«Очима серця» старого австрійця

Ґеорґ Дроздовський

Ґеорґ Дроздовський — письменник, публіцист, журналіст, актор і драматург — народився в Чернівцях 21 квітня 1899 року в родині австрійського офіцера. 

У 1920-ті роки Дроздовський брав активну участь у театральному житті міста і був одним з організаторів аматорської театральної трупи Czernowitzer Kammerspiele (Чернівецькі камерні вистави), яка виступала на різних сценах міста. Грали німецьку класику і п’єси сучасних німецьких і австрійських драматургів. В цей час Дроздовський писав театральні рецензії на постановки гастролюючих труп і публікував їх в чернівецьких німецькомовних газетах. Так само він публікував свої вірші та прозу. У 1934 році вийшов у світ перший ліричний збірник Дроздовського — Gedichte (Поезії).

Восени 1940 року в Чернівці прибула комісія СС з питань переселення етнічних німців «додому — в Райх» (згідно з пактом Молотова—Ріббентропа). Ґеорґ Дроздовський був примусово депортований з Чернівців до Німеччини. Після короткого перебування в таборі для переміщених осіб був мобілізований до вермахту і служив в Загребі. Після Другої світової війни Дроздовський оселився в австрійському місті Клагенфурт (Каринтія), який нагадував йому Чернівці.

«Тоді в Чернівцях і довкола. Спогади старого австрійця» – це портретний зліпок Чернівців і панорама Буковини початку ХХ століття та періоду між двома світовими війнами. За словами Петра Рихла: «це твір про Буковину, про те, якою вона запам’яталася письменникові очима серця». Цікаво й дотепно, з непідробним гумором, а часто з сумом за втраченим переповідає автор пам’ятні події, веселі бувалиці, неординарні міські історії, відтворює звичаї та обряди народностей, що проживали тут, змальовує стиль їхнього життя, їхні традиції та побут.

Ґеорґ Дроздовський. Тоді в Чернівцях і довкола. Спогади старого австрійця. — Пер., післям. та ґлосарій Петра Рихла. – Чернівці: Видавництво 21, 2019. – 288 с. 

Сторінка книги на сайтi «Видавництва 21»

ПРО ЛІКАРІВ

Краще бути багатим і здоровим, бо яка

користь бідному з його болячки?

Стара сентенція

Що б там не казали про наше місто, як доброго, так і поганого, на лікарську опіку в ньому не можна було поскаржитися, і те, що мені відомо з періоду зламу епох і розповідей про давніші часи, слід без винятку оцінити як позитивне, навіть якщо лікарські методи часом видавалися дивними, як у випадку з тим медикусом на ймення Масловський чи щось подібне, який знав тільки єдиний лік: постільний режим і ромашкову гербату. Цього йому вистачало, й пацієнти виживали.

Невиправно грубим типом вважався авторитетний і надзвичайно ретельний хірург доктор П’яткевич, який не визнавав ніяких умовностей.

Якось його покликали в маєток до однієї пацієнтки, котра, яко бельґійка, була не в надто дружніх стосунках з німецькою мовою. Вона проводила літо в садибі свого кузена, й коли він прибув туди, то констатував, що вона, будучи палкою любителькою шоколаду «Lindt & Sprüngli», споживала його конвеєрним способом, аж поки конвеєр не забився й не перестав рухатися. Ситуація була важка, почали навіть боятися за життя дами, яку я дитиною часто навідував, оскільки вона не шкодувала шоколаду. Її мова звучала, ніби перенесена зі сцени «Sprake», яка навіть на мене, тоді восьмирічного, робила комічне враження.

(Вона мала великий успіх, коли пояснювала моєму батькові, що й сама колись була мисливцем: «O ick aben früher gern geschissen, aber die Erren sind dagegen!» («О, раніше я дуже любити сряти, але панове бути проти!») «Schießen»* (стріляти) – дуже небезпечне для іноземців слово.)

Варіант цього слова завдавав тепер страждань бельґійцям: «Lindt» забиває всі проходи, і їх треба було б трохи пом’яти за допомогою «Sprüngli», що й було завданням доктора П’яткевича. Останній взявся до справи й поводив себе, очевидно, дещо брутально, тому що нагородою йому були голосні зойки. На всі ці стогони він відреагував алергічно: «Замовкни вже, стара суко!» – мовив він, після чого у жертви відняло мову. Коли лікар, отримавши солідний гонорар, від’їхав, вона сказала трохи ображено: «Він мені затуляти рота й називати “стара сука” – “сука” – поганий комплімент, але “стара” – о нон! Не галантний кавалір, пан Docteur!»

Доктор П. був винятком, а взагалі у нас поводили себе надзвичайно ввічливо, й наші «бадачі» мали славу, яка сягала до Молдавії й Бессарабії. Тоді казали: навіщо Вам їхати до Відня, коли Ви маєте тут доктора Ангауха?

Він міг чимало цікавого розповісти про свої студентські роки й про свою практику, а також про угорські військові панталони й фатальне нічне навчання. Як однорічник він відбував свою військову службу в Будапешті у полку «гонведи» (угорське військо), в якому носили вузькі, тісні панталони з декоративними золотими галунами на стегнах, які підтягували догори і застібали лише тоді, коли були вже зашнуровані черевики; тільки тоді вони набували вигляду штанів.

Однієї ночі було оголошено тривогу. О третій годині й для садистських навчань. Однорічник Ангаух блискавично схопився, зашнурував черевики і… і побачив, що штани він одягнув задом наперед. На перевдягання вже не було часу. Начальство вже шикувало своїх підопічних. Нічого, подумав він, це ненадовго, перебуду й так. Аж нá тобі, він не взяв до уваги волі командування, яке, поганявши своїх улюбленців по плацу, наказало на завершення пройти маршем через усе місто. В перевернутих штанах, із золотими петлями ззаду. Вже воно якось минулося, проте доктор Ангаух запевняв: «Пізніше такого у своїй практиці я більше ніколи не допускав. Кишки завжди лежали на своєму місці».

І ще щось тісно пов’язувало його в спогадах з Чернівцями й околицею – як, наприклад, у випадку із Садаґурою. Цей закуток був названий так на честь російського генерала Ґартенберґа** й був, так би мовити, перекладом його імені. Він лежав на Пруті й був населений майже винятково євреями, які мали у своєму розпорядженні й деяких «шаббесґоїв». Відстань, яку дозволялося проходити в суботу, була чітко позначена. Дріт, протягнутий через дорогу, вказував на район спокою.

У цьому не було б нічого особливого, якби Садаґура не мала світової слави – резиденції династії вундерраббі, до яких ходили на паломництво віряни з Галичини, Румунії та Росії, щоб почути пораду мудрого чоловіка, яка у своїй далекоглядності межувала з чудом. Те, що містечко було відоме в цілій Європі, доводив не тільки великий словник Брокгауза – про це відали й книжечки серії «Шерлок Голмс», і одна з них мала назву «Вундерраббі із Садаґури». Все це вважалося макулатурою, проте скільки я, богохульник високої літератури, почерпнув з цих 20-пфеніґових зшитків! З Натом Пінкертоном3 та Ніком Картером*** включно. Ці книжечки можна було позичати за символічну плату в один крейцер.

Але повернімося до нашої теми. Нічної пори в той закуток бричка доставила лікаря. Надворі лило як з відра, ліхтар, прив’язаний до дишла, відчайдушно боровся з темрявою, словом, для молодого медикуса, який давав

клятву Гіппократа, це було випробуванням. Через якусь півгодини сяк-так доплелися до глухої вулички, далеко від резиденції вундерраббі. Перед якоюсь хаткою зупинилися, злізли і… Нараз відчинилися двері, замаячив чийсь силует.

«Ну?» – мовив запитально вожатий.

«Шойн!» («Вже») – почулося у відповідь. – «А зісер їнґ!» («Чудовий хлопчик!»)

«Ґелобт зей дер Герр!» («Слава Всевишньому!») – проказав «вірний Екарт»**** і загасив ліхтар, залишивши лікаря серед дощу й темряви напризволяще.

Багато чого можна було б розповісти про домашніх лікарів, які з усякого погляду відповідали цьому поняттю. Вони приходили на виклик і були переважно людяними, коли йшлося про гонорар. Про неправильні діагнози мені важко щось сказати, хоча й існували такі особистості, як «Stadtphysikus» (міський лікар) доктор Р., котрий діагностував на віддалі. Коли моя мати була доставлена до шпиталю з підозрою на висипний тиф і сестра зареєструвала це, злорадно зронивши: «Ви вже тринадцята!» – невдовзі показався у дверях і сам

«Stadtphysikus», позаяк реєструвати всі випадки інфекційних захворювань було дуже важливо. Вже з порога він гукнув: «У вас є плями?»

«Так, на стегні!»

«Висипний тиф!» – почулося у відповідь.

«Не думаю, пане докторе! Я просто вдарилася і посадила собі синяк!»

Така інтерлюдія підтверджувала виняток, який не мусив ставати правилом.

Після тривалого перебування в Єгипті, де він працював на партнерських засадах в одному із санаторіїв у Гелуані, доктор Ламберт Корн повернувся до Чернівців і відкрив там свою практику.

До нього на прийом прийшла жінка середніх років, яку, хоч як не старайся, не можна було назвати привабливою. Вона здавалася озлобленою, проте справжня причина виявилася лише тоді, коли дійшло до «Роздягніться!». Тоді вона вибухнула, й увесь її гнів вирвався назовні: «Мій чоловік не хоче мене знати. Він ігнорує мене!» А відтак підхопила долонями свої пласкі, обвислі груди й мовила такі крилаті слова: «Для кого я це маю, пане докторе, для кого?»

Якщо ситуація цієї пацієнтки наближається якоюсь мірою до трагічної, то іншій не можна відмовити в здоровій волі до життя.

«Послухайте, пане докторе! Те, що я прожила на світі 82 роки, Вас не повинно обходити! Для Вас я – молода дівчина!»

Погано прихована підозра, що він не захоче приділити старій жінці належної уваги, зворушила лікаря; він допоміг «молодій дівчині» позбутися недуги.

Особливою любов’ю і неабиякою прихильністю користувався доктор Штаєр, котрий, як засвідчує вже саме ім’я, був поляком; адже у Чернівцях поляки звалися Фрідль або Зедельмаєр, а германці – Єречинський або Дроздовський. Він був товстезним, з бичачою шиєю, наділений богатирським здоров’ям і веселою вдачею, що аж переливалася через край і передавалася пацієнтам.

Якось він потрапив в одну не дуже знайому дамську компанію, що складалася з молодих осіб, сповнених життєвої снаги, і в ту мить, коли він, весело жартуючи, зробив якийсь необережний рух, трапилося щось таке, що при його повноті оформилося у звук. Молоді дами пирснули зі сміху. Тоді доктор Штаєр галантно вклонився і мовив: «Я не думав, що дам можна так легко розважити!»

Сприймай усе з гумором! Він жив за таким девізом.

Позаяк ми вже торкнулися цієї слизької теми, то тут можна було б розповісти про ще один випадок, який закінчився без будь-якого гумору. Старший лейтенант 41-го полку, який був заручений зі шляхетною поміщицькою дочкою, також потрапив якось у таку ж прикру ситуацію, коли з глибин його єства мимоволі вирвалося щось схоже на звук.

Наречена, з якою вони були в кімнаті тільки удвох, при цьому почервоніла, встала й поквапилася до виходу.

Ну і що? В тому-то й уся річ. Через якусь мить увійшов лакей і приніс на срібній таці, на якій зазвичай подавали листи, обручальний перстень.

Само собою це було неприємно, проте він мав би радіти. Адже це був би шлюб з абсолютним штилем, без найменшого подуву вітру.

________________________________

«Schießen» – дуже небезпечне для іноземців слово. Німецькі дієслова «schießen» (стріляти) й «scheißen» (випорожнюватися, справляти нужду) близькі за своїм звуковим складом.

** Генерал Ґартенберґ – барон Петер Ніколаус Ґартенберґ-Садоґурський, який під час російсько-турецької війни 1768–1774 рр. заснував на лівому березі Пруту біля Чернівців монетарню, де запрошені ним німецькі майстри карбували з трофейних турецьких гармат монети, медалі, відливали дзвони й невеликі польові гармати. На цьому місці виникло містечко Садаґура (Садгора), яке є нині частиною Чернівців.

*** Шерлок Голмс, Нат Пінкертон, Нік Картер – популярні герої детективних оповідань та романів.

**** «вірний Екарт» – відданий помічник; казково-легендарний персонаж однойменної комічної п’єси (фастнахтшпіль) німецького письменника епохи Відродження Йорґа Вікрама (1505–1562). Згодом він з’являється в оповіданні «Вірний Екарт і Тангейзер» німецького поета-романтика Людвіґа Тіка (1773–1853) та у відомому зібранні німецьких легенд і казок Людвіґа Бехштайна (1801–1860). Роль Екарта зазвичай зводиться до функції чесного, непідкупного, надійного супутника в життєвих знегодах.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *