Кожна генерація вважає, що винайшла секс

Фріда Іcберґ

В усіх оповіданнях збірника ісландки Фріди Ісберґ героям двадцять шість – двадцять вісім років. Окрім одного тексту, де розповідачі належать до попередньої генерації, батьківської. 

Але і в ньому ідеться винятково про молодих людей, бо не мають батьки іншої печалі, либонь, як печалі їхніх «недоростків». Пам’ятаєте той давній жарт? Якщо любиш щось – відпусти, як то твоє – воно повернеться. І от ти любиш і відпустив, а воно лежить на твоєму дивані і випасається в твоєму холодильнику, а значить, ти це народив. Про таку любов Ісберґ і пише книжку. «Сверблячку» рекомендують в анотації як дуже ісландську прозу. Тридцятирічні діти не годні ніяк вишкребитися з рідного гнізда. Це не тільки проблема Ісландії, чий середній вік доста таки високий, а молодість затягується і до четвертого десятка. Інфантили національності не ймуть, знаєте. 

А про те єдине оповідання, від імені батьків написане, варто б детальніше поговорити. Воно перше в книжці і зветься «Люстра». 

Люстра розгойдується, коли поверхом вище ранком вихідного дня молоде подружжя займається сексом, а їхні батьки намагаються випити ранкову каву в тиші. Безсоромні в’їхали в дім батьків більше двох років тому, дорослий син і його молода дружина у такий спосіб планували зекономити гроші на старті, а потім зрозуміли всі вигоди проживання з батьками. Батьки від таких співмешканців не в захваті. 

Вечірні родинні розмови точаться навколо помилок, які припустилися батьки у вихованні сина, зокрема щодо сексуального виховання, адже тільки тепер син вільно може розказувати їм, як саме мастурбує і чого саме змушена була його вчити в ліжку партнерка. Це не зухвалість юних недоумків, що винайшли раптом секс; здається, перед нами спроба розбити табу, оголити слідом за цією темою ще більш замовчувану, ще більш непристойну. Щоразу молоді активно злягаються, аж люстра на першому поверсі хитається, під тією люстрою снідають батьки і мовчать, і воліють нічого не помічати. Треба тільки перечекати – і ті двоє зверху або поїдуть, або і собі постаріють. 

Аж ось ближче до кінця твору вирине репліка: «Коли ми були їхнього віку, то опинилися на біржі праці, маючи двох дітей і квартиру на Північному узбережжі». Зашкарублим консерваторами ледь за п’ятдесят, їхня молодість припала на шалені 80-і. Але головне тут інше. Де друга дитина? – Жодної згадки. Та і жодного питання. Жінка з верхнього поверху оголошується «матір’ю наших онуків», значить, інших онуків не передбачено, значить, нема уже другої дитини.  Але про це ані звуку.       

Це перше оповідання збірника. Здається, відповідь на питання, що так в ньому і не постало, заборону на яке так і не зняли, містить останнє у «Сверблячці» оповідання «Біг уперед».

Молода жінка пише листи брату Старі, в яких розказує, як обживається на верхніх поверхах у невеличкому, але довгому будинку. Це помешкання використовують для письменницької резиденції, тому і вона тут. Але вона не пише прозу, заради чого приїхала, вона вимотує себе, буквально, адже щось змушує її бігати по тому будинку – коло за колом. Аж на гамір від того бігу починаються скаржитися сусіди знизу. Вона певна, що її переслідують привиди. Тоді ми і дізнаємося, що Старі, її брат-близнюк, помер кілька років тому. 

«У спільному житті зникає простір слабкості», – так скаже письменниця з «Бігу уперед». Схоже на те, що люстри, котрі розпитуються, і шум від бігу, що відбивається від пустих стін – це фантоми (в сенсі «фантомні болі») тих утрачених просторів слабкості тут. Батьків з першого оповідання дратує не те, що їхній дорослий син має секс, а що інша їхня дитина його ніколи не матиме. І потрібний героїні останнього оповідання не біг, а момент, коли вона переткне фінішну стрічку – момент фіналізації горя, яке вона переживає. І та, яка поскаржиться на гамір зверху – старша людина, котра, очевидно, має досвід переживання втрати, вона допоможе. Тоді як герої першого твору зупиняються на тимчасовому рішенні проблеми, вони мовчать і дивляться на люстру. 

Тимчасові рішення – це тема кожного оповідання зі збірника, це ціла колекція тимчасових рішень. І тільки остання оповідка дає пораду: «досить носитися тут колами, зупинися на мить, подумай, що ти робиш, мала». І до речі, всі, от без винятку всі рецензенти «Сверблячки» оголосили останнє оповідання абсолютною невдачею книжки Ісберґ. 

Кожен із героїв «Сверблячки» перейнятий тим, щоби створити з себе і свого життя картинку, привабливішу, ніж насправді є. От один із них мав двійко дівчат і прийшов до висновку, що жінки – як кімнатні рослини, головне, правильно визначити, як часто підливати вазонок; його третя коханка – кактус, наче і жінка-мрія, але стосунки чомусь кошмарні. І закономірно знавець жіночих душ опиняється в руках (буквально) якоїсь пересічної лолітки. Прогнозуємо агроному зневоднення. А от така ще є, залежна від соцмереж офісна дівчина. Щойно повісила нове фото, тільки-но почала рахувати лайки і сердечка, як телефон помер. Опинитися напівп’яною на вулиці без грошей і без телефона, маючи на думці тільки неможливість видалити фото, якщо воно не набере за годину достатньо сердечок. А от жіночка зі стабільним життям шариться комп’ютером партнера, вираховуючи, яким порно він (само)здовольняється. В одній з оповідок конфірмація героїні, себто обряд переходу в доросле життя, припадає на 1 квітня, вона весь час чекає, що хтось оголосить про вдалих розіграш, але цього не стається. «То був день, коли я втратила віру», – підсумовує героїня. О ні, вони не беззахисні перед нашими очима, вони принципові ексгібіціоністи, що тішаться чужим поглядом. Їхній сотворений образ не конфліктує з реальністю. А коли таке стається, можна просто відвести погляд, відволіктися на якийсь рухомий об’єкт поблизу. Глянь-но, малече, яка люстра!       

«Сверблячка» схожа на робочий зошит дуже старанної учениці курсу письменницької майстерності. Щоразу Ісберґ міняє режим оповіді (аж до таких екзотизмів як Ми-оповідь і Ти-оповідь), у наступному оповіданні зміниться головний прийом, обов’язково (аж до улюбленця всіх початківців – літоти, «вимазування» з твору найважливішої для розвитку сюжети сцени). В іншій книжці це справило б прикре враження, але в «Сверблячці» створює потрібний ефект. Перед нами пошук, судомний нервовий пошук молодої людини, яка приміряє на себе всі ролі, що трапилися в полі зору, аби колись там і знайшлося щось адекватне саме їй. Перед нами сама молодість, що от-от має повільно перейти у зрілість, але захлинається у нестримному бігу-на-місці. Свербить тоді, коли рана заживає. Розчухувати вавки – значить, не дати рані зажити. Це роблять герої зі своїм життям. Це робить авторка зі своєю прозою. Жодного шансу на швидке і легке дорослішання одужання. 

Такі тексти як «Сверблячка» Фріди Ісберґ часто називаються «молодою прозою» (не про вік автора йдеться ясно що, а про тему твору). Молода проза нечасто буває чесною. Але буває.

«Востаннє вона бачить його восени. “Із моїх рук осінь їсть своє листя: ми друзі”. Вона проходить крізь рамки металошукача, знімає верхній одяг, пасок. Нерішуче проходить, певна, що зараз рамки запищать. Саме так вона почувається, коли має справи з представниками влади. Коли бачить, що повз проїжджає поліцейське авто, а вона саме виходить із крамниці без жодної покупки. Тоді їй хочеться вивернути кишені й підняти руки вгору. 

Вона проходить крізь рамки.

Він киває їй так, ніби вони давні знайомі й він чекає на неї біля входу до вільної гавані. Вдягнений у чорне, зі старомодною шкіряною сумкою.

– Приємно бачити вас тут, – каже він.

– Навзаєм, – відповідає вона. Обоє всміхаються.

– Покидаєте країну? – питає він, здіймаючи брову. 

– Так.

На цих словах він відсторонюється.

– Я теж.»

Фріда Іcберґ. Сверблячка / Переклад Віталія Кривоноса. Київ: Видавництво, 2021. 178 с.

Текст: Ганна Улюра

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *