Видавництво «Човен» з’явилося у 2017 році, а його вплив на книжковому ринку вже став унікальним і важливим. Обравши вузьку спеціалізацію репортажу, інтелектуального нон-фікшену та есеїстики, команда видавництва прагне принести українцям книги, які розширять національний світогляд, допоможуть переосмислити колективну пам’ять та найголовніше – змінити підхід в системі гуманітарної освіти.

Ми продовжили розмову зі співзасновником «Човна» Ігорем Балинським про досвід нішевих книговидавців, чому зухвалі очікування не виправдалися, як формується коло читачів у вузькоспеціалізованих жанрів та про останні спостереження за українськими цінностями. 

Ігор Балинський: «Репортаж є дуже зручним інструментом для опису всього, що відбувається довкола нас тут і тепер».

Ви почали видавництво з ідеї поширення репортажного жанру на українському книжковому ринку. За вашими словами, у 2012 році художній репортаж був маловідомим жанром. Як ситуація змінюється зараз?

Зараз все виглядає інакше, і для цього були об’єктивні причини. Перш за все, жанр художнього репортажу прийшов в українське медіа у 2010-х роках, цьому сприяла промоція власне польського репортажу Польським інститутом в Києві. Вони почали організувати багато проектів, як перекладацьких, так і освітніх, тоді до нас почали приїздити відомі польські репортажисти, зокрема Маріуш Щигел, Яцек Гуґо-Бадер, Вітольд Шабловський. В цей же час видавництво «Темпора» започаткувало перекладну репортажну серію польських авторів, зокрема українською почали видавати книги легендарного Ришарда Капусцінського.

Плюс-мінус в цей же час репортаж став освітньою родзинкою Школи журналістики Українського католицького університету, де я в той час працював. До УКУ вступило покоління студентів, яке хотіло спробувати себе як в медійному, так і в художньому репортажі. Завдяки співпраці з Польським інститутом, ми почали організовувати зустрічі з польськими репортажистами. З часом завдяки грантовій підтримці започаткували цикл практичних репортажних шкіл, на яких, за менторського супроводу, збирали студентів та молодих журналістів зі всієї України, котрі хотіли навчитися писати репортажі. Ми багато експериментувати з форматами та темами таких шкіл. Поступово у нас почало виходити, з’являлися добрі тексти, формувалося активне середовище, яке цікавилося репортажем. 

Тоді фактично відбулося «повернення українського репортажу», який мав свою яскраву, але коротку історію у 1920-30-х роках. В цей час, власне, і почало формуватися нове покоління українських репортажистів і репортажисток, яке зараз є цікавим, різноманітним та чисельним. 

Окремий вплив на розвиток жанру мали події Революції Гідності. Як виявилося, репортаж є дуже зручним інструментом для опису всього, що відбувається довкола нас тут і тепер. Це пояснює, чому на початку 2014 року стався такий вибух репортажного жанру в Україні, в першу чергу медійного. Дуже багато видань стали використовувати репортаж і читачі на це відреагували позитивно.

Ще один важливий чинник, який сприяв розвитку репортажу в Україні, це його промоція Львівським медіафорумом. І власне отак ми прийшли до репортажу, який став для нас зараз звиклим, але важливим жанром.

Ви вважаєте, що школа літератури факту є проявом польського опозиційного суспільства в минулому, через це вона має і тривалу історичну традицію, і є успішною в Польщі сьогодні. Чи це унікальний випадок існування репортажного жанру?

Література факту взагалі є окремим явищем. Хоча є інші цікаві та важливі репортажні школи – німецька, або ж британська, французька чи американська, в Україні з різних причин польська школа найбільш представлена.

Загалом складно порівнювати якість репортажних шкіл на основі перекладної репортажної книжки, бо в Україні перекладається багато з польського репортажу і дуже мало – з інших мов. 

Але ви виділяєте власне важливість польського репортажу.

Так сталося історично, зокрема через активність польських інституцій в Україні. Польська школа літератури факту зайшла до нас достатньо природно. Якщо ми говоримо про зорієнтованість, то в один час у нас заходила російська школа через середовище журналу «Русский репортер». І власне київська репортажна журналістика була зорієнтована певний час на їхню стилістику. Це було цікаво, але потім «Русский репортер» став активним учасником просування «русского міра». 

Свого часу дуже мало київських журналістів цікавилися польським репортажем, а у Львові це було більш органічно – мовне середовище, інституції, спільний кордон.

З іншого боку, це частково є проблемою. Тому що домінування і замилування феноменальною і цікавою школою є все-таки обмеженням. 

Може це не вада, це етап становлення. Всі хочуть одразу своє і унікальне. 

Так, це замилування польським репортажем ситуативне, з часом, коли ти дорослішаєш, починаєш формувати власний стиль. Але становлення «нового українського репортажу» почалося саме через досвід знайомства з польським репортажем.

Цю книжку ми свідомо видавали, розуміючи, що вона буде продаватися повільно.

Якщо говорити про вашу останню репортажну книжку Катажини Кобилярчик, які її успіхи зараз? Вона розійшлася не так блискавично як ваша попередня новинка – есеїстика Джадта, адже у них різна аудиторія.

Книга Катажини Кобилярчик не матиме і схожого такого успіху як, скажімо, історія про Ґарета Джонса. Цю книжку ми свідомо видавали, розуміючи, що вона буде продаватися повільно. Ще зарано говорити про якісь успіхи, на середину осені ми підіб’ємо перші результати. Більш того, книга Кобилярчик дещо навіть вийшла із концептуальної спрямованості видавництва. Поясню.

Коли ми формували концепцію «Човна», у нас була ілюзія, що ми зможемо через перекладний репортаж дати читачеві нагоду побачити країни, де він ніколи не був, якісь екзотичні чи унікальні регіони. Репортажна книжка мала допомогти помандрувати. Ця ілюзія була сформована знову ж таки польським репортажним ринком. Звідси Єгипет, Туреччина, країни Азії.

Але книжка Кобилярчик – це інша історія. Це не про мандри. Це Іспанія від громадянської війни 1930-х років до теперішнього часу. Ця книжка складна – і тематично, і психологічно. Її будуть читати ті, хто цікавиться репортажем та історією, і які хочуть панорамного погляду на конфлікти, війни чи важливі події ХХ ст. Ці ризики її вузької спеціалізації враховувалися нами від самого початку.

Але книжка має свої переваги, через які ми прийняли рішення її видати. Почнемо з того, що вона є потрібною для українців. Ця книжка може допомогти зрозуміти, що робити із колективною пам’яттю та суспільством загалом в контексті війни на Донбасі. Також вона ставить питання, що робити з трагічною пам’яттю конфлікту по обидві сторони. Тут немає значення, хто його інспірував – мілітаристичний режим Франко, чи божевільний режим Путіна, який керує військовими на тимчасово окупованій території Донбасу. Ми говоримо, що загинуло десятки тисяч людей, існує велика ненависть по обидва боки, біль втрат множиться щодня. На Донбасі ми вже маємо сотні, якщо не більше, жертв, які неідентифіковані, неналежним чином захоронені.

Ми не будемо мати стільки часу, аби шукати відповіді на ці питання.

Схожі події описані в цій книзі. Катажина Кобилярчик дуже глибоко, емоційно і через призму історії простих людей показала іспанське суспільство, і цим дала можливість побачити, що нас чекає в близькому майбутньому. Це історія, яку проживають в Іспанії вже багато десятиліть. Тобто це такий контекст, в якому Україна ніколи не була з часу Другої світової війни, і хоча ми зараз в ньому живемо, але поки ще не ставимо собі ці питання. Іспанці все це проживали десятиліттями, але в сучасному технологічному світі ми не будемо мати стільки часу, аби шукати відповіді на ці питання. Це якщо говорити про певний суспільно-політичний контекст цієї книжки.  

Ще один момент, на який ми зважили: «Струп» Катажини Кобилярчик – це перший переклад українською мовою книжки, яка стала переможницею премії імені Ришарда Капусцінського. До сьогодні ми не мали перекладеного українською жодного переможця цієї премії. Ще до того, як ми вирішили видавати книгу Катажини, мене по-доброму вразили відгуки і обговорення навколо неї в Польщі. Книжка Катажини випадково опинилася у нашому портфелі: ми отримали лист від Юлії Семенюк, яка самостійно почала перекладати цю книжку і дуже добре пояснила, чому її варто видати українською.

Поки я вас слухала, у мене з’явилося таке міркування: чому історія Ґарета Джонса зайшла добре, а до книги Катажини Кобилярчик ми будемо рости, можливо, ще декілька років. Ймовірно головний нюанс тут в темах: Голодомор – це те, що ми носимо в собі, тому Мірослав Влеклий і його книжка лише підживлюють те, що нам болить. Тобто це питання того, що історія не лікує. А щоб використати досвід, отриманий з читання книги Катажини Кобилярчик як ліки, ми маємо дистанціюватися від того, що ми живемо в суспільстві з війною. Тому у мене коментар про книжку Мірослава Влеклого: вам не здається, що цю книжку, репортажну, українці купують більше як історію? Вони не хотіли прочитати стільки репортаж, як знову прочитати свою історію, з іншої перспективи, але тої самої парадигми?

Так, я згоден. Плюс це підсилювалося тим, що ми цією книгою в колективну пам’ять про Голодомор ввели постать Джонса, адже раніше він існував тільки у вузькому колі спеціалістів. А на рівні масової свідомості – ні. Ґарет Джонс не був персоною, прямо пов’язаною з Голодомором, і це викликало зацікавлення, це репортаж-реконструкція і біографія водночас. Частково співпало з тим, що фільм Аґнєшки Голланд підживив до його постаті інтерес, навіть часто було сприйняття, що це та книжка, на основі якої був знятий фільм. Але це різні продукти, вони не перетинаються. 

Плюс певний контекст був пов’язаний з тим, що автором є поляк, тобто іноземець. Нашарувалося багато нюансів. Я згоден, що Голодомор, і соціологія це показує, є трагедією, яка об’єднує дві третини українців, і тут кожен продукт, який з’являється, – це доосмислювання себе в цьому контексті. 

Правда і в тому, що ми в цю мить «живемо на Донбасі», тому ми поки не мали часу подивитися на всі події збоку. А от історія Ґарета Джонса – це добра реакція на продумування власної колективної травми. Ця книжка нам показала, що є теми і персони, які заходять в абсолютно різні українські регіони. Це поки наш найуспішніший проект, ми очікуємо, що зможемо продати 4-5 тис. екземплярів книжки. 

Книжка Ґарета Джонса нас багато чого навчила. Вона показала, що цей жанр – не проклятий, як ми іронізуємо. Бо художній репортаж – це економічно дуже складна книжкова ніша. 

Ці тексти – про осмислення і відкривання широкого контексту.

Ми говоримо про те, що жанр репортажу досі уживається в українському середовищі. Тому таке запитання: як навчити українців, що репортажі, це не стільки про історію, як про екзистенцію? 

Це, напевно, про вміння сприймати проблему багаторівнево, а не лінійно, що пропонується історичним наративом. Важливо мислити не тільки хронологічно, а й в глибину. Бо частково репортажі, особливо, які стосуються реконструкції історії (Ґжеґож Ґауден, Мірослав Влеклий, Катажина Кобилярчик), є поверненням в певні події, де хронологічна ретроспектива – це не головне. Ці тексти – про осмислення і відкривання широкого контексту. Мені видається, що коли ми говоримо про кризу видавничого ринку, про його слабкості, то головною є проблема відсутності традиції культури читання. Це проблема, на мою думку, значною мірою освітня.

Що, на вашу думку, є головним фактором цієї проблеми?

Питання гуманітарної політики. Літературний компонент в школі – де він є в часі по актуальності, новизні? Наскільки шкільна програма відстає від сучасності? На 15-20 чи більше років? Це одна із головних причин, чому у молодого покоління не формуються смаки, немає зацікавлення у читанні.

Якщо ми поїдемо в умовні Суми або Черкаси, то для тамтешнього студентського середовища репортаж – малозрозумілий жанр. Один-два студенти можуть знати, і то через власну ініціативу. Рівень зануреності, обізнаності і зацікавлення – малий, а студенти – це найактивніше читацьке середовище. Малий, бо немає кому вчити, радити, допомагати зорієнтуватися.

Однак завжди хочеться апелювати до позитиву. Наше видавництво має улюблену бібліотеку – це бібліотека містечка Монастириська на Тернопільщині, там працює бібліотекаркою Наталя Михайлишин, яка реально живе книжками – цікавиться новинками, заохочує людей до читання, розуміється в тенденціях. Ми постійно надсилаємо їм книжки, також за можливості їздили на презентації наших книг, і були здивовані, скільки людей приходило. Це є позитивний виняток. 

Але цей виняток показує, що все можна зробити.

Власне. Це приклад відповідає на питання, для чого це все робити. Бо є винятки, і ці винятки мотивують. Тому ми не можемо не робити. 

Моє захоплення репортажем довгий час сформували оце помилкове уявлення про масштаби зацікавлених в репортажних книжках читачів.

Давайте повернемось до ваших спостережень. Ваше професійне життя пов’язане з медіа та освітньою сферою. Однак, що саме ви дізналися про українців, коли стали видавцем?

Я став емпіричним песимістом, оскільки побачив, що та книжка, яку ми робимо, скажемо, книжка з інтелектуальних ніш, має дуже невелику аудиторію. Я ж очікував більшої. Моє захоплення репортажем довгий час сформували оце помилкове уявлення про масштаби зацікавлених в репортажних книжках читачів. Аби нішеве видавництво розвивалося, ми мали б продавати кожну видану книжку упродовж року тиражем від 3 до 5 тис. екземплярів. Це був би добрий результат. Поки він для нам недосяжний, окрім окремих проектів. 

Коли я почав видавати книжки, я зрозумів, наскільки це складно. З іншого боку, це означає, що раз ми не можемо продати такий тираж, то винен не тільки читач, який не купує. Ця вина є обопільною. Мабуть, ми не до кінця правильно плануємо комунікацію і стратегію просування новинок. У мене постійно залишається відчуття незавершеності, ніби все робимо правильно, але книжка не йде, або ж продається  повільно.

Знайти канали комунікації – це наша відповідальність, складати аудиторію, яка приходить за різними книжками, як пазли. Якщо так працювати – аудиторія росте. Тому тут я лишаюся оптимістом, який здобуде свою аудиторію. Книжки Мірослава Влеклого та Тімоті Снайдера продемонстрували нам, що ця аудиторія є, і ці спостереження допомагають все краще і впевненіше формувати видавничий портфель в майбутньому. В Україні сьогодні є підтверджений феномен нішевих видавництв, які заходять в різні тематичні ніші, і мають читацький попит, просто він не є економічно великий. 

Я не маю впевненості, що новий український репортаж в книжковому форматі відбудеться повністю, стане успішною частиною видавничого ринку.

Як ви вважаєте, коли пройде період, коли ми зможемо сказати, що читацьке середовище сформувалося? Скільки років має пройти?

Я не знаю. Я не маю впевненості, що новий український репортаж в книжковому форматі відбудеться повністю, стане успішною частиною видавничого ринку. Все, що ми зараз робимо, – це важливі й цікаві переклади, а не системне наповнення ринку. На практиці ми частіше діємо за ситуацією. Видавництва повинні системно наповнити ринок, а не ситуативно видавати актуальну літературу. Щоб формувався репортажний книжковий ринок, попит і пропозиція має ініціюватися видавництвами. Перш за все, це мав би бути баланс поміж перекладною і українською репортажною літературою. Українські видавництва не мають ресурсів і можливостей, аби замовляти і оплачувати репортажні книжки українським авторам. Тому я тут не є оптимістом. 

Я такої впевненості не маю також тому що такою є економіка, таким є український видавничий ринок. Репортажна книжка завжди буде програвати багатьом іншим. Вона повільна, не така яскрава і не хайпова.

Що може сприяти кращому розумінню репортажу як жанру?

У нас немає фахової критики репортажного жанру, тому рецензії переважно фрагментарні, оглядові. Також у читача часто немає розрізнення між художнім і медійним репортажем, а розуміння глибини тексту першого, наскільки художній репортаж виписаний і продуманий – це одна із основ його правильного сприйняття.

З іншого боку, ми маємо достатньо уваги до художнього репортажу від окремих професійний середовищ – перш за все, це конкурс «Самовидець». Репортаж став присутній у різних преміальних номінаціях конкурсу «Честь професії», також він є основою Reporters Media та важливою частиною Локальної історії. 

Якщо ми говоримо, що читання – це навик і практика, тобто людина розвиває своє вміння сприймати текст, мислити згідно із конкретним жанром, то які, на вашу думку, мають бути сильні сторони ідеального читача?

Перш за все, читач має історію сприймати не буквально. Будь-яка історія не є лінійною. Вона є персональною, специфічною, однією гранню досвіду людського життя. Читач має відчувати контекст, моральний вибір, має залізти набагато глибше, ніж просто прочитати текст.

Як приклад, візьмемо історію Ґарета Джонса. Якщо сприймати його як репортера, як людину, яка відкрила світові правду про Голодомор, це базовий рівень. Але через цю постать можна зрозуміти набагато більше: геополітичний контекст 1930-х років, відчути атмосферу двох тоталітарних режимів, побачити політичну культуру міжвоєнного періоду. Через цей контекст можна відкрити абсолютно інший погляд на Радянський союз. І дуже важливо було би відчути особисту трагедію Ґарета Джонса і як людини, і як журналіста. 

Всі ці спостереження нашаровуються. Якщо читач здатен не сприймати все буквально, не просто ідентифікувати відомі факти, його розуміння розшириться. Нашаровувати контексти, йти в бік, йти в глибину і відкривати несподіване. Так, наприклад, журналістка Юстина Добуш провела паралелі історії Ґарета Джонса з подіями ХХІ століття – це вже ідеальний читач, який заглиблюється, відчуває, дивується, співпереживає, здобуває досвід та накопичує власне розуміння як про героя, так і про контекст. 

На вашу думку, якою має бути інтелектуальна критика в Україні сьогодні? Без паралелей на західний досвід, а виходячи з власного спостереження українського суспільства?

Ідеальний варіант критики – це як есеї Джадта. 

Тобто критика має допомогти читачеві вийти за межі тексту.

І побачити пастки, які він не може сам побачити, зокрема через новизну теми чи інший підхід інтерпретації. Критика має показувати, де є добрий текст, де є поганий, навчати розрізняти мейнстрім від сутнісного. Іноді є яскравий спалах книги чи автора, і критика мала би сказати: придивіться. Критика мала би допомагати формувати смаки та розбиратися як оцінювати прочитане. Більш того, критика не має бути глобальною і універсальною, а має бути різною. 

Критика має поміщати книгу в актуальні контексти.

І формувати контекст конкретної книжки українською мовою з різними трендами, які є поза межами України. Це українська проблема книжкового ринку – ми дуже зорієнтовані на внутрішнє, тому рідко звіряємо внутрішнє з зовнішнім. А провести кореляцію, пояснити, як можна застосувати (якщо можна взагалі) західну мотиваційну літературу в українських умовах – це дуже важливо, показати, як зробити перекладну книжку інструментом в українських реаліях. 

Повернемося до книговидання. Який ваш улюблений момент в процесі підготовки книжки?

Це коли книжка пішла в друк, тоді я відчуваю, що процес підготовки завершився. Момент, коли чекаєш книгу з друкарні – найулюбленіший. У нас кожна книжка по-своєму є цікавою, є окремим проектом з багатьма нюансами. Я завжди читаю останнім верстку книги. І оцей момент читання верстки – це є цікавий і напружений емоційно момент, бо ти бачиш завершену роботу. 

Є ще моменти, коли ми починаємо робити книжку, і є відчуття причетності до чогось важливого. Так було з Джадтом. 

Ви своїм читачам імплементували цей трепет перед читанням Джадта. 

Джадт це те, що є нам необхідним. І цей момент трепетності при роботі з Джадтом дійсно є. А процес чекання книжки з друкарні – це коли ти вже видихнув і відчуття, що свято наближається. 

Знайти канали комунікації – це наша відповідальність, складати аудиторію, яка приходить за різними книжками, як пазли

Які головні моменти розвитку видавництва ви виділите, і що стало моментом, коли ваше нішеве видавництво стало видимим?

Я думаю, частково допомогло те, що ми є частиною екосистеми Львівського медіафоруму. Також важливу роль відіграє наше ставлення до кожної книжки як до проекту, який має знайти свою аудиторію. Чітко продумувати комунікацію кожної новинки, бо репортажні книжки і документальна література мають трохи різну аудиторію, і ми стараємося її зрозуміти, а потім дати продовження схожим тематикам новими книжками. Так було зі Снайдером, якого тематично продовжив Джадт. Зараз триває завершення біографії Станіслава Лема, і це є логічне продовження історії Львова, про яку писав Ґауден. Аудиторія, яка зацікавилася книжкою «Львів: кінець ілюзій», стала для нас неочікуваною – книжку замовляли із різних регіонів України, хоча вона про Львів. А біографія Станіслава Лема – це продовження теми Ґаудена, яка охоплює майже 100 років життя міста. Тобто тематика схожа, але аудиторія у такої книжки має бути ширшою – це читачі, які цікавиться і фантастикою, і урбаністикою, і історією, зокрема Львова.

Загалом, на прикладі книги Ґаудена, ми зрозуміли важливу тенденцію: історичний репортаж-реконструкція, переосмислення навіть далекого минулого – це те, що сьогодні живе, має аудиторію, яка хоче нового погляду, нового бачення, тим більше стороннього. 

Який момент із видавничого процесу у вас є найскладнішим?

В мене є мрія передати операційну роботу видавництвом у професійні руки. Аби всю логістику і менеджмент виконував спеціаліст, а я би хотів зосередитися на формуванні видавничого портфелю. Поки для цього потрібні значні кошти, яких ми не маємо.

Друга річ, про яку мріє, напевно, кожне нішеве видавництво – це інвестор (приватна особа чи фонд), який міг би вкладати кошти на початковому етапі книжкового проекту – в купівлю копірайту і оплату перекладу.

Останнє запитання. Які вам книги подобається читати: для насолоди, і які допомагають рости і рефлексувати?

Я люблю художню літературу про Азію, Китай, Близький Схід, африканські країни. А якщо для професійного росту – це різний нон-фікшин: історичний, медійний, політичний. Остання книжка, яка мене приємно здивувала, описувала життя чотирьох американських президентів – це «Лідерство в буремні часи» (Vivat). 

А ще моя найбільша слабкість – це Борхес. Для мене його твори – це приклад інтелектуальної літератури в короткій прозі. Їхня інтенсивність і насиченість – поза конкуренцією. Які контексти за тим стоїть? Нащо це написано? Мені завжди подобалося спостерігати за різною інтерпретацією його смислів. Є експериментальний фільм російського режисера Олександра Кайдановського, який був створений за мотивами есе «Євангелія від Марка». Це була рідкісна спроба візуалізувати тексти аргентинця. І це хороший приклад, як сприймати його смисли, адже тексти Борхеса – це не до кінця збагненні речі, і це мене приваблює.

Довідка:

• Рік заснування: 2017
• Співзасновники: Остап Процик та Ігор Балинський
• Напрямок: художній репортаж, інтелектуальний нон-фікшен, есеїстика, документалістика, біографії
• «Човен» онлайн