Культурно-видавничий медіапроєкт «Читомо» вивчає знакові періодичні видання про літературу і мистецтво XX століття, які виходили на території України або створювалися українцями. 

12 знакових видань свого часу: Нова генерація, ВАПЛІТЕ, Авангард, Кіно, Книгар, Українська книга, Образотворче мистецтво, Нотатки з мистецтва, Арка, Терем, Світо-вид, Світло і тінь — аналізують запрошені експерт(к)и з мистецтва, літератури й кіно.

У підсумку проєкту вийде 12 аналітичних публікацій, присвячених кожному з видань. Частину вже опубліковано.

До проєкту запрошені Тарас Гринівський, Вахтанг Кіпіані, Діана Клочко, Олег Коцарев, Ігор Котик, Катерина Лебедєва, Станіслав Мензелевський, Ірина Плехова, Ярина Цимбал.

Kyiv Daily запитав в експертів:

1. Про участь у проєкті «Екземпляри XX».
2. Що здається найважливішим, видатним, значним у цьому виданні?
3. Що було знайдено?
4. Які видання проєкту (крім того, яким ви займалися) вам цікаві?

1. Думаю, журнал «Світо-вид» цікавий тим, що у ньому не було пострадянського шлейфу. Ті, хто його творили, і ті, хто в ньому публікувалися, не були людьми радянської системи. В основному це були або митці з діаспори, або відкинуті радянським офіціозом особистості, або ж молодь. З тої тодішньої молоді виросли теперішні класики.

2. Найважливіше, на мій погляд, те, що завдяки “Світо-видові” і іншим такого типу проєктам (“Сучасність”) відбулося об’єднання материкового й діаспорного річищ української літератури і мистецтва. Це надзвичайно важливий процес, бо найпрогресивніші речі часто творилися за межами України, і потрібно було ці річища звести в одно чи принаймні зблизити, щоб вони взаємозбагачували одне одного. Усвідомлюю, що не всі причетні до цього журналу погодяться з тезою, що об’єднання відбулося, є певні бар’єри, які залишаються нездоланними, та це не применшує ролі “Світо-виду”.

3. Наскільки мені відомо, це перша стаття про журнал “Світо-вид”, а що в ній нового — нехай вирішує читач.

4. Звертаю увагу, серед іншого, на ті, що мають виразно модерністське обличчя: «Назустріч», «Хорс», «Нові поезії».

1. «Книгар» — це перший український книгознавчий часопис, який намагався охопити весь спектр навколовидавничої тематики, об’єднав довкола себе найпрогресивніших діячів науки та культи, ставши центром тогочасної книгознавчої думки з чіткою національною позицією.

Концепція, підходи у формуванні матеріалів, ідейне спрямування «Книгаря» могли б лягти в основу сучасного книгознавчого часопису.

2. Орієнтація на якість. Попри «голод» на українську книгу, важке економічне та політичне становище, редакція вимагала від видавництв більшої відповідальності як у виборі матеріалів для друку, так і в підготовці самого видання: «Більше дбання, більше охайності, більше пошани до книги – то і ця пошана переходитиме в маси, і сама книга більше культурної роботи зробить» (Єфремов Сергій. Про пошану до книги. Книгарь. 1918. Ч5. С. 252).

3. Масовість української книги 1917-1919 років, тематична та видова різноплановість видань, прагнення усіляко популяризувати через книгу українську національну ідею та культуру.

4. З погляду книгознавства — журнал «Бібліологічні вісті», який частково продовжив розпочату «Книгарем» справу (навіть деякі автори були ті самі).

1. “Образотворче мистецтво” (якийсь час просто «Мистецтво») — найстаріше видання в Україні, що друкувалось з 1935 року і дотепер, з перервою на 40-і роки. Зрозуміло, що у ньому є чимало інформації про художників і художній процес, включно з періодами, коли часопис публікував також дописи і новини з царини кінематографії, театру й музики. 

Окрім інформації, воно цікаве як відображення офіційної позиції засновників — Спілки художників України, а потім й Міністерства культури УРСР, на те, яким має бути українське офіційне мистецтво, яку “дозу” мистецтва світового (і класичного, і сучасного) можна давати читачеві, що ідеологічно витриманого відбирали для оформлення статей і обкладинок впродовж кожного десятиліття, врешті, як змінювалась поліграфічна культура і цінова політика.

2. Найважливіше в цьому часопису — риторичні фігури, ідеологеми, “дерев`яна мова”, якою намагались давати настанови для опису і розумння мистецтва. Сподіваюсь, вона, ця мова приписів, яку вважали мистецтвознавством, ще знайде свого дослідника, бо у часи, коли підміняли художній процес його імітацією, відбувалась і активна заморозка критичного висловлювання, самої можливості вільно висловлюватись про візуальне.

Значним є також період, коли часопис із українсько-радянського поволі перетворювався на український. Цей процес також заслуговує на окреме дослідження, адже ця трансформація відбувалась не одномоментно, і візуальне наповнення не завжди співпадає з вербальним осмисленням, лексичними і семантичними змінами: подібна “аритмія” є цікавим відображенням настання епохи незалежності.

3. Певною несподіванкою стало вивчення чисел часопису 30-х років, сам рівень заідеологізованості, маркерів часу, коли критика означала різке засудження, бажання знищити опонента, ідеологічний погром, обов`язковість згадування вождів і творів з їх “образами” у різних видах, жанрах і техніках.

Поєднання агітки з декоративним у відборі візуалій, відсутність згадок про альтернативні практики, поява карикатур у повоєнні роки, – ця редакційна робота, що формувала саме поняття “українського”.

4. Можливо, є сенс проаналізувати і такі масові часописи як “Україна” і “Радянська жінка”, власне їх масовість формувала певні уявлення про “норму”, з якої так складно українство  виходить і сьогодні, бо вона продовжує реплікуватись і після того, коли ці видання перестали бути затребуваними.

1. Літературне об’єднання «Вапліте», яке видавало однойменний журнал і два збірники – одне з центральних явищ «Розстріляного Відродження» 1920-1930-х років. Назву лише кілька імен учасників: Микола Хвильовий, Павло Тичина, Микола Бажан, Микола Куліш, Майк Йогансен. Без цих людей і без їхніх часописів просто неможливо говорити про нашу культуру ХХ століття. Мабуть, тому «Вапліте» сьогодні й перетворилося на міф, про який можна прочитати багато дивних речей і стереотипів. А ось їхня періодика – це саме той документальний матеріал, який дозволяє всім подивитися на письменників-«ваплітян» і їхні творчі та політичні пригоди безпосередньо, на власні очі.

2. По-перше, в журналі «Вапліте» є кілька суперважливих текстів 1920-х. Це, наприклад, вірші Тичини і Бажана, конфіскований цензурою роман Хвильового «Вальдшнепи». По-друге, «Вапліте» – це дуже характерний і повчальний приклад «самооборони» письменників перед політичними звинуваченнями, що їм дедалі гостріше висувала більшовицька диктатура. Вони, письменники-«ваплітяни», намагалися грати в політику, в чомусь переграти владу, десь натяками обдурити, десь прямо критикували, десь підтримували її (про що сьогодні не всі люблять згадувати), десь були навіть радикальнішими за неї. Але в підсумку гра вийшла не надто успішною, їм довелося постійно відступати зі своїх позицій, таврувати і каятися, каятись і таврувати. У журналі «ВАПЛІТЕ» дуже добре видно, як література в цих умовах просто розчиняється в різних і нескінченних формах політичної риторики. Втім, програно було не все, вдалося створити міф, символ опору.

3. Вивчаючи журнал «Вапліте» та інформацію про те, що діялося навколо нього, я наочно переконався, наскільки міцними були зв’язки цієї літературної групи з вищою владою Радянської України. Хоч «Вапліте» і вважалася групою досить опозиційною, вони мали досить активні ділові взаємини з партією та урядом, провадили всілякі переговори, були, вочевидь, залучені до інтриг, отримували гроші на свої проекти, зокрема, й на журнал «ВАПЛІТЕ». Були кумедні випадки – наприклад, якось у «гранті» на видання цього часопису виявилася «недостача», причому не вистачало… 666 радянських карбованців. Вибивати цю інфернальну суму збиралися не в якого-небудь бухгалтера, а в секретаря ЦК КП(б)У, товариша Затонського. Ну, і, звичайно, журнал «Вапліте» може «відкрити» для вас, скажімо так, не першорядних учасників цієї групи, яких іще не надто активно перевидають.

4. У ХХ столітті була ціла купа вартісних видань, зараз можна й позаздрити. Назву часопис «Назустріч». Це Львів, міжвоєнна доба, 1934-1938 роки. Журнал набагато менш політизований, ніж більшість того, що виходило тоді і в Радянській Україні, і в Західній Україні, і в еміграції. Купа інформації про сучасну культуру в Україні й на Заході, увага до модернізму й авангарду – все це й сьогодні читається досить свіжо. До «Назустріч» писали такі люди, як культовий поет Богдан-Ігор Антонич, поет і художник Святослав Гординський, франко-іспанський авангардний кінорежисер українського походження Євген Деслав, видатний прозаїк Юрій Косач… Я читав цей журнал у бібліотеці, коли ми з Юлією Стахівською готували антологію української авангардної поезії 1910-1930-х років, і там було справді багато цікавого. Дуже сподіваюся, що дійде і до широкодоступних досліджень цього видання, і до його оцифрування.

1. Для проєкту «Екземпляри XX» я написала про три журнали — «Авангард» (1928–1929), «Нова генерація» (1927–1930) та «Універсальний журнал», або просто «УЖ» (1928–1929). Як бачите, всі вони виходили одночасно. Це був пік українізації, пора розквіту літератури й культури і так само журналістики. Ці три видання об’єднували людей з авангардним мисленням: літературно-мистецьке угруповання «Авангард» видавало однойменний журнал, «Нова генерація» була органом українських панфутуристів, а «УЖ» робили письменники й митці, які згодом утворили «Техно-мистецьку групу А» з оригінальними засадами поєднання літератури, науки й техніки. Усі три прагнули універсальності чи міждисциплінарності: друкували художні твори й публіцистику, писали про мистецтво — малярство, графіку, архітектуру, музику, театр, урбаністику. Там сила-силенна цікавих і актуальних до сьогодні матеріалів.

2. Усі три журнали унікальні, усі три руйнували канони. Лідер «Авангарду» і редактор журналу Валер’ян Поліщук тролив Леніна задовго до декомунізації і придумував меми. Власне, за це — за Поліщукові афоризми і заклик «Хай живе прилюдний поцілунок у голу жіночу грудь!» — журнал і закрили. «Нова генерація» — найбільш європейський журнал 1920-х років. Недаремно передплата закордонних видань — одна з найбільших статей витрат у бюджеті журналу. У «Новій генерації» друкувався Малевич, і ці десять його статей існують у природі тільки в українському футуристському журналі українською мовою. А «УЖ» — це «батько» таких нині популярних жанрів, як детектив, фантастика і репортаж, яких доти в українській літературі і не було. А ще «батько» чудового гасла «Немає у світі такої речі, про яку не можна було б цікаво розповісти», що його для журналу придумав Майк Йогансен.

3. На жаль, редакційні архіви всіх трьох журналів не збереглися. Із цікавих архівних знахідок — листування Михайля Семенка з письменником Гео Колядою і запрошення його співпрацювати з «Новою генерацією». Вдалося розшукати хоча б якісь відомості про письменників Антона Клина і Михайла Панькова, авторів і учасників «Авангарду». Проте й самі журнали — це невичерпне джерело інформації. Вкотре гортаючи журнали, я знову не могла від них відірватися і читала, поки не зупиняла себе. Здається, коли довго працюєш над темою, то сфера незнаного звужується, але ні. Наприклад, в «УЖі» я впізнала на фото радіокомітету Леоніда Чернова, людей на фото не розшифровано, і я досі його не роздивлялася. Тепер же дуже зраділа, ідентифікувавши Чернова, бо його зображень уціліло зовсім мало. Сподіваюся, це тільки початок для дальших відкриттів.

4. Найбільше цікавлять журнали з «мого» періоду — 1920–1930-х років, який я вивчаю як дослідниця. Свого часу я публікувала матеріали до історії ВАПЛІТЕ, зокрема й про їхній журнал. «Книгар» — там друкувалося багато «моїх» авторів або ж рецензії на їхні книжки. Журнал «Кіно», що його редагував Микола Бажан і в ньому працювала половина київських письменників, — часто до нього звертаюся в дослідницькій роботі. Люблю «Арку», яку сприймаю як продовження яскравої періодики наших 20-х.