Цьогорічний KharkivMusicFest-2025 розпочався 2 травня й тривав до 10 червня, охопивши 10 живих концертів — від урочистого відкриття та барокової програми до грандіозного заключного симфонічного вечора. У межах фестивалю прозвучали шість камерних імпрез із переглядом німого кіно, поетичними читаннями та слобожанськими веснянками, а також відбулися десять арттерапевтичних сесій для дорослих і дітей. Загалом понад 160 музикантів зіграли для майже двох тисяч слухачів, доводячи, що музика залишалася бронею міста навіть у прифронтових умовах.

Саме в день відкриття фестивальної програми ми зустрілися з Богданою Півненко — народною артисткою України, лауреаткою Шевченківської премії та амбасадоркою KharkivMusicFest, яка ще 2023-го першою приїхала з концертом до воєнного Харкова. У розмові скрипалька поділилася, як це поєднувати сцену й педагогіку, чому вірить у силу сучасної української музики та як мистецтво підтримує людей під звуки сирен.

Як у вас поєднуються дві особистості — Соліст та Вчитель, та яка вам подобається більше?

— Для мене ці ролі — не протилежності, а дві сторони однієї сутності. Солістка — це та, хто постійно шукає, досліджує, переживає музику в найвищій концентрації. А Вчителька — це та, хто не лише передає технічні навички, а й надихає, відкриває студентам глибину інтерпретації, вчить відчувати, думати, мислити музикою.

Коли я виступаю на сцені, я максимально зосереджена на музиці, на передачі її емоційного змісту слухачеві. А коли я в аудиторії, я з не меншим натхненням допомагаю молодим музикантам знаходити свій голос, розуміти себе через музику. І це взаємопов’язано: мій досвід як виконавиці збагачує мене як педагога, а щирість студентських відкриттів — надихає і повертає мені первісну енергію пошуку. Вибрати щось одне я не можу — це два покликання, які природно переплітаються у моєму житті.

На жаль, сьогодні я не маю часу на викладацьку діяльність, а бути формальним викладачем, я не хочу. 

Як з роками змінювалися ваші стосунки зі скрипкою?

— Скрипка сама «прийшла» у моє життя ‒ я навіть хотіла покинути її у дитинстві, але вона вперто залишалася поруч. На початку це було захоплення, дисципліна, щоденні заняття, і водночас — відчуття таємниці, яку я намагалася розгадати. Потім були роки пошуків, сумнівів, внутрішньої боротьби. Але з часом прийшло глибоке розуміння, що скрипка — це не просто інструмент, а продовження мене самої. Тепер це не просто інструмент, а щоденник і співрозмовник. Я почала менше “грати ноти”, і більше — “говорити” музикою. Взаєморозуміння між мною і скрипкою стало інтуїтивним. Вона реагує на мій стан, на мої думки, навіть на подих. І що важливо — вона ніколи не бреше. Якщо ти не чесний у виконанні — це чує кожен.

Яку музику ви частіше виконуєте — сучасну чи класичну?

— Я завжди прагнула балансу між класикою та сучасністю. З одного боку — є потужна скрипкова традиція, класичний репертуар, без якого неможливо сформувати повноцінного музиканта. Це своєрідна основа, з якої виростає твоя виконавська індивідуальність. Але з іншого боку — сучасна музика дає можливість виходити за межі звичного, відкривати нові звукові горизонти, взаємодіяти з композитором тут і тепер.

Моя концертна діяльність завжди включала прем’єри українських сучасних творів. Мені важливо, щоб сучасна українська музика звучала — не тільки на фестивалях, а й у повсякденному музичному житті. Це моя місія — робити українську сучасну класику модною. Війна лише загострила це: світ питає про нашу ідентичність, і ми відповідаємо музикою, написаною сьогодні. Тому авангард і традиція для мене не протилежності, а сторони однієї медалі: діалог епох. 

Ви багато співпрацювали з сучасними композиторами. Як у вас відбувається ця взаємодія «виконавець-композитор»? Чи доводиться вам йти на якісь поступки?

— Це завжди діалог. Коли працюєш із сучасним композитором, ти маєш унікальну можливість не лише отримати партитуру, а й дізнатися, що за нею стоїть: які емоції, які образи, яка драматургія. Часто композитор навіть не підозрює, які виразні можливості відкриваються в його музиці на практиці.
З Валентином Сильвестровим мені довелося місяцями «жити» всередині кожної фрази, щоб відчути його власне дихання; Золтан Алмаші дописував «Пори року» вже під мою руку, присилаючи партитури у телеграмі з фронтових укриттів. Я готова змінювати штріхи й аплікатуру, якщо це служить авторському сенсу, але ніколи — емоційну правду твору. У підсумку ми обоє робимо крок назустріч: композитор довіряє моїй інтуїції, а я — його почерку.
Звісно, іноді бувають суперечки — наприклад, про зручність аплікатури, чи про доцільність певних ефектів. Але це не компроміс у поганому сенсі — це творче зіткнення, яке в результаті дає глибший результат. Я дуже поважаю авторів і завжди намагаюсь зрозуміти їхній задум, але водночас захищаю позицію виконавця, бо ми разом створюємо щось живе, а не просто «виконуємо написане».

Багато композиторів XX століття розширили можливості скрипкової гри. А який композитор сьогодні особливо вас вражає в цьому сенсі?

— Мене безперервно захоплює Валентин Сильвестров — його «Мелодії моментів» відкрили у скрипці можливість говорити пошепки й одночасно всесвітньо. І ще музика
Скорика, Станковича та Зубицького. А Золтан Алмаші у циклі «Пори року» сміливо змішує барокову форму з електронними ритмами. Його музика часто провокує мене як виконавицю: вона вимагає вийти із зони комфорту, працювати з інструментом по-новому. Після прем’єр публіка часто питає, чи це справді одна скрипка. Такі автори змушують мене щодня перевинайти техніку й слухати тишу між нотами ще уважніше. 

Ви багато граєте там, де небезпечно. Що вас підтримує в цьому, як ви тримаєтеся?

— Мене підтримує відчуття місії ‒ залишатися в Україні й робити те, що вмію найкраще — огортати людей музикою. Найбільше підтримує розуміння, що музика має силу лікувати, надихати й об’єднувати. Коли граєш для людей, які втратили дім, розумієш, що кожен твір — це не просто виступ, це акт солідарності, жест людяності.

Мені важливо бути корисною. Якщо моя присутність, мій звук, моя гра можуть хоча б на мить полегшити чийсь стан, дати надію — значить, це варто робити. У такі моменти музика стає не професією, а місією. Вона тримає і тебе, і тих, хто поруч.

Спілкувалася Віка Федоріна

Фото KharkivMusicFest