Літературознавець Михайло Назаренко кілька років працює над антологією української літератури кінця XVIII – XIX століття під назвою «КРІМ “КОБЗАРЯ”»:
«Мені спало на думку зібрати під однією обкладинкою те з української класики, що є цікавим для сучасного читача. Не обов’язково найбільш важливим чи найбільш впливовим – просто цікавим.»
Кажуть, і досі є люди, які захоплено читають «Марусю» Квітки-Основ’яненка.
Кажуть, десь і досі живуть єдинороги.
Або так: інколи слабкий письменник в потрібний час в потрібному місці усвідомлює, що саме потрібно зараз літературі. Буває навіть так, що це цінують сучасники; і місце в іконостасі забезпечене. Костомаров і Куліш твердили, що саме Основ’яненко, а не Котляревський створив нову українську літературу. Від малограмотних селян до імператорської родини – всі читали «Марусю», всі плакали, всі були у захваті.
«– Братику мій милесенький! – скрикнула Маруся і обняла його рученятами; довго дивилася йому у вічі, як тая ясочка, а далі й каже: – Тепер я сама тебе поцілую аж тричі, бо знаю, що й в тебе на думці нема ніякого худа. – Та й припала йому на плече, зазираючи йому у вічі, та так пилно, ніби той баранчик, що його хотять різати, а він жалібно дивиться, так і вона зирнула на Василя, а сльозинка, неначе тая росочка на цвіточку, так у неї в очицях зассяла; та так жалібно, як тая сопілочка заграла, так вона його спитала: – Як же ти мене після сього покинеш?»
Це погано зараз, і це було погано тоді – чому ж такий розголос і такий вплив?
Підемо з початку.
Дебютував Квітка досить пізно – майже у сорок років, і перші його російськомовні публікації в харківських журналах нічим не відрізнялись від усіх інших в тих же часописах: фейлетони в дусі російської сатири попереднього століття, анакреонтична поезія («Волосы седеют, / Зубы уж падут – / Душеньки! прощайте: / Не могу любить!»), світські віршики («Нина в публику явилась – / Бесподобно как мила; / Не пленяла, не гордилась, – / А желанья всех влекла») і вироджене бароко «Двойных акростихов». Про те, звідки автор родом, нагадували хіба «Малороссийские анекдоты», друковані в столичному «Вестнике Европы» (1822).
Коли через двадцять років Бєлінський закидав Квітці безнадійну провінційність, він мав рацію: весь російськомовний доробок письменника – це, власне, література минулого століття, яка затрималась на Харківщині, бо альтернативи туди ще не дісталися. Перша надрукована комедія Квітки, «Дворянские выборы» (1828, опубл. 1829) – це дуже архаїчний і дуже стандартний текст: сатира XVIII століття з прямим впливом Капністового «Ябеды», іменами на кшталт Староплутова, Кожедралова, Благосудова і навіть Правдухіна. Абсолютно несценічна п’єса з ідеально чесним начальством, яке наводить лад… Хіба що передвиборчі методи не дуже застаріли, і пані Староплутову зображено як дуже український типаж «тьоті Моті з Курська»: «Да что это за порядок! Что за новые уставы!.. Почему бы не оставить всего, как прежде было?..» Іспортілі город, коротко кажучи. Читачі, звісно, раділи сатиричним викриттям, і комедію, звісно, заборонили. Ніколай І, для якого благопристойність завжди була важливіша за політику, вирішив, що на сцені забагато п’ють, і то не чаю. Квітку шокували звинувачення в неблагонаміреності: він хотів лише «возопить пред правительством», а тут таке.
Комедію «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе» Квітка написав ще раніше за «Дворянские выборы» (1827), отримав цензурний дозвіл, але, побоюючись нових неприємностей, не надрукував. П’єса, втім, розійшлася в списках, і якось потрапила на очі молодому Миколі Гоголю-Яновському… Коли Квітка дізнався про шалений успіх «Ревизора», він і собі зшаленів, зібрав друзів, прочитав їм обидві комедії, і всі в один голос визнали плагіат. «Приезжего…» видали 1840 року, відгуки були кислі, і Квітка зрозумів: усе, пізно, «Ревизор» переміг, «выигрыш невозможен». Сам Гоголь твердив, що ніякого «Приезжего…» він в очі не бачив і взагалі сюжет йому подарував Пушкін.
Пушкін справді міг підштовхнути Гоголя до використання того ж мандрівного анекдоту, на якому заснував свою комедію і Квітка. Обидва драматурги працювали з театральними амплуа і сюжетними цеглинками свого часу – але повірити, що Гоголь справді не знав п’єсу свого попередника, неможливо. Надто багато прямих збігів – і тим наочніші відмінності між зовсім не бездарним твором і шедевром.
«Я пригласил вас, господа, с тем, чтобы сообщить вам пренеприятное известие…» – перша ж репліка в «Ревизоре». «Вот важная новость! Слушайте, слушайте все. Это ко всем касается», – майже кінець першої дії «Приезжего…». Гоголь знущається над обов’язковою любовною лінією – Квітка її побіжно, але вибудовує, бо як же інакше? Гоголь перетворює фінальну появу представника влади (неуникну з часів Мольєра) на апокаліптичне видіння – Квітка обмежується лише загальним конфузом дурнуватих, але, зрештою, нешкідливих провінціалів. І головне: псевдоревізор Квітки – свідомий шахрай, а Хлєстаков – натхненна порожнеча.
Квітці взагалі щастило з драматичними сюжетами, але не з їхнім втіленням. Треба ж було написати ще й комедію «Мертвец-шалун» (1840, опубл. 1848), аби майже через тридцять років Алєксандр Сухово-Кобилін створив блискучу «Смерть Тарелкина»!..
Зверніть увагу, що України тут немає і близько: Квітка працює не лише на «общепонятного» читача, але й на загальноімперському матеріалі. І коли з’являється ледь не найвідоміший його персонаж («Дворянские выборы, часть вторая» і «Шельменко волостной писарь», 1829, опубл. 1830 і 1831), то цей Шельменко виконує традиційну роль тупого, хитрого і жадібного малороса. Ні! Хохла.
«Ну! – и пла́чу, и пошла к нашему писарю, к хахлу-та; а он начал меня насмех подымать, да матушкой называть, да што-та по своему индюшечьему разговору квакал-квакал, я и не разобрала…»
Це зі страдницького монологу позитивної героїні; автору, вочевидь, байдуже до індичого наріччя. В наступній п’єсі, «Шельменко денщик» (1835, опубл. 1840), герой змінив амплуа і перетворився на «чарівного помічника», тобто все одно залишився хитрим хохлом, але цього разу корисним.
Квітка брав активну участь у харківських періодичних та неперіодичних виданнях, які щедро друкували матеріали з місцевої та регіональної історії, і навіть якийсь час був співредактором «Украинского вестника». А далі відбулося щось цікаве і дуже важливе. За точним формулюванням Тараса Кознарського, «безневинний абориґенний український колорит плавно переходить в український літературний дискурс із певними кордонами й координатами, котрі перестають підпорядковуватися потребам російської мовної кон’юнктури».
Квітка сам простодушно розповів, як перетворився на Грицька Основ’яненка:
«По случаю, был у меня спор с писателем на малороссийском наречии [Петром Гулаком-Артемовским]. Я его просил написать что-то серьезное, трогательное. Он мне доказывал, что язык неудобен и вовсе не способен. Знав его удобство, я написал “Марусю” и доказал, что от малороссийского языка можно растрогаться. Здешние предлагали мне напечатать, и я, предохраняя себя от насмешек русских журналистов, написал “Солдатский портрет”. Книгопродавец просил составить целую часть, я написал “Мертвецький великдень”. И так пошло далее, именно для одной забавы себе, веселого чтения с женою и видя, что землякам это нравится».
Про жодні національні чи поготів «демократичні» симпатії не йдеться. Трохи перефразуючи слова Боріса Ейхенбаума про «гуманне місце» в гоголівській «Шинели», – ми не можемо і не маємо права бачити тут щось, крім стильового прийому. «Автоматизація прийомів» у комедіях і страх перед новими цензурними заборонами завели Квітку в глухий кут. Якщо писати не російською, то, вочевидь, українською. Але як творити щось серйозне і чутливе? Сатира була неможливою, бо іншого коду, ніж котляревщина, не існувало; далі побачимо, що в листах і публіцистиці Квітка навіть не намагався її позбутися. Лишався єдиний шлях – перемикання на інший жанровий і стильовий взірець, яким (згадаємо ще раз архаїчність Квітчиних смаків) стала сентиментальна ідеалізація. Про кого писати? Дворяни не розмовляють українською – тож про селян. Ідеологія іде за стилем.
У 1833–1834 рр. російський письменник Іван Пєтров, мешканець Харкова, видав дві книжки альманаху «Утренняя звезда». Перша – суцільно російською мовою і досить типова для тогочасної харківської продукції: трохи малоросійського (оповідання Ореста Сомова, стаття Ізмаїла Срезневського про Сковороду), трохи імперського (зокрема, «Гадание тунгусов» самого видавця: драматична сцена, наприкінці якої шаман екстатично промовляє: «Всё теперь я видел ясно! / Други! будущность прекрасна; / Видел я ее зарю: / Слава Белому Царю!»).
А от друга книжка… Грицько Основ’яненко, «запорожские песни» (підробки Ізмаїла Срезневського), *** (тобто Гулак-Артемовський), Гребінка, Котляревський – коротко кажучи, малий передшевченківський канон ХІХ століття. Основ’яненко – а це перша публікація Квітки під псевдонімом – дав у збірку «побрехеньку» «Салдацькій патрет», «Украинское утро» (уривок з іще не друкованої «Марусі») і передмову «Супліка до Пана Іздателя», ствердження нової української літератури. Але ж яке ствердження!
«Нехай же знають і наших! – Бо є такі люди на світі, що з нас кепкують і говорють, та й пишуть, буцімто з наших ніхто не втне, щоб було – як вони кажуть – і звичайне, і ніжненьке, і розумне, і полезне; і що, стало бить, по-нашому, опріч лайки та глузовання над дурнем, білш нічого не можно й написати.
[…] Так що ж будемо робити? Не второпають по-нашому, та й ворчать на наші книжки: – “Ета нєшто па-чухонські. Зачим печатать, кагда ніхто не розуміє”.
Гай, гай! – Хіба ж тілки й світа, що у вікні? Тривайте-бо, Панове! не дуже сікайтесь! Є ще на світі православне Християнство, що вміють і люблять по-нашому читати. Не усе ж для Москалів: може б, треба і для нас що-небудь, щоб і ми… знаєте, не усе… а так… дещо… потроху… дечого знали; а то, по-вашому, так ми… так собі… де нам за вами?.. Гм! на догад буряків, щоб капусти дали».
Ми можемо бути не лише дурнуватими, – пише Квітка, але са́ме дурнуватим стилем котляревщини, і теза про можливість української літератури як речі в собі, а не експортного продукту для столиць, перетворюється на мурмотіння. Лише 1841 року – в приватному листі й російською мовою – він нарешті зміг прямо сформулювати те, що обережненько, хитруватенько висловив у «Супліці…»: «Трудно уверить десятки миллионов людей, на своем языке говорящих, пишущих, читающих с наслаждением, трудно людям, не знающим того языка, уверить их же, что они не имеют его».
Втім, і своєрідність української мови Основ’яненко розумів досить вузько: «Марусю», на його думку, неможливо перекласти російською, бо повість побудовано на «краткости выражений, имеющих силу»: «ні, мамо!», «атож» і «але!» (приклади самого Квітки з листа до Пєтра Плєтньова, 1839). Сумно було б, якби українська мова лише цим і відрізнялася від російської.
І все ж – незважаючи на розтягнутість і карамельну солодкавість «Марусі», Основ’яненко зробив саме те, що хотів; саме те, що трохи раніше в поезії зробив Левко Боровиковський. Основ’яненко показав цілому поколінню українських письменників, що в прозі можливі інші шляхи, – що серйозна українська проза взагалі можлива. І, не менш важливо, – що можна поєднати народну мову з елементами церковнослов’янської – тобто знов зробити літературну мову книжною.
До «Салдацького патрета» в українській літературі було кілька прозових спроб – Олексія Павловського (1818), Миколи Венгера (1832); кілька і майже синхронних – Петра Довгоносенка (1836), Степана Карпенка (1837). Всі вони не виходять за межі анекдотів чи оповідок, а у випадку Венгера перед нами – офіціозна антипольська агітка.
Квітка, що б про нього не казати, письменник зовсім іншого рівня. Проте сентиментальне «квіткарство» («основ’янщина») стало такою ж «хворобою українського слова», як і котляревщина, і довгенько, овва, гай-гай, як довгенько, усім нам, літераторам українським, у мовоньку свою солов’їну закоханим, від неї довелося лікуватися. До 150-ліття письменника Остап Вишня написав знущальне величання:
«Чолом тобі, перший повістяре народу малоросійського, преславний Грицьку Квітко-Основ’яненку!
Як кріпко породив єси ти Стецьків, Одарок і Скориків.
Півтора століття не впоралися з ними.
Ще й нашим “молодим весняним квітам” буде роботи!
Чолом тобі!»
(«На Гончарівці», 1828)
Ні, мамо! Атож! Але! Алю! Улю!..
Там, де Основ’яненко не розчулює, а більш традиційно жартує, він вправляється ненабагато краще. «Раз… о! сміху було! – Хлопці аж кишки порвали від реготу: – змальовав він таки нашого отця Микити кобилу […]» («Салдацькій патрет»). Ви вже рвете кишки від реготу? ні? Навіть уславлена – а часом і смішна – «Конотопська відьма» (1837) є не більше, ніж дуже довгим етнографічним анекдотом, як і в інших епігонів Гоголя. Так само розтягнутим, надмірним, грубим, хоча й не позбавленим кумедних епізодів є найкращий з російськомовних творів Квітки – роман «Пан Халявский» (1840).
Знов підкреслю: Основ’яненко і за психологією, і за манерою – автор XVIII століття, якою б мовою не писав. «Маруся» побудована як житіє («На вулицю і не кажи, щоб коли з подругами пішла»; відмова грати з ровесниками – класична риса біографії майбутнього святого). «Мертвецький великдень» – це барокова проповідь, exemplum, наочний приклад з чіткою мораллю («Цур же їй, тії горілці… Ей, бережітеся, хлопці! не удавайтеся у теє п’янство!»). Взагалі, проповідь або розпочинає, або завершує більшість «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком» (1834–1837). Закономірно, що врешті Квітка написав і «Листи до любезних земляків» (1839) – повчання, які мали б зачитувати селянам для їхнього морального виховання.
Квітка – людина старосвітська, направду чужа тій культурі, яку вона допомагала створювати, – став, не усвідомлюючи того, містком між старою і новою українською літературою.
Чому «Маруся» подобалася діячам української культури, очевидно: все, що сприяє поступу літератури, не критикується. Чому «Марусю» полюбили селяни, намагався через кілька десятиліть з’ясувати Борис Грінченко, який над повістю ще плакав, але вже цього трохи соромився. Несподівано виявилося: «Те, що мені здається сантіментальним, чого не бува в житті, те вони [селяни] вважають за прикмети ідеалу, і се робить їм намальований образ ще кращим, ще ріднішим і ближчим до серця». Масова свідомість зацікавлена не в естетиці, а в моралі.
Значно складніше зрозуміти популярність Основ’яненка серед російської публіки у 1830–1840-х роках, коли навіть «Бедная Лиза» Карамзіна вважалася безнадійно застарілою. Мені допомогла аналогія: коли читачі «серйозної літератури» беруться за «жанрову» (наприклад, фантастику), їм часто подобаються не естетично довершені твори, які може запропонувати жанр, а повний треш. Бо саме це «серйозні читачі» й сподіваються побачити в літературі, яку не знають, і довершений треш стає для них довершеним зразком. Гадаю, щось подібне спрацювало і у випадку Основ’яненка. Євген Гребінка в рецензії на «Малороссийские повести» відзначав: «[люди,] собиравшиеся хохотать до упаду при одном имени Маруси, плакали под конец повести». Квітка переміг навіть прихильників думки, нібито «на малороссийском языке можно писать только одно комическое».
Бо малоросійська мова – це, як писав ще 1798 року в «Записках о Малороссии» Яків Маркович, «язык любви»: подібні афоризми і створювали «горизонт очікувань», необхідний для появи Квітки в російських часописах.
Бо співаємо ж як гарно.
Ідеологія Основ’яненка теж влаштовувала усіх – аж до патентованого українофоба Бєлінського. І справді, начебто навчає він хорошому, цілком практичним речам. «Маруся»: що робити, коли є ризик, що тебе заберуть в москалі. «Сердешна Оксана» (1841): як бути покритці, якщо вона не хоче ані сама топитися, ані дитину вбивати.
Але ж якби він зупинився лише на цьому!
«Маруся»: краще бути неписьменним, а то ще сам думати почнеш.
«От його-то [Наума Дрота] постигла лихая біда! – Що ж він? – Нічого. Хвалив Бога і з тим прожив вік, що не вдався в тугу; а письменний не стерпів…»
А самому-то думати і не треба:
«[…] я доложився нашому началству – бо без нього не треба нічого робити, хоч би ти і думав, що воно дуже гаразд буде […].
Як Бог милосердний посила нам і жизнь, і світ, і хліб насущний; так і Царь наш милосердний об тім усе і дума, щоб нам, Його вірноподданим, було усе добре і спокойно!..
Коли ж ви, отсє слухаючи, сидите, то зараз устаньте, перехрестітесь, поклонітесь і помолітесь за нашого доброго і великого Государя і пилно молітесь за Нього уранці і увечері, і згадай, що ти ніч спав добре і устав собі як треба, а Він, Його Величество, над полусвітом Государь, чи зволив же почивати сю ніч хоч трохи, хлопочучи, та вбиваючися, та придумуючи, як би тобі і усякому чоловіку у Його царстві було добре і спокійно жити і щоб один другого не зміг ізобидити» («Листи до любезних земляків», 1839).
«От істинно Отець і к Своїм дітям! – І хіба ж тілки у Него і є, що ми? – Еге! Слава Тобі Господи! є нашого народу чимало, а то ж ще і Рассѣйського, і Німецького, і Татарського, і Колмицького… і якого-то народу нема! І усі ж то ідуть під нашу Державу, бо дуже хороше усім жити! І усе ж то наш милосердний Царь об усіх убивається і жалкує, як Отець діточок Своїх» («Добре роби, добре і буде», 1837).
Бо благоденствує. (Так, цитати задовгі. Так, вас має нудити.)
А про що «малоросійська опера» «Сватаньє» (1835, опубл. 1836) – ну, те, яке на Гончарівці? Про кохання Уляни і Олексія та про дурного Стецька? Це якраз другорядне, а головне ось що:
«А чим панщина страшна? Так зате не знатимемо ні подушних, ні десяцських, ні хвонарних; усе-то пани за своїх людей платють. – Та і на мойці, чи мало там панських? Так усі-то, – крий Боже! – як-то хвалються, що як добре за панами жити!»
«Та яка се неволя? То ви не буваєте по селам, та й не знаєте, як тепер добре за панами жити! І казенні дівчата, аж вибрикуючи, ійдуть у села за панських; одна одну попережа».
А про що «Козир-дівка» (1836, опубл. 1838)? І про повне безправ’я в імперії, і про «доброго секретаря обкому», як і в комедіях.
«Чим більший пан, тим він буде простіший і ласкавіший. Не так, як у мужиків: коли став отаманом, так він вже на тебе і не дивиться; а головою? так, батечки! і не смій до нього і близько подступити. А пани не так: говори йому усе сміливо, не боячись, та говори правду, вже не збреши нічого, зараз підстереже і проженеть».
Та, власне, вже й ранній «Шельменко волостной писарь» про це:
«У мужика и обычаи все мужицкие, все подлое да гнусное; он для злата не боится прогневать Бога, отвечать пред Царем и стыда не страшится. А господин ни самый маленький не пойдет на такое беззаконие: он знает суд Божий и Царский и стыд от людей».
От тобі й демократизм.
(Про антисемітизм треба згадувати, для комплекту? В оповіданні «От тобі і скарб» [1837] чорт Юдун – не з жидів, «а тілки щирий їм приятель».)
Герой «Вальдшнепів» Миколи Хвильового, як відомо, ненавидів Шевченка:
«[…] хіба це не він навчив нас писати вірші, сентиментальнічати “по-катеринячи”, бунтувати “по-гайдамачому” – безглуздо та безцільно […]? Хіба це не він, цей кріпак, навчив нас лаяти пана, як то кажуть, за очі й пити з ним горілку та халуйствовати перед ним, коли той фамільярно потріпає нас по плечу й скаже: “А ти, Матюшо, все-таки талант”».
До реального Шевченка це не має стосунку, проте до Квітки, над яким ваплітяни охоче знущались, пасує добре (крім слів про гайдамацтво – втім, Основ’яненко писав і про розбійника Гаркушу). Звісно, якби Карамазов нападав не на «батька Тараса», а на «батька Грицька», ефект був би не той. Квітка, з його подвійним патріотизмом був уособленням малоросійства не те що для Хвильового, а вже для Грінченка.
«Лаяти пана за очі», або, за словами самого Квітки, «на догад буряків», він умів дуже добре. Уже «Салдацькій патрет» – не просто переказ латинської побрехеньки, а вказівка російським (саме російським!) критикам: нічого про нас не знаєте, то затніться. Але поки ці критики розсипалися в компліментах на адресу Основ’яненка, все було гаразд, нічого не муляло.
«Приятно было для меня извещение Ваше, что Николай Алексеевич г. Полевой обратил на меня внимание. Чтя талант его, дорожа суждениями такого человека, отзыв его в “С[ыне] о[течества]” очень лестен для меня. Как русский благодарен в особенности за все труды его; след[овательно], расположение его и доброе слово о моих слабых занятиях приятны и обязывают искать его знакомство и дорожить им» (Лист до Івана Лисенкова, 1839).
Це про ту рецензію, де Полєвой повчав:
«Понятно, что в часы веселых досугов Котляревский мог пошутить, заставляя Энея говорить по-хохлацки; что-другой кто-нибудь написал шуточную театральную пьеску или какое-нибудь стихотворение на малороссийском наречии, но нам кажется совершенно бесполезною прихотью писать по-малороссийски целые книги, сочинять на сем наречии в прозе и стихах. Спрашиваем: к чему и для чего? Образовать отдельной литературы малороссийской невозможно, и для кого писать книги по-малороссийски? […] И не лучше почтенному Грицьку и другим даровитым его землякам писать на богатом, прекрасном, звучном языке русском, нежели на исковерканном и некрасивом, областном наречии его?»
А ти, Матюшо, все-таки талант…
І був Грицько за все вдячний. Лише коли його почали шпетити за російськомовні романи… тоді можна було вже й обстоювати рідну мову, і в листах до Шевченка писати про «бузовірових москалів», «дурнів, кацапів» та «московські брехні».
Особливо показовою є полеміка Квітки з таким собі Миколою Тихорським в петербурзькому журналі «Маяк». Часопис цей зазвичай називають «реакційним» і, як не дивно, це правда. Точніше було б навіть назвати його ультрареакційним: редакція час від часу нападала на Шекспіра і Пушкіна яко поетів язичницьких, а не християнських; Лєрмонтов взагалі був ісчадієм пекла. І ось такий-то журнал опікувався українською літературою – бо вважав, що сумирних малоросів не зіпсували впливи «загнивающего Запада». І Шевченко там друкувався, і навіть перебрав дещо із «маячної» риторики, спрямованої проти російських геґельянців і конкретно Бєлінського.
У «Маяку» Тихорський покритикував трагедію Костомарова «Переяславська ніч». Квітка захвилювався – і не тому, що був таким вже прихильником п’єси. Ні, він був проти критики української літератури взагалі. Головних аргументів було два, і обидва ми коли-не-коли зустрічаємо й досі. Перший: як сміє якийсь критик ганьбити твір, який подобається громаді? «А громаді білш віри можно дати». Другий, якщо сформулювати його мовою ХХ століття, звучить так: на чий млин ллєте воду, ґаспадін Тіхорскій?
«От і вийшло, що ти чинчикуєш за москалями. Не руш; громада білш зна. А москалі прочитають твою… що назвав єси критика, та ще й білше нападуть на наших хлопців: “вот-ста хохлы! И писать по-своему не умеют”».
Не смій казати щось нехвальне про рідну літературу – раптом почують москалі (які, звісно, «переварнякали нашу мову», і т. д., і т. д.: стандартний набір закомплексованого малороса).
Не смій і не руш: ми краще знаємо, що подобається громаді.
А Квітка дуже боявся громади – не абстрактної української, а конкретної харківської. Сумно і соромно читати його листи до Плєтньова, пов’язані з виданням роману «Жизнь и похождения Петра Пустолобова». Що скажуть? що подумають? всі будуть проти мене! чи не пізно замінити «прокурора» на «стряпчого»? а Пустолобова – на Столбікова? «А полиция что скажет? А мелкое дворянство? Ужас, ужас и ужас!» «Хорошо Гоголю! На нем почили существенно монаршие милости, он и не боится никого: всякий знает о покровительстве».
Це, звісно, параноя, але виправдана: від Квітки як голови Харківської карної палати вимагали, аби він не писав «ни по-хохлацки, ни по-русски»; на щастя, у нього при собі був лист від Жуковського про те, як, читаючи оповідання «Божі діти», «Государыня Императрица изволила умилиться, а Великие Княжны плакали, и что все просят Квитку писать еще и еще…».
Але все це було вже не важливо. Основ’яненко пишався тим, що на його могилі досить вибити: «Он написал “Марусю”». Написати її справді було потрібно. А от що точно не треба було – то це уводити її до шкільної програми та змушувати дітей писати твори на тему «Маруся та Василь – українські Ромео та Джульєтта» або «Чим схвилювала мене повість “Маруся”».
Не треба. Просто – не треба.
