Ібен Акерлі актриса і письменниця, вона дуже красива, у неї смішний Інстаграмм. У дитинстві вона читала гарні книжки. А тепер пише їх сама. Її дебютний роман «Ларс.LOL» був визнаний кращою дитячою книгою в Норвегії, тепер його перекладено українською.
У Норвегії діти з Синдромом Дауна часто вчаться разом зі своїми однолітками, «звичайними» дітьми, у звичайних школах. Це допомагає їм швидше і краще адаптуватися, а їх однокласників вчить розуміти людей з ментальними особливостями. Таким учням потрібен опікун. Так в книзі все і починається.
Як сталося, що ви почали писати?
— Перед тим, як я стала акторкою, я вчилася. Моя вища освіта — фахівець зі спеціальної освіти для дітей з особливими потребами. Саме тому я написала цю книжку. Це був логічний розвиток моєї кар’єри. Для мене і письменництво, і моя акторська кар’єра — це просто два різних способи розказувати історії. Коли я працюю акторкою, я читаю багато сценаріїв для своєї роботи, я взагалі читаю дуже багато книжок. Мені подобається писати про аутсайдерів, про контраст адаптивності та індивідуальності, про мої власні подорожі, розвиток особистості, дружбу, самооцінку і самовираження.
У вас в книзі зібраний весь звід дитячих проблем і типажів, іноді здається, що це такий маркетинговий хід.
— Насправді не було ніякого маркетингу, ніхто мені не рекомендував цю тему. Але в мене склалося враження, що в Україні вона значно більше в тренді. Я маю на увазі тему інклюзії, різноманітності, тому що в Норвегії її сприйняли не як політичну заяву, а просто — як хорошу книжку для дітей.
Ваша героїня Аманда — це ви самі?
— Ні, я не була прототипом Аманди, у нас з нею нічого спільного. Аманда — дуже сором’язлива дівчина, їй не подобається бути в центрі уваги, а я зовсім не така. Але нас об’єднує те, що я розумію, як почувалася ця дівчинка. Я розумію, як важко іноді знати, що робити. Як іноді важливо розібратися: що добре, а що погано, де добро і де зло. І я розумію, як важко їй було, коли на неї тиснули однокласники, і як їй було важко вирішити проблему, перед якою вона постала. Але мені здається, що це притаманно не тільки мені. Загалом для для дітей, які дорослішають, дуже важливо розібратися з тим, як вирішувати різні моральні дилеми.
Якби раптом ви прочитали цю книгу, коли самі були підлітком, вона б у чомусь вам допомогла?
— Певною мірою так, тому що коли я була підлітком, проходила через деякі уроки, які знайомі Аманді, особливо вони стосуються того, як важливо в житті робити правильні речі. І, якщо ти робиш щось погане, як важливо мати можливість вибачитися перед тією людиною, яку ти образив. Мені здається, що урок, який описаний в книжці, дуже важливий для підлітків. Дуже важливо, щоб діти зрозуміли: помилятися можна, але не треба боятися виправити ситуацію. Мені здається, що коли я була підлітком, я ці речі якось інтуїтивно розуміла, але все одно, якби я таку книжку прочитала, вона би звісно мені допомогла.
Які книжки ви читали у дитинстві?
— Як все, напевно: Роальда Даля, Астрід Ліндгрен, Анне-Катаріне Вестли, Діккенса і Джейн Остін.
Аманда і її друзі — майже ідеальні діти, а часто буває навпаки, проте при цьому вони не самотні. У цьому вони — повна протилежність одиноким дітям Фанні та Олександру Бергмана. Ви спеціально забезпечили Аманду компанією, що б вона була не одна?
— Так, я спеціально додала друзів до неї, я хотіла показати: щоб робити якісь неправильні кроки в житті, не обов’язково бути аутсайдером, не обов’язково мати якісь проблеми. I я спеціально зробила Аманду такою звичайною, нормальною: в неї нормальна родина, у неї взагалі немає нічого незвичайного, вона нічим не відрізняється від інших однолітків, вона нейтральна: не хоче бути в центрі уваги, не хоче чимось виділятися.
Саме тому я спеціально її історію розповіла так, щоб вона через знайомство із Ларсом, через необхідність із ним спілкуватися, стати з ним друзями, пройшла через оцей шлях привернення уваги до себе, і зрозуміла, хто вона є насправді.
Чому дорослі бояться говорити з дітьми про найрізноманітніші речі? Про те, що «поїв чи, або як ти себе почуваєш?» — так, а про все інше — ні.
— Мені трошки важко відповідати на це запитання. По-перше, мені здається, що існують якісь відмінності між українською та норвезькою культурою. По друге, в мене немає поки що дітей. Ну і взагалі, в Норвегії, у батьків і дорослих… зазвичай немає проблем з тим, щоб говорити з дітьми на якісь важливі, серйозні теми. Можливо, тут є культурна відмінність між нашими країнами. Але думаю у Норвегії також все залежить від родини, і, можливо, у деяких батьків таки булі (чи є) проблеми зі спілкуванням.
А чи повинні існувати заборонені теми в дитячій літературі?
— В норвезькій дитячій літературі заведено говорити про будь які теми, тому я б не писала, напевно, тільки про якийсь дуже відвертий секс, чи насильство. Я уже написала нову книжку, вона вийде восени. У одного з героїв родина складається з двох батьків і дитини, така — одностатева родина, тут немає нічого дивного для норвезької літератури, але, можливо, в Україні все трошки по іншому.
У героїв «Ларса» є прототипи?
— У цих героїв немає якихось конкретних прототипів, я не знаю сама, як утворюються в моїй голові ці герої… але звісно ж, для їхнього опису я використовувала якісь нюанси з мого особистого життя. Я знала дітей з Синдромом Дауна, але немає якихось конкретних прототипів. Там описується, що головна героїня стає наставницею хлопчика із Синдромом Дауна. (примітка: Ібен в 6 класі була наставницею хлопчика із Синдромом Дауна, але образ Ларса та самої Ібен не «заімствован»).
Як було прийнято рішення: «Я напишу книгу»?
— Все почалося з того, що мене попросили написати статтю в одну газету, на абсолютно іншу тему. Той чоловік, який став згодом моїм редактором, прочитав статтю, йому сподобалося, як я пишу, і він сказав, що «Твій стиль письма якраз дуже хороший для дітей категорії 10-12 років». І він попросив мене написати щось та прислати йому. Потім, ми випадково зустрілися через 2-3 роки: «Ну що, в тебе є для мене якийсь рукопис?», я сказала — «Ні», — на той час у мене не було нічого готового, і він сказав: «Напишеш мені до кінця тижня якийсь текст, до 10 сторінок». Я не знала, про що писати, і він сказав: «Ну… напиши про свій перший поцілунок». Але це те, про що я ніколи не хотіла би нікому розповідати. Я не хотіла розчарувати свого потенційного видавця, і написала те, що згодом послужило основою, початком книжки про Ларса.
Чому нас усіх можуть навчити люди з ментальними здібностями?
— Мені здається, є така тенденція, що ми трошки возвеличуємо людей з різними вадами, з інвалідністю наприклад. Мені здається, що важливо пам’ятати — це такі ж люди, як і всі ми, в них є свої хороші сторони, погані сторони. Але загалом, я хочу сказати, що ці люди зазвичай дуже відкриті, вони дуже дружні, і коли я зустрічаю людину із якимись особливими потребами, чи людину з інвалідністю, вони завжди дуже по доброму до мене ставляться, завжди включають мене у свою компанію. Мені здається, що це — саме те, про що треба пам’ятати. Це може стати уроком для всіх нас.
Про що буде ваша друга книга?
— У моїй другій книжці не буде людей із інвалідністю, але це також книжка про інакший світ, вона називається «Вечірка гігантів», і тут є така гра слів, означає і «гучна вечірка», і «вечірка гігантів», тобто дуже високих людей. Це книжка призначена для дещо молодших дітей, 6-7 років, у ній є і реалістичні, і такі, трошки фантазійні елементи.
Ви вважаєте себе письменницею?
— Так, зараз я почуваюся трошки більш впевненішою як авторка, тому що після виходу моєї першої книжки (примітка: вона була опублікована в Норвегії в 2016 році)… неочікувано вона була дуже успішною, тому я відчувала тиск, мені здавалося, що я, можливо, вже не зможу досягти такого успіху зі своєю другою книжкою. Мені знадобилося десь три роки для того, щоб перейти до написання другої книжки. Але, нарешті, після того, як я її дописала, я уже більше почуваюся впевненою.
У вас є ідеї для наступних книг, і чи будуть вони теж написані для підлітків?
— Так, зараз виглядає так, ніби я залишуся в галузі дитячої літератури, і третя книжка, над якою я зараз працюю, про яку я поки що не можу багато розказати, вона також буде для дітей. При чому, для ще менших дітей. Тобто, здається, що я переходжу до молодшого і молодшого віку.
Чи плануєте стати класиком норвезької дитячої літератури?
— Я не знаю, як такі речі можна спланувати, але, в будь-якому разі, я хочу продовжувати робити те, що мені подобається. А мені подобається писати, і я сподіваюся на те, що моїм читачам також буде продовжувати подобатись — читати.
Текст: Віка Федорина
