В який буді живеш, так і гавкаєш

Наталка Бабіна

П’ятирічна сирота Наталка, спрагла науки підліток Марія Сєргуц, п’ятдесятирічна «трохи калічна» Алка Бобильова і письменниця-білінгва Наталка Бабіна живуть на Берестейщині. 

Наталка недавно осиротіла – і мама, і тато, і брат померли від чудернацької недуги: кашель-гарячка-задуха. Наталчина мати, подейкують, була відьмою, священник відмовився родину ховати, зарили трьох під соснами попід лісом. Тепер Наталка живе з дідом, але двоюрідна баба забирає малу до себе, либонь, щоб та не побачила, як помирає і дід. 

Марію підтримує місцевий учитель і вмовляє її батьків відправити дитину в науку. Ті посилають дівчину на учительські курси в Брест. Там дівчина потрапляє до осередку прогресивних українців. Скоро-скоро приєднується до місцевого проводу УПА, тут же – її коханець і побратим. 

Алка пише новий роман, для чого їй терміново знадобилося купити Будку – польський дім поблизу лісу і неподалік покинутої колії, фактично уже в лісі. На новосілля запросила двох подруг і сестру-близнючку; поки обдивлялися будинок, звернули увагу, як з горища видно два слова, що утворили гриби в городі: «біда» – українською і польською.    

Наталка Бабіна пише українською і білоруською, вона виросла на Берестейщині. Бабіна – українка, і вона не забуває нагадувати, що її рідні землі приєднанні до БССР ґвалтовно через «політичну доцільність».     

Наталка живе в 17 столітті, Марія – у 1930-х, Алка і Наталія – в 2010-х. Про перших двох пише книжки Алка. Про всіх трьох пише книжку «Бодай Будка» Наталка Бабіна. Зачин роману прекрасний: жінки явно мають між собою неочевидні біографічні перегукі, за рахунок чого утворюють разом майже магічну спільноту. Триває ритуал, який має оборонити землю від Остраху, зла, що пробивається на поверхню. Жінки в «Будці» насправді спроможні сформувати спільноти, що міцно спираються на рідну землю. Жінка в цьому світі відтворює націю – буквально, символічно, магічно. Потужні харизматичні героїні. 

Проблема в тому, що діяти їм доведеться в повному непробивному безладі.

Перші сто сторінок «Будки»: книжка -надцять разів кардинально міняє жанр. Все починається як жіноча проза – самотня старіюча жінка купує будинок, про який мріяла в дитинстві, збирає навколо себе подруг та починається жіноча містері пам’яті. Далі буде убивство і почнеться роздування – віва детектив. Відразу після: убита виявляється відьмою зі здібностями до левітації і до воскресіння мертвих; місце, де її убили, – якась чергова брама пекла; вітаємо в містичному романі. Аж тут хтось зранку поїхав в супермаркет, а туди прилетіли інопланетяни-андроїди, «посіпаки всесвітнього зла» чи щось таке, закріпачили людей, керують свідомістю, убивають і харчуються гомо сапієнсами та риють тунель до пекла. Викрадачі тіл, НФ – done. У людей більше нема ліків, електрики, зв’язку, вогню, їжі – вітаємо в постапокаліптиці. До баби, що усамітнилася в будинку (на курячих лапах, ага) прибився несповна розуму старий і кіт, що говорить; починається чарівна казка. Це тільки третина історії минула. 

Жанрові конвенції, чули про таке? Є конвенції! При чому кожні десять сторінок – нові. Не іде мова про інтригу чи динамічні повороти сюжету (твісти) або навіть про специфічну логіку сну чи сюру, де можна все. Хіба що на самому початку нас попередять, що Алка – запійна алкоголічка з тридцятирічним стажем. А далі вона обжиратиметься галюциногенними грибами. То ми, можливо, перебуваємо в гущі її марень. Але навіть у галюцинаціях більше виправданого, ніж в світі «Бодай Будка». (Не бійтеся спойлерів, я «пропускаю» два десятки персонажів і ще пів сотні сюжетних відгалужень).

А тепер-от таки несподіваний поворот: до цього моменту в романі ще була логіка. 

Програміст, письменниця (О.С.З., до речі), фізик, священник, лінгвіст, відьма, генетик, боєць АТО. Що спільного?  Це в Домі з Химерами зібрали нараду на рівні уряду, щоб вирішити, як боротися з прокляттям, що впало на Білорусь. Білорусь оточена нібито куполом, який її відрізав від всього світу. Але Алка за допомоги недопалку часів Другої світової спромоглася перенестися до Києва, і там почалися радитися. Наприкінці роману нам розкажуть, що як тільки впало прокляття, українські військові переткнули білоруський кордон і боронили сусідів від нападу «мальчиков» з-поза інших кордонів, ну бо так вчиняють братські народи. Переткнули кордон сусідньої держави. На запрошення тітки. Тітки, що подорожує, обкурившись «трофейних» сигарет.  (Цієї миті в «Будці» таки стало страшно).

Менше з тим. Головне питання: з чого та вся катавасія зчинилася? 

А біда прийшла, бо зріклися білоруські українці рідної мови. На користь білоруської, наприклад, рідше – російської. Коли Алку називають пророком, бо вона була написала пару колонок про мовну політику, то не жартують (в цьому романі взагалі не жартують, тут все всерйоз). Тому і захистися у випадку людоциду можна за допомоги рідної мови. Заклинання, яке зберегли і передали до сьогодні жінки Берестейщини від 17 ст., мають нині повторити двоє чоловіків, юний і старий, яких оберігатимуть четверо жінок. Жінка мають бути «чистої крові», себто: володіти материною мовою. Умова для чоловіків: обоє не мали б за життя чути жодної мови, окрім материної. Іронічне рішення: один із чоловіків глухий, другий слабує на Альцгеймер і майже втратив пам’ять. Такими у нас є умови збереження ідентичності? Хвороби? Повна герметичність спільнот? Алка пояснить, які три магічні величини допоможуть здійснити обряд очищення: «На що ми, в сутності, спираємося? На крихку людяність. На любов. На націоналізм». 

Ок, значить це у нас все таки роман-алегорія.

Ідентичність прикордоння – тема сильна і дражлива. Очевидність на кшталт гасел «Людяність. Любов. Націоналізм» їй не на користь. З таким же успіхом можна використовувати кліматичну теорію особистості, щоб пояснювати собі щось про національну ідентичність. Гібридні ідентичності? Мультикультуралізм? Політичні спільноти? Ні, не чули. Стара членкиня УПА злиться, що мало замолоду убивала учительок російської мови. Поруч із нею стоїть дитина такої учительки. Міцно припечатаний «руськім миром» Алчин сусід нападає на неї вночі, бо ще й канібал до всього. Українські бійці АТО, які боронять свої кордони, не проти того, щоб прокататися танком на територію чужої держави. Не працює! А склалося ж все у «Рибгороді», чудовому романі Бабіної (до речі, Алка його приписує собі пару разів). В  «Бодай Буді» ж явно щось пішло не так …Бодай роман.

«Одного вечора, в самий небезпечний час, коли вже стало смеркатися, але ще не стемніло, і я, як зазвичай тепер, зіщулившись, чувала та капсеніла1 на ліжкові під ковдрою, в глибині спальні, на дворі почулися чиїсь кроки; клямка замкнутих на ніч вхідних дверей на веранді заворушилася. Серце замерло. Пронеси та помилуй! У двері міцно постукали.

— Алла, вы здесь? Алла? Это Сагайдак, начальник угрозыска. Откройте, Алла!

Я тихенько прослизнула на веранду, з-за косяка непримітно визирнула. Так, це справді він, тільки схуд вельми. Відчинити йому, начальнику розшуку, більше подібному на бандита, чи краще зробити вигляд, що мене немає? Чого вінприйшов? Думати про обережність навчили мене ці дні… Настійливо гамселить у двері, але говорить притишено:

— Мне нужно поговорить с вами. Откройте.

Будь що буде. Я взяла сокиру, яка тепер завше стояла у мене біля дверей, повернула ключа і відкинула гачок.

Він прослизнув у двері тихо, майже по-звіриному, рихтик як і я призвичаїлася тепер рухатися. Хутко та ціпко окинув поглядом веранду, замкнув за собою двері на ключ, мовчки пройшов далій, в кімнату, і сів — чи, хутчій, впав — на стілець кіля стіни, трохи пересунувши його так, щоб не було видно з вікна.

— Ну, довольна? — глянув на мене темними очима. — Уже закончился Поєдинок меду й дині? Здрадзіў дзеду — атрымай крызіс? Довольна?

Я стиснула сокиру міцній».

Текст: Ганна Улюра

Наталка Бабіна. Бодай Будка. Харків: Фоліо, 2019. 252 с.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *