Саме під роковини повномасштабного вторгнення.

1.

В Літературному музеї відкрилася виставка «Український портрет» – роботи художниці Катерини Білетіної, а в суботу, 21 лютого відбулася творча зустріч з авторкою, то самий час поділитися враженнями. 

Спочатку про локацію – Літературний музей, який останнім часом активно проводить виставки сучасних художників, виявився влучним місцем; центр Одеси, майже сакральний для одеситів, хороше освітлення навіть в умовах блекауту, білі стіни та площини з нішами, де підсвітлені  картини виглядають дуже вигідно, і це рідкий випадок, коли при фотографуванні зовнішні джерела світла не заважають і не бликують. Навіть сам вигляд зали,  плафони котрої розписані іншим яскравим представником одеської плеяди – Віктором Маринюком (чия меморіальна виставка зараз проходить  в Музеї Сучасного Мистецтва Одеси) вже надихає на співпрацю, взаєморозуміння глядачів та митців… Як результат, ця виставка стала прикрасою цього тижня, якщо не місяця.  Додам дуже плідні пояснення художниці – бо саме завдяки їм роботи отримали додатковий імпульс взаємодії з присутніми відвідувачами, що, як на мене дуже важливо, бо саме від цього часто залежить і розуміння концепції, а через це – творчості. 

Сама художниця перед власне екскурсією розповіла про свій творчий шлях – починаючи з реалізму (бо саме такий напрямок просувався її вчителями), вона поступово просувалася я би сказала до деконструкції  реалізму в останніх своїх роботах (до цього ми ще повернемося).

В цій передмові художниця сказала, що її завжди цікавили, приваблювали саме обличчя людей. Для мене, як для аспергера, який щосили намагається уникнути прямого погляду в очі, це справді дуже цікавий кейс – і треба сказати, що саме портрети дійсно вражають – і ось чому. Навіть ранні роботи (виставка ретроспективна) вочевидь наповнені тим, що ми б назвали «українством» (як, наприклад, робота «Мольфарка»). Хоча у вступній промові йшлося про реалізм, насправді вони далекі від того, що ми розуміємо під отим «реалізмом» – вони синтетичні та наповнені глибокою символікою.  Що показово – навіть коли для портретів позують містяни та колеги художниці, ми отримуємо глибоко народні, національні образи – як сама вона про те каже, «якщо людина одягає стрій, вона перетворюється на архетип». 

Я би сказала, що обравши собі тему «українського портрету» ще напочатку 2000-х, художниця знайшла не тільки себе, а цілий напрямок в сучасному національному живопису – що робить її на мій погляд тут безумовним лідером; її роботи відомі далеко за межами Одеси. Тому підтвердженням стало розкішне видання, альбом репродукцій її робіт, присвячених «українському портрету»,  знаковим видавництвом «Родовід» у  2016-му.

Взагалі, як на мене, судячи по представленим на виставці роботам, сутінкова містика Карпат та Поділля з її дивами та мольфарами художниці ближче, ніж пласке сяйво степу і моря – притому, що біографія її складалася саме у просторі море/степ – що, мабуть є підтвердженням того, як міцно вкоренено в  українському мистецтві глибинне, родове джерело. Дуже показово в цьому ракурсі виглядають останні її роботи: портретний триптих, присвячений українському авангарду – де «народне» у вигляді елементів вишивки національного строю наочно деконструюється разом з елементами живопису авангардистів початка минулого століття – зокрема Казимира Малевича і Соні Делоне; базовий «реалізм» тут виступає в синтезі з модернізмом (саме я чомусь згадала Клімта), народною традицією та українським конструктивізмом. І саме така вибухова суміш робить полотна дуже сучасними, реалістичними та символічними водночас. Я би казала, що еволюція творчості художниці йде не по колу, що було би мабуть занадто просто, а по спіралі, коли до первинної школи мисткиня повертається на новому рівні з новими враженнями і новим досвідом.

2.

Саме тоді, в  ONFAM / Одеський національний художній музей відкрилася виставка Даші  Подольцевої (в колаборації з композитором Олексієм Шмураком) «Музей забування: Одеса». В прес-релізі зазначено, що вона «створена з особистих історій і спогадів одеситів». Насправді все складніше, бо особисті історії тут перетворені на їх візуальне графічне втілення, але справа не в тому. Так, забування, дуже складний і інтимний процес, насправді є частиною пам’яті як сукупності різнонапрямних векторів.

Це вже не новина, що саме дослідження пам’яті зараз являється дуже актуальною темою, бо саме на пам’ять спирається приватна історія, елементами якої наразі виступаємо ми всі – і саме з приватних історій складається історія велика. Пам’ять – процес складний, і що для нас важливо, селективний; частково навіть маніпулятивний; бо одні й ті ж події кожен з нас пам’ятає по-різному, в залежності від власного досвіду, емоційного стану, відношення, тощо. В цьому випадку певна хаотичність експозиції маніфестує і селективність пам’яті/забування. Бо крім інсталяцій, складених з графічного втілення отих персональних історій (як являє собою, власне, просто листівки з хаотичним синім кресленням – сподіваюся, що власне наративна частина теж збережена і використовується для експозиції, цього моменту я якось не зрозуміла), ми отримали тут додаткову, але центральну в просторі зали, інсталяцію з уламків декоративного оздоблення палацу Воронцових,  постраждалого через ракетний удар в перші роки війни. 

Це символічно, бо власне музей, як «територія пам’яті» (с) став для нас водночас і маніфестацією забування – бо він зараз позбавлений саме основної своєї функції; музей як зібрання раритетів або культурних цінностей. Саме тому пусті рами, що залишилися від постійної музейної експозиції, теж перетворились на арт-об’єкт, так само як один з небагатьох музейних експонатів, що залишилися після евакуації основної колекції  – масивний старовинний буфет, саме через свою масивність не підлягаючий переміщенню. Частково задрапірований напівпрозорою будівельною плівкою він невимушено  і цілком природно став частиною проєкту. Ніби застигнутий в момент «міжфункціональності», він фактично позбавлений тут і первинного свого значення (предмет меблі), і вторинного (музейний експонат), але так і не набув нової семантики (предмету, який сховано від ворога). 

Як результат, пам’ять розпадається на фрагменти, яскраві островки з рухомою семантикою, між котрими лежить порожнеча – яка може бути заповнена чим завгодно, ненадійними спогадами, красивими картинками, які не мають жодного відношення до реальності, або чудовиськами…  

Тут ми вступаємо в ту зону непевності, яка напрямки пов’язана з травмою, і зі складними психологічними процесами, які її супроводжують. Забування – теж засіб опрацьовування травми, це добре відомо психологам, але прихована травма все ж таки залишається травмою – саме про це, як на мене, і пропонує замислитися експозиція.

Марія Галіна