Борис Херсонський про резиденцію у Бучачі від Літературного центру імені Аґнона.

У 2015 році в Бучачі з’являється Літературний центр, який носить ім’я Шмуеля Йосефа Аґнона – Нобелівського лавреата з літератури 1966 року, що народився тут, жив і навчався в хедері. Вже у 2016 році у Центрі започатковується резиденція для українських письменників, які можуть приїхати до малого міста, зануритись у його триб, історію, а також тексти, передовсім – Шмуеля Йосефа Аґнона. Відтак резиденти пишуть власні тексти про рідне місто Нобелівського лавреата. 

Зокрема у попередні роки учасниками та учасницями резиденції стали Софія Андрухович, Євгенія Сенік, Андрій Любка, Олексій Чупа, Євгенія Кононенко та Василь Махно. Цього разу в Бучачі побували Діана Клочко, Маркіян Прохасько та Борис Херсонський, який поділився для Kyiv Daily власними думками та відчуттями, які стосуються Голокосту й Бабиного Яру, а також своїм досвідом перебування в містечку, прочитання текстів Аґнона та участі в розмовах, пов’язаних із резиденцією від Літературного центру, за сприяння канадської недержавної організації “Українсько-єврейська зустріч”.

Борис Херсонський – російськомовний поет України, публіцист, автор 15 книжок російською мовою і 5 книжок українською, після 2013 року, член Українського ПЕН, психолог, психіатр, психоаналітик, ректор Київського інституту сучасної психології та психотерапії.

Потрібно читати Аґнона

Моєю першою книжкою Шмуеля Аґнона став роман «Учора-позавчора» –  про людину, яка зробила алію до Палестини. Доля цієї людини розповідається паралельно з долею собаки, яка не має хазяїв. І наприкінці, на жаль, ця собака вбиває головного героя. 

Звісно, мені знайомі обробки хасидських висловів, що їх Аґнон збирав разом із Мартіном Бубером. Я читав і Бубера, і читав Аґнона. Те, що зробив Аґнон, загинуло в пожежі, але його донька якось відновила рукопис, і потім його переклали російською мовою, якою я вже прочитав.

На жаль, не знаю івриту, може, п’ятдесят слів. Їдиш – може, сто слів. Не знаю тої мови, якою розмовляли мої прапрадіди. Я читав, сказати, що задоволений – ні, бо це таке сумне задоволення. Читаю сумну прозу про сумні події, але вони написані майстром. 

Потрібно читати Аґнона. Минуле України пов’язане з єврейськими містечками, особливо на пограниччі – на Галичині – і це є частина історії України. Мабуть, одна з найсумніших, але все ж таки частина. Це перше. По-друге, потрібно все читати: і французькі романи, і німецькі, і російські і, звісно, Аґнона. Шмуель Йосеф Аґнон уродився на території України, жив і вчився тут. Шмуель Йосеф Аґнон – Нобелівський лауреат, і це вже дуже висока ознака якості його прози.

Тобто ті, хто читають, зацікавлені літературою і ті, хто зацікавлені історією, особливо, знову-таки, історією Галичини, все ж повинні читати Аґнона, і найбільше – його текст, пов’язаний із нашою Вітчизною. 

Книжку «Нічний постоялець» мені надіслали до резиденції, і я за дуже короткий термін її прочитав. Зазвичай читаю повільно, але тут захопило. Цей роман безпосередньо торкається єврейського життя на Галичині. Я готувався до того, щоби приїхати в Бучач, проте це ж Бучач сьогодення, а в книжці – це міжвоєнний період. 

Тож до того, як приїхав у теперішній Бучач, я разом з великим письменником побував у міжвоєнному Бучачі, коли вже багато чого було зруйновано. На жаль, єврейське життя вже було зруйноване. І мені здається, що трагізм цієї ситуації провідний у “Нічному постояльці”.      

Роман був не перекладений у радянський час, бо все ж таки головне відчуття від тексту – це, що потрібно їхати на Землю Обітовану, на Святу Землю. Ми знаємо, що Аґнон був захоплений Єрусалимом, містом його мрії. 

Місто у його повноті

Проте в останні роки, і це я знав до того, як прочитав “Нічного постояльця”, Аґнон писав фантазійні спогади про Бучач. Власне про Бучач, якого ніколи не було, мені здається. “City in its Fullness” називається ця книжка, і я її читав англійською. Перекласти можна як «Місто у його повноті». 

Що цікаво, не звернув уваги в «Нічному постояльці», коли читав про Бучач, а Шмуель Аґнон не помічає там ратуші. В «Місті у його повноті» автор має такі думки, що євреї, мабуть, приймали участь у будівництві ратуші. То він про неї пише, і мабуть, була така легенда. Не міг собі уявити, аби щось таке piękne, як кажуть поляки, і євреї до цього непричетні. 

Тобто ідеалізація Бучача є продуктом останніх років життя Аґнона. Такий Бучач не в «Нічному Постояльці», але в «Місті у його повноті» –  коли він пише історію, як євреї йшли десь від Німеччини чи Іспанії до Єрусалима, та зупинились у Бучачі. Їм дуже там сподобалося, бо чудовий краєвид, добрі люди-сусіди. Автор згадує прислів’я: «Де є євреї, там є життя». Можна навпаки сказати: «Де є життя, там є євреї». Тобто їм це сподобалося, і вони почали там жити. Це вже ідеалізація, адже цього ніколи не було. Легенда, яку створив Аґнон. 

Початок руйнування

Шмуель Йосеф Аґнон приїжджає до Бучача, бо хоче повернутися в минуле. Ось така його втеча в минуле. Вона дуже типова для людини. Я народився у Чернівцях. Там жили дід і бабуся. Вони потім переїхали теж до Одеси, але коли я був малий, мене на заслання посилали до них у Чернівці. 

Тож Чернівці для мене не чуже місто. Там вже нікого немає. Усі чи померли, чи від’їхали. Таке саме у Львові, де жило багато родичів. Їх уже немає. Він у землі чи вона, чи поїхали туди ж, куди поїхав Аґнон. Мабуть, усі в Землю Обітовану, а не в Америку. Еміграція завершила ту справу, яку почав Голокост, зовсім позбавила Західну Україну євреїв. В Одесі є приблизно 10% з того населення, що жило до еміграції. 

Ось я розмовляв з корінним бучачанином зараз у Тернополі. Він єврей, народився в Бучачі, але його батьки приїхали до Бучача після Голокосту, народилися ж у зовсім іншому місці. Мені здається, в Бердичеві. Це він уже народився в Бучачі. Не від’їхав до Ізраїлю, він поруч – у Тернополі. Ми з ним домовилися, що зустрінемось, але на жаль, мій візит до Бучача був занадто короткий, і ми поговорили небагато. Та здається, зустрінемося ще, бо початок розмови був цікавий. 

Але отой Бучач, який побачив Нічний постоялець, у порівнянні зі сьогоднішнім містом – теж ідеалізований. Не дивлячись на трагізм, на те, що герої роману майже всі скалічені: чи духовно, чи фізично. Диспетчер на залізничному вокзалі має одну руку. Наступний, кого постоялець зустрічає – теж каліка, але втратив свою кінцівку вже після війни, а не на війні. Дівчина, з якою постоялець розмовляє, втратила віру, традицію. Вона не бажає пов’язати своє життя з життям тих, хто її породив, і відмовляється, практично, від спадщини.

Мабуть, ця дівчина поїде до Єрусалиму, бо тоді у єврейській спільноті велася ворожнеча між традиційними євреями і сіоністами, які були в більшості соціалістами – навіть комуністами, і навіть більш радикальними, бо створили кібуци, де ніхто не мав жодної власності. 

Традиційні євреї казали, що не можуть жити у Ізраїлі до того, як прийде Месія і їх туди приведе. Отой Ізраїль, який роблять сіоністи, це Ізраїль несправжній, неприродний для них. Є хасидські спільноти, які не визнають Ізраїля як країну. Зокрема вони віталися зі славетним антисемітом, президентом Ірану. 

Згідно з Талмудом, із Торою, привезти євреїв з вигнання до Землі Обітованої має Машіах, тобто Месія, а він ще не прийшов. Тож вони не повинні бігти поперед Месії і творити світську державу.

У серіалі “Штіцель”, що якраз про ортодоксальних євреїв, маленьким хлопчикам, які вчаться в хедері, забороняють дивитися на військовий парад. Учитель каже, що дозволити їм це робити, як прикурити від палаючого сувою Тори. Таке неприйняття Ізраїля як світської держави для ортодоксів типове.

Аґнон є виключенням. Він є таким мостиком. Як багато геніальних людей, він передчуває Голокост. У тому, що Шмуель Аґнон помічає в місті, він бачить початок руйнування, і розуміє, що це веде до трагедії. Може, така моя думка помилкова і є поглядом зі сьогодення, бо ми знаємо, чим усе закінчилось, але я саме так сприйняв цей текст. 

Голокост

В радянські часи розмови про Голокост оцінювали як сіоністську пропаганду. Ми знаємо про документи, в яких кагебісти пишуть рапорт на те, що готується вшанування жертв Бабиного Яру, і це роблять сіоністи. Хоча дискусія про Бабин Яр не охоплює питання Голокосту, бо Голокост був на усій території України, зокрема в Харкові та Одесі. Проте лише Мінськ у Білорусі став єдиним містом, де в радянські часи встановили обеліск, на якому написали, що тут загиблі – євреї.

Підкреслювалося, що в Бабиному Яру загинули не тільки євреї, але й роми та деякі українські націоналісти, пацієнти лікарні Павлова – теж їх стріляли у Бабиному Яру. У часи окупації Бабин Яр взагалі був місцем масових страт, окрім інших, там стратили гомусексуалістів. Але все ж таки найбільше число тих, що загинули одразу протягом двох днів, були євреї. Ну, і ми маємо таке питання, про яке я вже раніше говорив: ніхто не хоче взяти на себе відповідальність, ми не кати – кати не ми. Проблема участі сусідів у єврейських погромах і масових стратах залишається проблемою. 

Якщо починаю щось про це говорити, то я відчуваю, що євреї – вони самі винні. Підтримували радянську владу і понаїхали з інших міст до Галичини після того, як радянські війська захопили Галичину. Ніхто не згадує, що якби ті радянські не захопили, то це би зробили німці. Не було іншого варіанту. Але радянські війська теж мали багато жорстокості до українців – висилали, розстрілювали. Голокост починався вже з ексгумації тих, кого розстріляли у радянській в’язниці. Це робилося по всій території України. Було ж кого ексгумувати. 

Наприкінці тридцятих років, як ми знаємо, був жорстокий терор у Радянському Союзі. І коли німецькі війська прийшли до Львова, до Галичини, то люди думали, що вони зараз будуть позбавлені насильства, але навпаки, насильство стало більш поглиблене. Багато кого розстріляли. Особливо були масові розстріли, коли радянські війська відступали. Вони вбивали, мабуть, всіх тих, хто були у в’язниці. Це були жорстокі часи, в яких людяність не шанувалась. А водночас ми пам’ятаємо про участь української міліції. 

Родичі

У Кременці мешкало багато моїх родичів, вони майже усі загинули, крім моєї бабці, і ще двох братів. Один з них ще коли був молодий поїхав до Москви, був спеціалістом з видання книг, другий – від’їхав, як Аґнон до Палестини.

Моя бабуся вийшла заміж за одесита, тож вона жила в Одесі. Й оскільки мій дідусь був офіцером Радянської армії і медичної служби, керував неврологічним шпиталем, то її і мого батька евакуювали до Новосибірська. Звідти батька призвали, бо йому вже було 18 років. Тож дід мій пройшов усю війну. Батько воював два роки, а потім його двічі поранили, і він став інвалідом. Одружувався на милицях, але як я його пам’ятаю, нога в нього була хвора, відкривався остеомієліт, але милицю він уже не використовував. 

Пам’ятаю, коли був зовсім дитиною, милиця стояла у куті, а батько використовував палку. У Кременці все почалося з повстання місцевого населення, яке почало вбивати і громади євреїв. І навіть перші декілька днів німці якось пробували це не припинити, а – зорганізувати. Кінець кінцем вони зігнали останню частину, яка вціліла, в гетто. З цього гетто вивозили і розстрілювали. Наприкінці жодного єврея там не залишилося. Ось це так. Але сказати це так – це, мабуть, недоречно.

Страшний Суд

Якщо ми будемо згадувати минуле для того, щоби якось налагоджувати сьогодення, то ми ніколи нічого не зробимо. 

Була ж Хмельниччина, коли і поляків винищували, і звісно, гайдамаків, де Гонта у Шевченка власних дітей різав, бо вони католики. Ну, а що робилося з євреями ще є у книжці “Тарас Бульба” Гоголя. Проте стоїть пам’ятник Богдану Хмельницькому. На пам’ятнику Богдану Хмельницькому було написано: “Волимъ подъ царя восточнаго, православнаго”. Хмельницький сам своєю рукою привів Україну, як співають у пісні, з неволі в неволю. Другий варіант є у Гімні України, коли ще був повний текст, бо цей скорочений і змінений. А там співалося: “Ой, Богдане, славний наш гетьмане, нащо продав Україну москалям поганим..”. І коли цей гімн був установлений знову, то спочатку повністю текст висів у всіх школах. Ми знаємо, що то були такі часи. Сьогодні часи інші. 

Голокост став можливим лише через потужний каталізатор – німецьку окупацію, яка ідеологічно цей Голокост обґрунтувала. Так, вони мали колоборантів, які охоче приймали участь, але все ж таки ми повинні визнати, що ідеологія Голоксту – це Німеччина. Ми знаємо, що багато євреїв з Радянського Союзу повернулося до Німеччини. 

Ми не кажемо, що ті, хто живуть зараз, безпосередньо винні у Голокості. Ні. З нас досить наших власних гріхів. А те, що робили наші батьки, діди, прадіди – то вони будуть відповідати, якщо Страшний Суд буде, і то таким, як ми його собі уявляємо з Апокаліпсису.

Ось у мене є добрий френд на фейсбуці, ігумен Петро Мещеряков. Якось він сказав проповідь на Страшний Суд: “Яке щастя, що судити мене буде Бог, а не люди”. Мені здається, що це була найкоротша і найкраща проповідь на цю неділю про Страшний Суд.

Ми повинні робити дослідницьку роботу. Ми повинні знати правду. Ми не маємо ховати її, як німці ховали тіла знищених. І це вже не має ніякого безпосереднього відношення до нас. Ми повинні мати інші стосунки. В нас зараз інші друзі й інші вороги. 

Одне з одними

Я назвав один із есеїв, які писав на запрошення резиденції у Бучачі  – “Неподільно і незлияно”. Ось так жили три спільноти на Галичині. Вони не дуже спілкувалися одне з одними. Навіть є ще один Нобелівський лавреат, єврейський письменник, якого я дуже люблю – це Ісаак Башевіс Зінґер, що писав їдишем. Він згадує про свого отця, який був рабином, але не знав ані російської, ані польської. Він знав їдиш та іврит, а жив у Варшаві. Не міг бути державним рабином, якого визнавали. 

Більшість із його оточення мешкало на одній вулиці, переважно розмовляли їдиш, а польську знали трохи. Мала місце певна ізоляція, і релігійна ізоляція, звісно, теж. Був релігійний антисемітизм, але й був антихристиянський талмудизм. Ця ворожнеча тривала століття і навіть тисячоліття. 

Тільки Папа Римський Іван Павло II на Ватиканському Соборі зняв із єврейської спільноти провину за розп’яття Христа. Більше того, католики визнали юдаїзм церквою, яка має свій напрямок, і яка теж виконує волю Божу, але ця роль ще не цілком зрозуміла. Сьогодні католицькі місіонери не працюють з євреями, бо вважають, що єврей повинен залишатися євреєм – у цьому і є воля Божа щодо євреїв.

Мій знайомий греко-католицький священик Отець Олександр Чумаков, коли я вихрестився у 70-ті роки, і він це не підтримував, мені казав: “Єврей, покрий голову!”, – тобто: “Одягай кіпу!”. Сьогодні цього він уже від мене не вимагає. Ми залишаємось друзями. 

Приміром, кардинал Парижа – етнічний єврей, якого врятували у часи Голокосту у католицькому монастирі. Відтак його схилили до того, що прийняв хрещення, і зараз маємо кардинала Парижа. Коли запитали його, чому не відвідав Ізраїль, то відповів, що в Ізраїлі він почував би себе, по-перше, жертвою Голокосту, що стався з його батьками, а по-друге, трохи зрадником. Тут же він кардинал Парижа, добрий католик.

   

Маленьке місто

Бучач невеличке місто, власне – типове галицьке місто. Я бував у подібних містечках. Штетл єврейською, miasteczko польською, а містечко можна сказати українською – маленьке місто. Воно давнє. Руїни замку на горі – одна з рис галицьких містечок, як у Рахові, чи у тому ж Кременці на горі Бона. Є руїни замку, який колись панував. Є чудова архітектура XVIII століття. Наприклад, ліцей Василіан і монастир Василіан, що дуже схожий за спорудою у Кременці Єзуїтського ліцею. Я не знаю, може, той самий архітектор побудував. Деякі церкви дуже файні. 

Присутні риси руйнування і недолік смаку реставрації. Але все ж таки це не село, а містечко. З першого погляду можна побачити, що це містечко має славетну і довгу історію. На жаль, немає в держави ресурсів навіть для того, щоб зберегти роботи Пінзеля.

Нещодавно якась скульптура, яка була на відкритому повітрі на Ратуші, зруйнувалася. А від Пінзеля так, щоб ми сказали, що це саме Пінзель, небагато збереглося. На відсутність можна вважати і її вивчати. А те, що є, нас не цікавить, ось воно є, і може на наших очах руйнуватися. Прикро. 

Деякі дуже гарні історичні скульптури, може, Пінзеля, може, когось із його учнів, принаймні у Пінзелевій традиції, ще є у церквах у Бучачі, але церкви не музеєзовані. 

До них нема доступу. В кожну церкву в Римі можна зайти безкоштовно і подивитись. Якщо людина зацікавлена, можуть і щось для неї розповідати. А ось для того, щоби турист витратив якісь гроші, там усе темно, і подивитися при освітленні на мозаїки, на “Мойсея” Мікеланаджело, наприклад, можна, якщо закинути в автомат євро. Тоді на хвилинку включиться світло. В нас цього немає. Я хотів зайти у декілька церков, але всі вони були зачинені. Не було доступу. То я нічого й не подивився. 

Також в Італії виставляють у церкві копію, якщо є загроза руйнування якоїсь історичної пам’ятки, і відправляють її до музею. Ось, наприклад, у Римі пам’ятка Марку Аврелію стоїть на пагорбі, але це не пам’ятка. Це копія, а пам’ятник у музеї поруч, але під покрівлею. Він захищений від руйнування. Розумію, що цього не буде, для того, щоб це було принаймні у Бучачі, повинні бути зацікавлені люди. 

А якщо нема такого зацікавлення, то все зруйнується, як єврейський цвинтар, заросте бур’яном. І вже буде зовсім щось інше.

Присмак трагедії зник

Я відчуваю себе зайвою людиною на дискусії, яка відбувається, між учасниками резиденції за програмою Літературного центру імені Аґнона. Для інших учасників – це зацікавлення, а присмак трагедії зник. 

Які ще ми можемо зробити дослідження? А є ще якісь ознаки колишньої присутності євреїв у Бучачі? Це ж так цікаво. А що тут було? А де була синагога? А якщо б вона стояла, де стоїть? Ми ж знаємо, що той Бейт-Мідраш, в якому вчився Аґнон, його зруйнували вже в Незалежній Україні, здається, у 2003 році. Бо кому ж він потрібен? Нема кому вчитися в Бейт-Мідраш. Там зараз якийсь супермаркет. Руйнування продовжуються. Тому що це наша хвороба, не тільки у Бучачі, всюди. 

В Одесі на моїй пам’яті зруйнували великий єврейський цвинтар. Другий єврейський цвинтар, бо перший зруйнували ще давно. А цей на моїй пам’яті, мав десь 25 років. Зараз там пусте місце. Якісь дерева, і це називається Артилерійський парк. У Бучачі той цвинтар зберігся, бо він був занедбаний. Це маленьке місто. А у великих містах майже всюди єврейські цвинтарі знищені. 

Історія витерта

Є меморіальна дошка і пам’ятник Аґнону, до речі, дуже гарний. Бюст передає його обличчя. Він реалістичний, але це не соцреалізм, як кажуть, а все ж таки це скульптура. Такого типу роботи я порівнюю з римськими бюстами, що вони мають виражене обличчя. Аґнон присутній у Бучачі у такий спосіб. 

Ще він, звісно, присутній у цьому маленькому просторі Аґнонівського центру, але це дуже маленька присутність. Симона Візенталя й зовсім немає. Для того, щоб ця присутність була більша, все-таки потрібно, щоби місто було зацікавлене і надало реальний простір для Літературного центру імені Аґнона. Наразі ми вдячні навіть за цю крихітку, що дозволили це зробити. 

У Гітлера була така ідея, щоби Європа стала judenfrei, тобто щоб євреїв у Європі не залишилось. Але як не дивно, у Німеччині Гітлер не знищував єврейські давні цвинтарі, не знищував синагоги, і Голокост на території Німеччини мав зовсім інший вимір. 

Коли в Берліні заарештували декілька тисяч євреїв, які мали арійських жінок, закон їх не дозволяв депортувати, якщо жінки не розлучалися. А такі жінки були. Вони вийшли на демонстрацію, на вулицю Рози, це відомий епізод з історії, і тих євреїв звільнили. Тобто територія України і Білорусі не вважалась правовим полем, де діє закон. 

Расовий закон був ганебним, але його притримувались у Німеччині. Цікава книжка, яку я раджу для прочитання – це Віктор Клемперер “Мова Третього Райху”. Автор упродовж всього часу війни був на примусових роботах, але його не депортували. Він не загинув і все це спостерігав, тому що жінка з ним не розлучалась. Оця вірність жіноча, вона і людська теж, зберегла життя якоїсь кількості євреїв, а в Україні й у Польщі, Литві, Білорусі німці робили все, що вони бажали. Винищували майже миттєво людей. 

Чернівці були виключенням з цього правила, тому що були під румунською окупацією, яка ставилася до Голокосту інакше, ніж німецька. Міському голові Чернівців вдалося зберегти єврейську спільноту, не всіх, але все ж таки багатьох.        

Історія витерта не тільки в Бучачі, а й на всій Галичині, так чи інакше. Вона ж не витерта цілковито. Вона витерта тільки фрагментами, які ми не хочемо визнавати. 

Текст: Марта Коник

Фото: Юля Микуляк, Мар’яна Максим’як, Людмила Херсонська