Екземпляри ХХ

Екземпляри ХХ

Культурно-видавничий медіапроєкт «Читомо» вивчає знакові періодичні видання про літературу і мистецтво XX століття, які виходили на території України або створювалися українцями. 

12 знакових видань свого часу: Нова генерація, ВАПЛІТЕ, Авангард, Кіно, Книгар, Українська книга, Образотворче мистецтво, Нотатки з мистецтва, Арка, Терем, Світо-вид, Світло і тінь — аналізують запрошені експерт(к)и з мистецтва, літератури й кіно.

У підсумку проєкту вийде 12 аналітичних публікацій, присвячених кожному з видань. Частину вже опубліковано.

До проєкту запрошені Тарас Гринівський, Вахтанг Кіпіані, Діана Клочко, Олег Коцарев, Ігор Котик, Катерина Лебедєва, Станіслав Мензелевський, Ірина Плехова, Ярина Цимбал.

Kyiv Daily запитав в експертів:

  1. Про участь у проєкті «Екземпляри XX».
  2. Що здається найважливішим, видатним, значним у цьому виданні?
  3. Що було знайдено?
  4. Які видання проєкту (крім того, яким ви займалися) вам цікаві?

Ігор Котик 

Літературний критик. Науковий співробітник Інституту Івана Франка НАН України

1. Думаю, журнал «Світо-вид» цікавий тим, що у ньому не було пострадянського шлейфу. Ті, хто його творили, і ті, хто в ньому публікувалися, не були людьми радянської системи. В основному це були або митці з діаспори, або відкинуті радянським офіціозом особистості, або ж молодь. З тої тодішньої молоді виросли теперішні класики.

2. Найважливіше, на мій погляд, те, що завдяки “Світо-видові” і іншим такого типу проєктам (“Сучасність”) відбулося об’єднання материкового й діаспорного річищ української літератури і мистецтва. Це надзвичайно важливий процес, бо найпрогресивніші речі часто творилися за межами України, і потрібно було ці річища звести в одно чи принаймні зблизити, щоб вони взаємозбагачували одне одного. Усвідомлюю, що не всі причетні до цього журналу погодяться з тезою, що об’єднання відбулося, є певні бар’єри, які залишаються нездоланними, та це не применшує ролі “Світо-виду”.

3. Наскільки мені відомо, це перша стаття про журнал “Світо-вид”, а що в ній нового — нехай вирішує читач.

4. Звертаю увагу, серед іншого, на ті, що мають виразно модерністське обличчя: «Назустріч», «Хорс», «Нові поезії».

Тарас Гринівський

Дослідник українського книговидання початку ХХ ст. та книговидання Буковини ХІХ — першої половини ХХ ст. Доцент кафедри журналістики Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича

1. «Книгар» — це перший український книгознавчий часопис, який намагався охопити весь спектр навколовидавничої тематики, об’єднав довкола себе найпрогресивніших діячів науки та культи, ставши центром тогочасної книгознавчої думки з чіткою національною позицією.

Концепція, підходи у формуванні матеріалів, ідейне спрямування «Книгаря» могли б лягти в основу сучасного книгознавчого часопису.

2. Орієнтація на якість. Попри «голод» на українську книгу, важке економічне та політичне становище, редакція вимагала від видавництв більшої відповідальності як у виборі матеріалів для друку, так і в підготовці самого видання: «Більше дбання, більше охайності, більше пошани до книги – то і ця пошана переходитиме в маси, і сама книга більше культурної роботи зробить» (Єфремов Сергій. Про пошану до книги. Книгарь. 1918. Ч5. С. 252).

3. Масовість української книги 1917-1919 років, тематична та видова різноплановість видань, прагнення усіляко популяризувати через книгу українську національну ідею та культуру.

4. З погляду книгознавства — журнал «Бібліологічні вісті», який частково продовжив розпочату «Книгарем» справу (навіть деякі автори були ті самі).

Діана Клочко

Мистецтвознавиця, редакторка, лекторка, куратор. Авторка книги «65 українських шедеврів. Визнані й неявні» (2019)

1. “Образотворче мистецтво” (якийсь час просто «Мистецтво») — найстаріше видання в Україні, що друкувалось з 1935 року і дотепер, з перервою на 40-і роки. Зрозуміло, що у ньому є чимало інформації про художників і художній процес, включно з періодами, коли часопис публікував також дописи і новини з царини кінематографії, театру й музики. 

Окрім інформації, воно цікаве як відображення офіційної позиції засновників — Спілки художників України, а потім й Міністерства культури УРСР, на те, яким має бути українське офіційне мистецтво, яку “дозу” мистецтва світового (і класичного, і сучасного) можна давати читачеві, що ідеологічно витриманого відбирали для оформлення статей і обкладинок впродовж кожного десятиліття, врешті, як змінювалась поліграфічна культура і цінова політика.

2. Найважливіше в цьому часопису — риторичні фігури, ідеологеми, “дерев`яна мова”, якою намагались давати настанови для опису і розумння мистецтва. Сподіваюсь, вона, ця мова приписів, яку вважали мистецтвознавством, ще знайде свого дослідника, бо у часи, коли підміняли художній процес його імітацією, відбувалась і активна заморозка критичного висловлювання, самої можливості вільно висловлюватись про візуальне.

Значним є також період, коли часопис із українсько-радянського поволі перетворювався на український. Цей процес також заслуговує на окреме дослідження, адже ця трансформація відбувалась не одномоментно, і візуальне наповнення не завжди співпадає з вербальним осмисленням, лексичними і семантичними змінами: подібна “аритмія” є цікавим відображенням настання епохи незалежності.

3. Певною несподіванкою стало вивчення чисел часопису 30-х років, сам рівень заідеологізованості, маркерів часу, коли критика означала різке засудження, бажання знищити опонента, ідеологічний погром, обов`язковість згадування вождів і творів з їх “образами” у різних видах, жанрах і техніках.

Поєднання агітки з декоративним у відборі візуалій, відсутність згадок про альтернативні практики, поява карикатур у повоєнні роки, – ця редакційна робота, що формувала саме поняття “українського”.

4. Можливо, є сенс проаналізувати і такі масові часописи як “Україна” і “Радянська жінка”, власне їх масовість формувала певні уявлення про “норму”, з якої так складно українство  виходить і сьогодні, бо вона продовжує реплікуватись і після того, коли ці видання перестали бути затребуваними.

Олег Коцарев

Письменник, журналіст, есеїст

1. Літературне об’єднання «Вапліте», яке видавало однойменний журнал і два збірники – одне з центральних явищ «Розстріляного Відродження» 1920-1930-х років. Назву лише кілька імен учасників: Микола Хвильовий, Павло Тичина, Микола Бажан, Микола Куліш, Майк Йогансен. Без цих людей і без їхніх часописів просто неможливо говорити про нашу культуру ХХ століття. Мабуть, тому «Вапліте» сьогодні й перетворилося на міф, про який можна прочитати багато дивних речей і стереотипів. А ось їхня періодика – це саме той документальний матеріал, який дозволяє всім подивитися на письменників-«ваплітян» і їхні творчі та політичні пригоди безпосередньо, на власні очі.

2. По-перше, в журналі «Вапліте» є кілька суперважливих текстів 1920-х. Це, наприклад, вірші Тичини і Бажана, конфіскований цензурою роман Хвильового «Вальдшнепи». По-друге, «Вапліте» – це дуже характерний і повчальний приклад «самооборони» письменників перед політичними звинуваченнями, що їм дедалі гостріше висувала більшовицька диктатура. Вони, письменники-«ваплітяни», намагалися грати в політику, в чомусь переграти владу, десь натяками обдурити, десь прямо критикували, десь підтримували її (про що сьогодні не всі люблять згадувати), десь були навіть радикальнішими за неї. Але в підсумку гра вийшла не надто успішною, їм довелося постійно відступати зі своїх позицій, таврувати і каятися, каятись і таврувати. У журналі «ВАПЛІТЕ» дуже добре видно, як література в цих умовах просто розчиняється в різних і нескінченних формах політичної риторики. Втім, програно було не все, вдалося створити міф, символ опору.

3. Вивчаючи журнал «Вапліте» та інформацію про те, що діялося навколо нього, я наочно переконався, наскільки міцними були зв’язки цієї літературної групи з вищою владою Радянської України. Хоч «Вапліте» і вважалася групою досить опозиційною, вони мали досить активні ділові взаємини з партією та урядом, провадили всілякі переговори, були, вочевидь, залучені до інтриг, отримували гроші на свої проекти, зокрема, й на журнал «ВАПЛІТЕ». Були кумедні випадки – наприклад, якось у «гранті» на видання цього часопису виявилася «недостача», причому не вистачало… 666 радянських карбованців. Вибивати цю інфернальну суму збиралися не в якого-небудь бухгалтера, а в секретаря ЦК КП(б)У, товариша Затонського. Ну, і, звичайно, журнал «Вапліте» може «відкрити» для вас, скажімо так, не першорядних учасників цієї групи, яких іще не надто активно перевидають.

4. У ХХ столітті була ціла купа вартісних видань, зараз можна й позаздрити. Назву часопис «Назустріч». Це Львів, міжвоєнна доба, 1934-1938 роки. Журнал набагато менш політизований, ніж більшість того, що виходило тоді і в Радянській Україні, і в Західній Україні, і в еміграції. Купа інформації про сучасну культуру в Україні й на Заході, увага до модернізму й авангарду – все це й сьогодні читається досить свіжо. До «Назустріч» писали такі люди, як культовий поет Богдан-Ігор Антонич, поет і художник Святослав Гординський, франко-іспанський авангардний кінорежисер українського походження Євген Деслав, видатний прозаїк Юрій Косач… Я читав цей журнал у бібліотеці, коли ми з Юлією Стахівською готували антологію української авангардної поезії 1910-1930-х років, і там було справді багато цікавого. Дуже сподіваюся, що дійде і до широкодоступних досліджень цього видання, і до його оцифрування.

Ярина Цимбал

Літературознавиця, редакторка, лекторка, дослідниця літератури 1920-х років, українського авангарду. Наукова працівниця Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.

1. Для проєкту «Екземпляри XX» я написала про три журнали — «Авангард» (1928–1929), «Нова генерація» (1927–1930) та «Універсальний журнал», або просто «УЖ» (1928–1929). Як бачите, всі вони виходили одночасно. Це був пік українізації, пора розквіту літератури й культури і так само журналістики. Ці три видання об’єднували людей з авангардним мисленням: літературно-мистецьке угруповання «Авангард» видавало однойменний журнал, «Нова генерація» була органом українських панфутуристів, а «УЖ» робили письменники й митці, які згодом утворили «Техно-мистецьку групу А» з оригінальними засадами поєднання літератури, науки й техніки. Усі три прагнули універсальності чи міждисциплінарності: друкували художні твори й публіцистику, писали про мистецтво — малярство, графіку, архітектуру, музику, театр, урбаністику. Там сила-силенна цікавих і актуальних до сьогодні матеріалів.

2. Усі три журнали унікальні, усі три руйнували канони. Лідер «Авангарду» і редактор журналу Валер’ян Поліщук тролив Леніна задовго до декомунізації і придумував меми. Власне, за це — за Поліщукові афоризми і заклик «Хай живе прилюдний поцілунок у голу жіночу грудь!» — журнал і закрили. «Нова генерація» — найбільш європейський журнал 1920-х років. Недаремно передплата закордонних видань — одна з найбільших статей витрат у бюджеті журналу. У «Новій генерації» друкувався Малевич, і ці десять його статей існують у природі тільки в українському футуристському журналі українською мовою. А «УЖ» — це «батько» таких нині популярних жанрів, як детектив, фантастика і репортаж, яких доти в українській літературі і не було. А ще «батько» чудового гасла «Немає у світі такої речі, про яку не можна було б цікаво розповісти», що його для журналу придумав Майк Йогансен.

3. На жаль, редакційні архіви всіх трьох журналів не збереглися. Із цікавих архівних знахідок — листування Михайля Семенка з письменником Гео Колядою і запрошення його співпрацювати з «Новою генерацією». Вдалося розшукати хоча б якісь відомості про письменників Антона Клина і Михайла Панькова, авторів і учасників «Авангарду». Проте й самі журнали — це невичерпне джерело інформації. Вкотре гортаючи журнали, я знову не могла від них відірватися і читала, поки не зупиняла себе. Здається, коли довго працюєш над темою, то сфера незнаного звужується, але ні. Наприклад, в «УЖі» я впізнала на фото радіокомітету Леоніда Чернова, людей на фото не розшифровано, і я досі його не роздивлялася. Тепер же дуже зраділа, ідентифікувавши Чернова, бо його зображень уціліло зовсім мало. Сподіваюся, це тільки початок для дальших відкриттів.

4. Найбільше цікавлять журнали з «мого» періоду — 1920–1930-х років, який я вивчаю як дослідниця. Свого часу я публікувала матеріали до історії ВАПЛІТЕ, зокрема й про їхній журнал. «Книгар» — там друкувалося багато «моїх» авторів або ж рецензії на їхні книжки. Журнал «Кіно», що його редагував Микола Бажан і в ньому працювала половина київських письменників, — часто до нього звертаюся в дослідницькій роботі. Люблю «Арку», яку сприймаю як продовження яскравої періодики наших 20-х.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *