И еще чистые, яркие цвета, древо життя и генетический код Украины.
В киевском ресторане «Барвы» открылась выставка «Символи буття» не слишком известного в Киеве черкасского художника Игоря Солодовникова. Ее (выставку), как и предыдущие в «Барвах» организовал Александр Журавлев.
Буйство красок, упрощение форм, сюжетный символизм — это вполне понятное творческое наследие. Тут и любовь к фовистам. И украинский оптимизм (солнце, сияющее над погостом), и украинская икона.
Мы проходим с художником Игорем Солодовниковым по его выставке за несколько минут до открытия. Смотрим и обсуждаем.
— Назва цієї виставки – «Символи буття», вони прийшли з давнини. Я працюю з творчими серіями, це серія, яку я завершив нещодавно. Вона називається «Символи». Символи тут переплітаються з найдревнішими часами: Трипілля, Скіфія, Сарматія. Простежується симбіоз символіки, який дає просторове спостереження глядачу: можливість уявити, що таке Україна, — її колорит, її орнамент, її мова,… Це — мова символів. Якщо звернутися до українських рушників, там теж живе абстракція. Абстракція – це мова символу, який доносить наша прадавня культура, потрібно додавати щось своє.
Перед нами яркие, лапидарные краски — звезда, солнце, крест.
— Так, це — хрест, це — сонце. В принципі хрест – це мій улюблений символ. Він убиває енергію зла – розсікає її на чотири частини. Чорний колір її забирає собі, повністю розкладає чорну енергію зла. Завжди тепло – це енергія добра, сонця, триєдність символіки.
Колір – це основне для мене в живописі і ключ до всього.
Знову ж таки, хрест, всі оці українські мережки взяті з вишивки. Декоративне дерево життя. Мені дуже подобаються рушники й вишивки, там мінімум кольористики: червоний і чорний. Але в тому дереві життя закодовано все. Це — елементи дерева життя. В центрі абстрактні символи хреста. Жовтий колір, який випромінює жовту енергію, об’єднує. Мені цікаво було б поєднати жовтий колір з червоним і чорним. Це експеримент кольоровий, не характерний для українського декоративного народного мистецтва. Але графічно вони – Україна. Та й сім’я — як дерево життя. Коники – як діти. В принципі поєднано: перший світ – це космос, другий світ – це земне життя, третій світ – той світ, де наші предки заходили за межу життя, загробний світ.
Вас сравнивают с народными художниками, с Марией Примаченко, Анастасией Рак.
— Чому зрівнюють? Тому що в нас – єдина природа, єдина культура і десь воно переплітається між собою. Тобто є одна мета – донести до людини забуту, або якусь розшукану країну по-новому. Побачити і осмислити оцю всю культуру і первозданність. Тому мої роботи теж переплітаються з видатними художниками. Але я шукаю свій стиль, своє бачення і свої подачі. В першу чергу, це колір, абстрактні речі. Зараз у мене більше живописна серія.
Останавливаемся возле лица-креста, напоминающего Казака Мамая. Спрашиваю — это два лица или это одно?
— Тут закодована двоїстість людської натури. Вона нібито віддзеркалює – протилежним образам. Тобто насправді у людини є Я усвідомлене і Я, яким вона керується. Але не може зрозуміти, що підсвідоме Я, той айсберг підводний, більше ніж 90% керує її особистістю. Відбувається розсічення особистості надвоє, воно у мене поєднане хрестом, хрест поєднує і водночас роз’єднує. Така ідея, яку важко висловити словами. Ми не можемо висловити словами те, що відчуваємо. Але ідея полягає в тому, що людина завжди знаходиться, бореться внутрішньо зі своїми двома Я. Ви бачите образ нібито українського козака, стилізованого. А цей символ, який знаходиться всередині (хрест), поєднує особистості між собою, слугує ключем до всього світу, об’єднує і водночас роз’єднує.
Переходим дальше, перед нами завораживающий триптих, который выглядит особняком и заслуживает отдельного рассказа.
— Цей триптих – одна з моїх ранніх робіт. Три фігури об’єднані триптихом. Центральна композиція ось ця — про любов.
Слева — музыканты?
— Так, тут музиканти, люди мистецтва. Вони працюють в мистецтві, про це говорять кольори, гама, мелодія. І символічно, що горить свічка, це — теж символ. Центральна робота — це кохання. Більш спокійна, експресивна, колоритна гама. Є різнопланові фігури. І в глечику квіти теж між собою різняться. Це пошук є в природі. Десь з’являється гармонія, яка впливає на відчуття.
Тут три фигуры.
— Їх троє. Це, може, внутрішнє переживання в той час – 2000-й рік. Взагалі, більше за мене скажуть мої картини. Це те, що ти відчуваєш. А потім ти починаєш оперувати поняттями, накидувати ескізи словами. А це виразити дуже важко.. Може, і не варто цього робити.
Третя картина – частина людського життя, без якого вона не може існувати. Треба працювати з ранку до вечора, щоб жити в цьому світі. Цей матеріальний світ духовно об’єднує любов. В принципі ось так воно побудовано.
И всё вместе это говорит о гармонии?
— Приблизно. Мені дуже цікаво. Я не очікував, що буде така експозиція.
Мы останавливаемся возле работы, которую легко назвать оммажем Марии Примаченко.
— Я про неї (Примаченко) зовсім не думав. У мене виникла ідея намалювати цього звіра. Це така українська корівка, вигаданий звір, але він має свої сюжет і розв’язок. В любий момент вона може дати ворогу бій, захистити від ворогів.
Мы переходим к работам, похожим на большие истории: их можно разглядывать с любого угла, и рассказывать друг другу: вечер, горы, цветы, птицы, пасутся кони (или коровы).
— Це — камерна історія. Мені хотілося покопати, помалювати зі смаком, попрацювати в колориті, куточки української природи поєднати з фантастичним переплетінням символіки.
Птички, радуга, стол с яблоками, красивые цветы, жіночка з глечиком, дерево – это всё говорит о счастье. Красивые поля, солнечное небо.
— У мене був учитель, Микола Васильович Сорокін, царство йому небесне, який казав: «Робота повинна сіяти тепло. Це наше, це — українське». Він закінчив інститут Рєпіна, та Академію, школа Євсея Мойсеєнка. Він сам українець. Наприкінці життя він дуже жалів, що навчався в Мойсеєнка. Хоча він – глиба і школа. Але там холодні «кольори на гальорах». В Питере художники пишуть холодними, сірими фарбами. Це світ іншої ментальності. Наш світ – теплий, сонячний. Картина повинна світитися енергетикою сонця і добра.
Вы учились тогда, когда главным был соцреализм?
— Так, але вже на грані… Він тоді відходив, але
був-таки.
Надо было писать что-то идейное. Как у вас появилось все это царство цвета и света?
— Це, мабуть, поклик душі. Цей соцреалізм сильно надоїв. Завжди шукаєш оці ноти. Ти виймаєш із душі образ, викарбовуєш його, складаєш, накопичуєш, потім синтезуєш і передаєш на холст. Це не так просто. Це було зрозуміло кожному. Це навіювання спогадів про дитинство, добро, дім, природу, тобто — близькі речі.
Вот это по гамме – испанский карнавал. И это тоже Украина.
— Це теж Україна. Це — частина прялки. Ще щось з неї залишилось. Прялка своїм багатством і формою символізує сонце. Вона виникла в мене інтуїтивно быстро. Я навіть не думав про композицію. Там багато сонечка, квіточок.
Вот эта история о вас, да? «Окно художника»?
— Так, «Вікно художника» – одна із ранніх робіт. Раніше я так писав. Це була серія натюрмортів. Навіювання Матісса, який поєднує ширму з орнаментами. Це картина цікава, але зроблена на український лад. Матісс любив отакі речі писати.
На открытии были киевские художники
— Мне нравится, что все так ярко. Мне нравится, что автор много всего хочет сказать (из одной его работы можно было бы сделать пять). На входе более лаконичные, декоративные работы, они внятны и работают как-то сразу. Мне нравятся цветовые попадания. Мне нравятся переклички у Солодовникова — Зарецкий (или Климт) — это не прямое цитирование, видно, что ему это просто нравится. Видно, как ему нравятся фависты.
— Недавно я прочитал интервью Леся Подеревянского. Умное, хорошее интервью, как всегда. И он говорит: «Национальное лежит в сфере эстетического. Невозможно сказать, почему в Украине так пишут». И я с ним согласен. Недавно я наблюдал и сравнивал защиту дипломов в Художественном институте в Питере и у нас. Наши — цветные. Радостные. Не серые, не депрессивные. Поэтому Солодовников при всех отсылках к Ван Гогу или Примаченко — цветной, счастливый. Это то же, что говорил Дмитрий Горбачев о Малевиче — в Украине Малевич был цветной. В Москве он цвет утратил, стал черно-белым. То же и здесь: почвенная, естественная радость, ощущение цвета и света. Это заслуживает уважения и признания — цехового и человеческого.
Художник Марьян Лунів й Вероніка Алексанич (Fulbright Scholar Programs).
Вероніка Алексанич:
— Почувалася неначе дитина перед Великими святами: сакральні символи, праландшафт, що у ньому кожен прояв буття як згусток живого космосу, який дістає продовження в людині.
Від-Творений художником Світ із душею живою і доброю, що у ній і велика простота, і жива безпосередність. Світ позбавлений реалій, як фрагмент вічності, й водночас світ з відчутною українськістю.
У полотнах оживає успадковане художником народне світловідчування з усіма притаманними йому атрибутами, що він його приймає як основу свого переживання світу на тлі вічноплинного часу. Склалося враження, що митець визбирує сенс і чар багатоголосої природи й життя, їх повторну не-повторність, тим самим накопичуючи силу й глибину для свого часопростору.
Маємо незавешеність й надію – українську й загальнолюдську, що перебувають у ставанні, відчуття приєднання до великого пра-вічного й духовного злиття з ним. Мабуть без такого постійного пошуку й віри мистецтво відбутися не може.
Марьян Лунiв:
— Цікаво спостерігати, як художник з плином часу стає пластичнішим й складнішим у кольорі. Черкаси —місце його народження та творчості (й мабуть звідти потяг до древніх символів), та найновіші роботи нагадують фовістичне Закарпаття. В оцих творах з перегуками Ван Гога (церква та човен) більше легкості та свободи, менше продуманості. І вловлений рух води, котра відчувається водою незалежно від того, в якому кольорі би вона була… При тому, що вода здається не виром…Вир чи вирій?
У декоративних роботах митця завжди більше продуманості: як сходяться елементи, площини, чіткі кольорові елементи. В них складне поєднання й витинанки, і вишивки, і орнаментів писанок чи різьби. Це історія з великим часовим осягом – від Трипілля до сьогоденння, повз Ван Гога, Малевича та доробок українських художників початку ХХ століття. В них українські ландшафти та світло землі поєднались з фігурами та древніми символами йстали на порозі можливого творення нових.
Увидеть «Символи буття» можно до 16 февраля. А художник, надеюсь, станет в Киеве частым гостем.
Где: ресторан BARVY, ул. Мечникова, 3
