Рецензія на книжку «Іван і Феба» Оксани Луцишиної.
Перед тридцятиліттям незалежности Шевченківську премію отримав роман про останні совєтські роки та перші роки незалежної України. Центральна подія у романі — організована студентами Революція на граніті. Однак історія головного героя — передусім про те, що сталося після Революції — про дев’яності у провінційному українському місті.
В Ужгороді у мами, напівугорки Маргіти; у Львові в гуртожитку зі студентами Політеху; на Майдані в Києві, охороняючи периметр Революції на граніті; знову у гуртожитку, і насамкінець — знову в Ужгороді в мами. Так розгортається історія Івана, головного героя роману «Іван і Феба». І Феба? Вона в Івановому житті з’являється лише в Ужгороді після Революції. А втім, саме з історії одруження з Фебою розпочинається книжка. Напередодні свого весілля розгублений чоловік вагається, чи одружуватися йому взагалі, він наляканий і стривожений (чому — невідомо, про його минуле йтиметься далі) і багато-багато зважає на знаки. Трактує собі, що вони його про щось попереджають. Чільний тут знак — поріз, якого мимоволі під час приготувань до весілля завдає Іванові батько. Маленький поріз, навіть крові майже немає, але чому ж так болить? Це запитання конче важливе для всієї історії. Чому неглибокі рани можуть так сильно боліти?
Завдяки детальним описам передчувань і страхів героя, ця перша з трьох частина книжки, «Стума», найбільш поетична. Як-от, ідучи разом з Фебою на сповідь, Іван помічає дівчину, вбрану так само, як його наречена. Його це лякає. Але ж усі в дев’яностих вдягались однаково — чи то констатує, чи заспокоює себе він. Феба клякає сповідатися; підошви її босоніжок ще білі, але вже брудні. Але й це ще не віщує нічого поганого. Допоки Іван не зізнається, що йому страшенно хотілося поговорити зі священником. Той натомість сповідав його поспіхом, неуважно, як і, мабуть, Фебу. Оця поверхнева сповідь — одна з таких ран, яка начебто й неглибока, але дуже болить.
Незвичний початок для книжки, у якій йтиметься про Революцію на Граніті, авжеж? Тим паче, що Іван був її учасником. Тло вдалих політичних змін обнадіює, що й у рідному місті в Івана все вдасться. Щонайменше — в особистому житті. Якби це був бравурний роман, можна було б сказати, що для учасника великого політичного переходу настав час переходу особистого, входу в «доросле самостійне життя» уже не як співучасника чогось не-свого (ініціятором Революції Іван не був, хоч і брав у ній участь), а творця власної історії. Описані на початку тривоги ще виглядають тимчасовими, виправними: може, й справді ця історія виявиться вдалою. Все ж на вінчанні Івана гладило Фебине волосся, хоч через шерехаті тканини її сукні й вельона саме лиш волосся.
Де і дівається меланхолія у другій частині книжки «Революція». Як і перша частина «Стума», вона про перехідний стан, але вже суспільний. Львівські і київські студенти обирають ненасильницький шлях опору режиму — голодування. Аби суспільство побачило в студентах своє дзеркало, як каже ініціятор Революції Ярема, у якому багато впізнали прототипа, Марека Іващишина. Імена реальних учасників Революції на Граніті авторка замінила, однак самі події задокументувала точно і яскраво: побут голодувальників і організаторів, реакцію містян, витривалість і виснаження, хвилі розчарування, коли велися розмови про самоспалення, переговори з політиками, у яких студенти проявили свою принциповість, поступову й незворотну підтримку студентів, і, зрештою, успіх і перемогу — все це описано блискуче. Засвідчено, що залученими до Революції були не тільки, так би мовити, переконані активісти, а й студенти, яким проукраїнські ідеї стали близькими зовсім нещодавно. Такі, як Іван.
Звісно, не міг весь роман бути написаний в піднесеній переможній тональності другої частини. Тоді б він скидався на замальовку, яка вириває з дійсности лише її частину, оминає увагою те, якими були долі її учасників — до й після революції. Роман спростовує зокрема міт, мовляв, зміна режиму у нас була безкровна. Є тут історії і викинутих вночі з поїзда, і тих, хто, налякані, втекли і принишкли. Серед останніх й Іван. Революція була в його житті лише епізодом, йому не вдалось поширювати її ідеї поза простором Революції чи бодай поза середовищем студентів, які тими ідеями надихали. Чи каже книжка у такий спосіб, що навіть попри участь у суспільних змінах люди не обов’язково змінюються? Головний акцент, думаю, не такий. Книжка показує, що навіть якщо суспільна зміна сталася, головною все ж є особиста зміна, що не кожному вдається. І що Революція на граніті як національна зміна, яка спричинила до зміни державного устрою, водночас була локальною подією, зосередженою у Києві, і не означала автоматичних змін в інших містах. От і самотужки привезти її в Ужгород Івану не вдалося.
Дещо, втім, з ним залишилося і в рідному місті. Наприклад, любов до поезії, вміння бачити добрі вірші. Студенти зачитувалися українськими поетами. Завдяки віршам він і знайомиться з Фебою; тому вона йому і вірить. Фебу насправді звати Марією, але вона прозиває себе іменем бога поезії, стає богинею поезії. Це не тимчасова маска — тільки у цій ролі її й бачимо протягом усього роману. І нікому не вдається її зняти — навіть Іванові, який починає вважати, що поезія, як перешкода, лежить між ним і Фебою. Але питання в іншому. Чому Іван так швидко починає ненавидіти поезію? Той самий Іван, який так любив вірші у студентські роки.
Якась частина відповіді у тому, що Іван уподібнюється до свого ужгородського середовища, центром якого є мама Маргіта, яка все намагається контролювати, усюди втручається. У першу ніч після одруження Маргіта з Івановою сестрою розглядають Фебу у душі, двері до якого, звісно, не зачиняються. Жахлива сцена. І промовиста.
Але середовище — не вся відповідь. Переслідування, погрози і принижування учасників революції, явні чи уявні, приносять страх, але щогірше — небажання про цей страх розповісти, сором. Друг радив йому розказувати про наболіле, Іван до цього не дослухався, хоч саме це було йому найбільше потрібно. Він відмовився говорити про страшне і мимохіть втратив здатність до порозуміння. Він навчився «відкладати» порозуміння на завтра. Значна частина дії роману — стан цього відкладання. Зовсім недієвого, бо щось все одно трапляється, попри бажання, щоб «всі лишили тебе в спокої».
Феба ж говорить. Контрастують за стилем у тексті роману її гучні та емоційні монологи, які нагадують щоденникові записи. Вона записує те, що її болить. Довжелезний перелік принижень, які вона почула від оточення («Заткнись, баба», «Ти в нормальній сім’ї ростеш, не в інтернеті якомусь, отоді ти би знала», «Ти не знаєш, що таке справжні побої», «Ніхто тебе не бив»). Переказує страшнючу історію пологів у провінційній лікарні. Вона прагне бути зрозумілою і почутою, хоч і в її монологах немає жодного адресата — немає такої людини і довкола, якій можна було б це розповісти. Іван вирішив не розказувати про наболіле, а отже, відмовився від будь-якого порозуміння в принципі. В Ужгороді спілкується лише з чоловіками. Вміє співчувати лише їм, як-от однокласнику Крейцару, якого мама насильно одружила з некоханою, який помер від туги й алкоголю. Співчуває йому, а насправді собі — його історія схожа на Крейцарову. Ужгородське суспільство, в яке повертається Іван, таке глибоко поділене на непримиренні жіночу і чоловічу частини. Де свекрухи знущаються над невістками, яких ті ненавидять. Де чоловіки в ніщо не втручаються, не вміють говорити не те що з жінками, а й між собою. Історія про тотальне невміння розумітися.
Під вагою другого поверху, на якому жили Іван з Фебою, на стелі — тріщина. Ось іще одна рана — уже рана будинку — яка ніби й незначна, а болить так, що обоє з подружжя наважаться принаймні спробувати з того дому піти. Певна річ, порізно. Фебі, на відміну від Івана, йти і нікуди, але їй ймовірніше вдасться здійснити задумане. Вона ж навчилася про свої рани говорити — хай вони і маленькі, але насправді зовсім не неглибокі.
Текст: Орися Грудка
Оксана Луцишина «Іван і Феба» / Львів: Видавництво Старого Лева, 2021 (текст, 2019)
