Під час Книжкового Арсеналу на вуличній сцені грав оркестр Національної філармонії України, лунала музика Бориса Лятошинського. Про те, як обирали твори композитора саме для цього концерта, Київ Дейлі розповіла музикознавиця, співзасновниця «Фундації Лятошинського» Ірина Тукова.
Чи багато читав Борис Лятошинський? Можливо щось відомо про його улюблені книжки або про улюблених ним письменників?
— Одразу скажу, мені доволі складно відповісти на це запитання, тому що бібліотека, яка зберігається в Кабінеті-музеї Лятошинського, ще ретельно не досліджувалася. Те, що я знаю з листів композитора: він цікавився професійною літературою. Це різноманітні наукові дослідження або книги про композиторів. У листах він просив знайомих купити йому нову книгу про Шуберта або про Баха. В 1920-х роках можна було виписувати закордонні журнали. В бібліотеці зберігається багато німецьких професійних журналів, ще з тих часів. До речі, частина цих журналів присвячена радіотехніці, поціновувачем якої був композитор. Лятошинський цікавився мистецтвом, архітектурою, історією. В його бібліотеці наявні книжки саме на такі теми. Там є книжки з природознавства, зоології, астрономії. Лятошинський читав багато. У листі до польської композиторки Гражини Бацевич на межі 1950-х–60-х він пише, що зараз читає більше, ніж пише музики. Учень Лятошинського Валентин Сильвестров згадував: коли студенти не приходили на урок, то професор сидів у класі і читав, наприклад, Діккенса. Так що читав Лятошинський різного типу літературу і багато.
Як формувалася програма для концерту на Книжковому Арсеналі?
— Обиралися твори, які можуть зацікавити слухача і мають особливу історію. Симфонічна балада «Гражина» написана за поемою Адама Міцкевича, це один із найпопулярніших творів Лятошинського. Композиція яскрава за емоціями, за романтичним пафосом, вона достатньо легко сприймається будь-якою публікою. Друга симфонія Лятошинського так само прекрасна за темами і силою емоційного впливу. Ми почули, що вона по-новому звучить на відкритому просторі. Ця симфонія має свою неймовірну драматичну історію, яку хотілося донести слухачам, розповісти про гноблення совєтською владою, що припали на долю митців, які жили в той час. Отже, враховувалася історія творів, можливості впливу цієї музики на слухачів, а також, безперечно, склад оркестру, що може охопити простір Арсеналу, бо концерт відбувався на вуличній сцені. Ми намагалися об’єднати цю програму з фокус-темою цьогорічного Книжкового Арсеналу: «Все між нами – переклади». Мені видалося, що історія з так званою «програмною музикою», де є певний сюжет, причому сюжет не прихований, а прописаний композитором, і є суто перекладом із вербальної мови на музичну. Тому хотілося показати два різних варіанти підходу до перекладу, які можуть бути в інструментальній музиці.
Кіноверсії літературних творів мають назву «екранізація», як називають музичні твори, які були створені за творами літературними, на прикладі «Гражини»?
— Таке явище має назву «програмна музика», тобто це твори, в яких композитори вказують, що вони є своєрідним музичним перекладом літературного (або будь-якого) сюжету. Це може бути музична версія поетичного або прозового твору, у випадку балади Лятошинського «Гражина» — поеми Міцкевича. Дуже багато програмних творів писав, наприклад, угорський композитор ХІХ століття Ференц Ліст. Або ж є твори, які відбивають, до прикладу, живописні полотна і так далі. Тобто програмної музики дуже багато. Її розвиток йде в європейській професійній музиці, як мінімум, від XVI століття.
Чи Лятошинському було притаманно пояснювати зміст власних творів?
— Взагалі, ні. Його учні, всі, хто його знав, підкреслюють, що він якраз не хотів, просто відмовлявся говорити про зміст своїх творів. Його цікавила, переважно, технологія, як оцінять ті чи ті специфічні складні композиторські прийоми. Про це він писав і говорив. У програмних творах, яких у нього достатня кількість, Лятошинський прописував те, що вважав за потрібне, той зміст, який розкривався музикою. Наприклад, як він зробив це у «Гражині», чи у циклі прелюдій, яким передують рядки з віршів Шевченка. Тобто, якщо Лятошинський хотів прокоментувати зміст творів, то він давав конкретні назви чи програми. Це якщо ми говоримо про інструментальну музику, бо з вокальною, коли є поетичний текст, ситуація геть інша.
Про виконання на Книжковому Арсеналі Лятошинського. Велика вулична сцена, поряд люди спілкуються, гомін, шум, їжа. Як це було в комплексі?
— Мені дуже сподобалося. Видається, це прекрасний приклад того, як класична музика виходить з певної капсули. Я безкінечно вдячна Олесі Островській-Лютій і всьому керівництву Мистецького Арсеналу, які запросили Національну філармонію і «Фундацію Лятошинського» організувати концерт на Книжковому Арсеналі. Навіть коли була репетиція, люди підходили, дивилися, цікавилися. Це означає життя, класична музика перестає бути музейним експонатом. Вона жива, вона вписується в динамічний простір, і люди її слухають. Хто хоче — підходить, хто хоче — відходить. Це просто фантастично. Ну і плюс саме звучання творів Лятишинського на відкритому просторі. Я, чесно кажучи, була просто в неймовірному захваті від того, як воно все відбулося, як люди сприймали й слухали музику.
Все ж уточню: з одного боку в нас дуже трагічна, велика музика, і поряд — гомін з книжками, чебуреками і устрицями.
— І чудово. Класична музика — не мавзолей. Часто уявляють, що на концерт класичної музики ти маєш прийти зосередженим, сісти з суворим виглядом обличчя, і вдавати емоційне потрясіння. Але це ж не так. Музика має жити. І класична музика має жити. І вона має вбирати в себе різний простір і віддаватись цьому простору. Можливо, молодь з устрицями до цього взагалі не знала про існування Філармонії. А після концерту вона про неї дізналася. Коли велична музика поєднується з величним простором, як от простір Арсеналу, тоді архітектура і музика зустрічаються із сучасним бурлінням, кипінням життя. Я вважаю, що це прекрасно. Це те, куди ми прямуємо. Інакше, який сенс взагалі в мистецтві, повісити в рамочку на стіну під куленепробивне скло з надписом «руками не чіпати»?
Коли ми побачимо твою книжку про Бориса Лятошинського?
— Ця книжка не тільки моя, вона написана у співавторстві з моєю колегою Оленою Корчовою. Книга буде виходити у видавництві «Лабораторія». Сподіваюся, що тираж побачимо восени. Ну, принаймні, у видавництва такі плани. А там — подивимося, як все буде. У нас ситуація непередбачувана, як відомо. Книга має назву «Часи задзеркалля: вибір Бориса Лятошинського». Наша увага зосереджена на періоді його життя і творчості 1910-х і 1920-х років. Але ми також намагалися показати контекст розвитку української класичної музики цього періоду. Вийшла така собі біографія в контексті епохи. Але замовленого видавництвом обсягу книги вистачило лише на половину біографії. Друга половина — це буде вже наступна книга, сподіваюся.
Ого! Поки ще про цю договоримо. Як можна визначити ії жанр, байопік?
— Мені складно так однозначно визначити жанр. Мабуть, це байопік, у якому кожен факт документально підтверджений.
Історичним контекстом і музичним контекстом. І це наук-поп?
— Так, наук-поп, бо книга писалася для того, щоб історію Бориса Лятошинського могли читати всі, хто хоче, а не тільки професійні музиканти. Професійна музикознавча мова достатньо специфічна. Якщо ще включати музикознавчу аналітику, то ніхто, окрім професіоналів, зазвичай таку літературу не читає. То сфера академічної науки. У нас було чітко поставлене завдання — орієнтація на широке коло читачів, цю книгу зможе прочитати людина з будь-якою освітою, з будь-яким бекграундом. Книга не академічна, але в ній використано багато різних документів, включно з особистими досі неоприлюдненими листами композитора до дружини та друзів. До книги залучена величезна кількість періодики, спогадів про 1910-ті, 1920-ті роки. Тобто, ми намагалися показати епоху, в якій довелося Лятошинському жити, зацікавити майбутніх читачів музикою, яку він створював. За всю документальну частину в книзі відповідала я. Дуже хотілося за допомогою документів розкрити і самого Лятошинського, оживити його, і всі складні соціальні та історичні процеси, що вирували навколо нього. У книзі чотири великих есея, і кожен есей поділяється на три частини: спойлер, документарі і рефлексія. Спойлери і рефлексії написані Оленою Корчовою. Частини під назвою «документарі» писала я. Для мене було дуже важливо, щоб кожне слово, кожен висновок були обґрунтовані документальними матеріалами, архівами, голосами тих, хто знав Лятошинського, думками самого Лятошинського.
А заплановані вже якісь презентації, передпродаж?
— Так. Все буде за тими алгоритмами, які передбачені у видавництві «Лабораторія». З нас взяли вже чесне слово, що ми будемо брати участь у всіх презентаціях, які «Лабораторія» буде вважати за потрібне організувати. Для мене це перший досвід роботи з видавництвом, яке працює на поширення книжок. Тому що зазвичай, це, гадаю, не таємниця, всі наші академічні монографії ми оприлюднюємо власним коштом. Тобто ти не тільки сама пишеш, ще шукаєш видавництво, якщо пощастить, в гіршому випадку — це просто типографія, яка друкує твою книжку, і ти за все це сам платиш гроші. В «Лабораторії» я вперше працюю з випусковими редакторами, маркетологами тощо. Зараз книжку вичитує наукова редакторка, історикиня Оксана Юркова. У нас попереду ще купа роботи, але книжка вже написана, і я сама в це досі не можу повірити.
Спілкувалася Віка Федоріна
Фото Книжкового Арсеналу
