Літературознавець Михайло Назаренко кілька років працює над антологією української літератури кінця XVIII – XIX століття під назвою «КРІМ КОБЗАРЯ».

У ХІХ столітті бували випадки, коли людина переходила з української культури в російську: Гоголь. Або в зворотному напрямку: Костомаров. Ізмаїл Срезневський – мабуть, найпомітніша постать із тих, хто перетнув культурний кордон двічі: з Росії в Україну, а потім навпаки. Це вчергове свідчить, наскільки хисткою була тоді ця межа. І от за той час, що Срезневський був на українській території, він підготував і видав шість випусків збірки «Запорожская старина» (1833–1838), яку справедливо називають «найзамітнішим явищем десятиліття» (К. Грушевська). Але в курси української літератури вона – з причин, про які йтиметься далі, – як правило, досі не входить.

Коли 1838 року Срезневський першим опублікував «Наталку Полтавку» (Котляревський, кажуть, ще встиг потримати її в руках), то передмову підписав: «И. Срезневский. Ярославец». Це, звісно, жест демонстративний: видавцеві «Наталки» було всього два місяці, коли його батько став професором Харківського університету і назавжди полишив Ярославль. 

Ізмаїл був майже вундеркіндом – не тому, що вже в дев’ять років писав вірші (російською мовою), чим дивував учителів пансіону. Хто ж не пише віршів у дев’ять років! Але вже підлітком він мав у голові програму дій і кар’єрного зростання. У чотирнадцять Срезневський вступив на «ефіко-політичне відділення» філософського факультету, тобто на юрфак, – і тоді ж почав збирати українські пісні: у передмові до «Запорозької старовини» і в листуванні він казав про збірку як про результат семирічної праці. В шістнадцять років Срезневський подався на закордонне стажування, аби, повернувшись, зайняти професорську кафедру, але того разу йому не пощастило; за кордоном він опинився тільки через одинадцять років. На тлі відмови в закордонному відрядженні зрозумілішою стає тема кандидатської роботи Срезневського – «Об обиде». («Кандидатська» тоді приблизно дорівнювала нашій дипломній, а «магістерська» – кандидатській.)

Професорських перспектив видно не було, і Срезневський, закінчивши університет 1829 року, почав службу в дворянському депутатському зібранні, підзаробляючи викладанням. Ще під час навчання Срезневский став частиною студентського гуртка – першого романтичного осередку на східній Україні. Більшість імен його учасників зараз нічого не скаже нікому, крім істориків: Іван Розковшенко, брати Орест і Федір Євецькі, Олександр Хиждеу… хіба вірші Опанаса Шпигоцького деколи передруковують в антологіях. Ніякої теорії чи філософії за їх замилуванням Україною не було – тільки загальна (і не дуже тверда) віра в те, що «місцева народність» заслуговує на увагу і опис.

«Если бы явился между малороссиянами гений, подобный Вальтер-Скотту, то я утвердительно говорю, что Малороссия есть неисчерпаемый источник для романов исторических. Ни Шотландия и никакая другая страна не может представить таких разительных картин, как Малороссия, особенно с XVI века». Так 1831 року писав Срезневському Розковшенко, працюючи над повістю про сина гетьмана Підкови, думою про гетьмана Півторакожуха і поемою про гетьмана Перев’язку (що свідчить про хороше знайомство з «Історією Русів»). Тим часом Орест Євецький «на основі літопису» писав про Морозенка, Шпигоцький – якусь «Українку», а сам Срезневський – «Хмельниченка». Зайве казати, що жоден з цих творів не було надруковано, та й, мабуть, і закінчено.

Дуже показовим є зміст «Украинского альманаха» (1831), який видали Розковшенко і Срезневський. «Українським» він є саме в регіональному – слобожанському – сенсі, за місцем народження чи проживання авторів. Більшість творів у ньому – російськомовні, що недивно; географія тем розпросторилася від Північної Америки («Американская баллада» про мужнього воїна-черокі) до Середньої Азії («Мысли Саади»). Коли через сімдесят три роки в Києві вийшов альманах «Дубове листє» з «Єгипетськими фантазіями» та «Робертом Брюсом» Лесі Українки, з циклом Агатангела Кримського «На теми з Хейяма» – цим модерна українська література стверджувала своє право на світову культуру. В Харкові 1820–1830-х теж саме, але російською мовою, означало лише: і ми романтики, незгірш за тих, що в Петербурзі. Тим не менш, «Украинский альманах» вмістив уривок із пушкінської «Полтави» в українському перекладі Шпигоцького, кілька народних пісень і дві думи – «Олексія Поповича» і «Трьох братів Азовських», текстологічно кращі, ніж в усіх попередніх виданнях. 

Проте, якими б не були сентименти видавців харківського альманаха, обидва чудово усвідомлювали, що Україна для них – лише початкова сходинка кар’єри, котру, взагалі-то, роблять зовсім в інших місцях. Син Срезневського, розглянувши батькові твори та листи, зауважив, що той ставився до об’єкта свого інтересу «як спостерігач, дослідник, а не патріот-українець». 

Іще 1827 року Срезневський листовно просив товариша надіслати «что-либо народное о простодушных мужиках, о застенчивых дивчинах, о старушках-рассказчицах»: «в их быту ясно можно видеть прежнее состояние, дух, нравы милых сердцу моему россиян». Що «дівчини» виявляються «росіянками», нас не має дивувати: все Русь, і все Росія. (Так само і Михайло Максимович розпочав передмову до збірки українських пісень тирадою щодо «поэзии истинно русской».) 

Однак прочитаємо листи Срезневського до матері: «[…] я желал, подобно птичке полуденной, вскормленной на чуждой стороне, полететь на свою невиданную родину […]» (1829; йдеться про поїздку до Москви). «Я никак не ожидал от хохликов того, что вижу, т. е. видел. […] Я говорю о любви к музыке» (1832). «Малороссияне чрезвычайно похожи на немцев. Я был свидетелем, как четверо чумаков изволили пить пиво» (1832).

Нас не здивує, що можна прожити все свідоме життя в Харкові й думати і писати так: Мина Мазайло теж харків’янин. 

Дізнавшись про вихід «Украинского альманаха» з листа Срезневського, написаного не зовсім чистою українською мовою, Опанас Шпигоцький восени 1831 року відповів екстатичним листом, в якому вчуваються легкі нотки докору. «О друг мой, ревнуй, ревнуй о пробуждении малороссийского гения и верь мне: твои труды будут оценены. […] пламень духа, всегда стремящийся выспрь, прокрадется, прожжет сам завесу безвестности и, вспыхнув, разольет румяное зарево, венок твой, венок твоему самоотвержению для славы тебя питающей и поящей Украины».

«Запорозька старовина» виникла не на порожньому місці, раптового перетворення Савла на Павла не було. Проте дещо таки сталося: у 1832–1833 роках Срезневський жив на Катеринославщині, в маєтку родини Подольських, як приватний учитель. Він милувався порогами, спостерігав степові пожежі й описував їх буремно-романтичним стилем («Днепр будто горит, и волны, переливающиеся через пороги, сияют мрачною радугою»), вів бесіди зі старожилами й навіть видавав себе за нащадка якого-небудь славетного козака, щоб почути думи про свого гаданого пращура, а там і про інших героїв минувшини. 

21 лютого 1833 року, лист до матері: «[…] главное мое занятие, любимое – история Украины […]».

2 квітня: передмова до «Запорозької старовини».

2 вересня: «Уже семь лет я занимаюсь историей Украины и Запорожья. Сколько мог прилежнее собирал для оной материалы, доселе еще никому по большей части неизвестные, исключая памяти народной и немногих любителей старинных рукописей, – собирал, сводил, сверял, – с целью именно принести впоследствии времени хотя несколько лептов в пользу той страны, которой обязан всем, кроме жизни».

Настрій Срезневського в ці місяці – досить рідкісне в нашому романтизмі поєднання емоцій і розрахунку; й не таке рідкісне – місцевого патріотизму і растіньяківських планів щодо столиць. 10 квітня 1833 року: «[…] а там поглядим. Может быть, в Москву или куды инше. […] дабы получить хорошее место в Питере, необходимо нужна эта известность. Чем кто известнее, тем тот принимается почетнее. Это меня заставляет часть трудов своих уделять и на сочинения и переводы, кои могли бы быть в печати».

«Запорозька старовина» – один із багатьох незакінчених проектів української культури: Срезневський планував чотири частини, а видав тільки дві в шістьох випусках. Це мала бути розлога публікація історичних і неісторичних пісень з іще розлогішими супровідними текстами, які мали надати фольклорним творам історичні й філологічні контексти. Але вийшло трохи не те.

Справа навіть не в тому, що Срезневський безжально редагував думи і компілював небувалі тексти з кількох варіантів – так в початкову епоху фольклористики робили всі. Збірки українських пісень, видані Ніколаєм Цертелєвим (1819) і Михайлом Максимовичем (1827), здавалося, відкрили новий світ – або, радше, руїни старого світу. Небагато хто, як той-таки Цертелєв чи Осип Бодянський, могли змиритися з тим, що зникле – зникло, і не творити власні реконструкції. Але, скажімо, Пантелеймон Куліш чесно про це казав у післямові до поеми «Україна»: «[…] зложив оце старими словеси новиї думи про тих забутих гетьманів да й попритулював їх до кобзарських дум усюди, де вже діди не пам’ятають, як співати» – і навіть позначив, де його, а де народне. Срезневський – і в цьому він теж не був винятком – редагував тексти, не сходячи з місця: «я [кобзаря] надоумливаю, он припоминает».

Але все це було нормальною частиною тодішньої практики. Не було інше: через сорок років з’ясувалося, що значної частини дум із «Запорозької старовини» в усній традиції не було – тобто Срезневський вигадав їх сам і, на відміну від Куліша, в цьому не зізнався до самої смерті. 

«Миновалось ее [Украины] козакование на полях бранных, – писав Шпигоцький Срезневському, – не полагать уже козаку меча своего на весы судеб; закозакуе же он теперь на полях сладкого песнопения». Срезневський сприйняв це аж надто буквально. Ймовірно, його співавтором став Розковшенко, на якого він кілька разів посилався, але довести це, звісно, неможливо.

Якихось серйозних письменницьких амбіцій тоді в Срезневського не було: три російськомовні вірша в «Украинском альманахе» про них ніяк не свідчать. Як нерідко бувало з містифікаторами, стилізаторський дар перевищив поетичний: маска виявилася переконливішою за обличчя, а вигадані тексти – автентичнішими за справжні. 

Добре відомо, що романтичні псевдофольклорні та псевдоісторичні тексти бували популярнішими за справжні пам’ятки – достатньо згадати «Пісні Оссіана». Причина зрозуміла: тексти-містифікації створено в ту ж епоху, коли й прочитано; фальсифікатори шукають в минулому те ж саме, що й їхні читачі, а не знайшовши, заповнюють прогалини відповідно до смаків доби. Мовні похибки, яких у Срезневського вистачало, здавалися додатковими свідченнями архаїчності, а унікальність дум, невідомих усній традиції, лише збільшувала їхню вагу. Звісно, що автентичні джерела на цьому тлі програвали.

«Где выкопали вы столько сокровищ? Все думы, и особенно повести бандуристов ослепительно хороши. Из них только пять были мне известны прежде, прочие были для меня все – новость! Я к нашим летописям охладел, напрасно силясь в них отыскать то, что хотел бы отыскать» (лист Гоголя до Срезневського від 6 березня 1834 р.).

У розділі про «Історію Русів» я вже казав дещо про причини таких підробок: або несприятливі обставини знищують цілу традицію, так що від неї залишаються тільки розрізнені шматки; або народ виявляється не на висоті завдань, поставлених перед ним романтиками, і оминає у своїх піснях те, без чого жодна модель національної історії не може обійтися. Ми знаємо, що всі нації – «уявлені спільноти», але деяким щастило і вони могли сперти свою ідентичність на щось давнє і розгалужене, інші ж із несвідомим очікуванням дивилися на істориків і фольклористів. Ті залюбки виправдовували сподівання. Джеймс Макферсон в Шотландії, Вацлав Ганка в Чехії – природно, що це представники недержавних націй. І що ми назвемо нацією? І кого до неї включимо? Оскільки нація – це ті, хто говорять «ми», вона потребує безумовного ґрунту для цієї самоідентифікації. І так починається те, що Катерина Грушевська назвала «підробницьким спортом».

Звісно, «Історія Русів» – найістотніший з таких творів, і за популярністю, і за впливом. Але нагадаю: вона належить до старого, доромантичного типу містифікацій. Це розфарбовування і домальовування історії, яка в цілому вже відома. Романтична ж доба породжує твори, аналогів яких у реальності або немає взагалі, або вони лише типологічно подібні (скажімо, належать до того ж жанру). Романтичні фальсифікати – це те, чого раніше не було взагалі, а народ в особі конкретної людини породив на світ, хоча й із запізненням на кількасот років.

Саме до другого, пізнішого типу і належить «Запорозька старовина». Це не означає, що Срезневський не спирався на першоджерела – навпаки, саме вони й надавали його текстам необхідної правдоподібності. Так, «Битва Чигринская» – це переказ епізоду з «Історії Русів», а «Смерть Хмельницкого» – варіація на тему автентичної думи, яку Срезневський тут-таки передрукував за збіркою Максимовича.

Як не дивно, першим зауважив, що думи Срезневського зовсім не схожі на народні, не українець, а поляк – Міхал Ґрабовський. Втім, ззовні таке справді буває легше побачити. Щодо «Битви Чигринської» Ґрабовський заявив, що не вірить, ніби її написав якийсь простий бандурист, – скоріше, якийсь православний священник. А в іншій думі («Поход на поляков») критик влучно побачив прямий вплив романтизму: «Немає в ній зовсім простоти та пластичності народної поезії, ані пісенної плавності, ані повістярської послідовності. Це поезія дифірамбічна, байронівська. Вона складається з частин без зв’язку, подібно до “Гяура”» (пер. В. Данилова).

Відмінності, звісно, не лише в поетиці, але й в ідеології. Агапій Шамрай у своєму надзвичайно тонкому аналізі «Запорозької старовини» звернув увагу на те, що Срезневський вжив чуже народним думам «поняття “України” як політичного цілого, як національного організму». Це, звісно, імпонувало двом першим поколінням романтиків – від Боровиковського до кирило-мефодіївців. Срезневський подарував їм не лише набір образів і стильових кліше, радикально відмінних від «котляревських», – він дав їм найвищу санкцію: народну творчість. Ось так можна писати про Україну – не про територію, а про метафізичну цілісність, яка простягається в часі та просторі.

Той-таки Шамрай дав огляд «стабільних образів і символів у наших романтиків і, в першу чергу, Шевченка, що ведуть свою генеалогію із “Запорожской Старины” або являються аналогіями до неї». Сучасному читачеві треба переключити свою оптику, аби не сприйняти думи Срезневського як центони із творів Шевченка, бо насправді, звісно, все навпаки. «Бували й мори й військові чвари» – «Бували войни й військовії свари». «Не день і не два ляхи Україну пліндровали» – «Ще день Украйну катовали / Ляхи скажені…» Недарма Шевченко писав, що «аж губи облизуєш», читаючи збірку Срезневського: «[…] я думаю дещо з неї зробить […]». І зробив.

Не відставав і Куліш: навіть у тих фрагментах «Чорної ради», що наведені в цій антології, є принаймні шість ремінісценцій із фальсифікатів Срезневського. Костомаров згадував, що знайомство зі Срезневським (і, певна річ, з його публікаціями) дуже сприяло прагненню вивчати «малоруську народність». Особливо популярними були рядки зі «Смерті Хмельницького»: «Тім і сталась по всьому світу страшенная козацькая сила, що у всіх у вас, панове-молодці, була воля й дума єдина». Недарма і Куліш хотів узяти їх епіграфом до «Чорної ради», і Костомаров цитував, додаючи: «очень хорошо сознавал сам народ…».

Несподіваний вплив мав не найвідоміший твір зі збірки – «Надгробная песня Чураю», тому самому сподвижнику гетьмана Остряниці, якого вигадав автор «Історії Русів». Пісню цю передрукував Максимович, Максимовича прочитав Алєксандр Шаховськой, дав Чураєві ім’я Гордій і доньку Марусю (повість «Маруся, малороссийская Сафо», 1839)… а далі ви знаєте.

Як, за своїм звичаєм, жорстко сказала Катерина Грушевська, Срезневський став таким впливовим завдяки своєму методу – «свавільному толкуванню народньої творчости» і «безцеремонності в обходженню з записами народних творів».

Тим сильнішим було розчарування. 

Вже 1857 року Костомаров, ні в чому не підозрюючи шановного пана Срезневського, зазначив, що виклад історії в «Запорозькій старовині» суперечить всім приступним джерелам. Але тільки у 1870-х роках про безсумнівну фальшованість збірки заговорили Драгоманов, Антонович і той же Костомаров. Останній не міг пробачити Срезневському, що посилання на думи «Запорозької старовини» цілковито знецінили відповідний розділ його, Костомарова, магістерської дисертації «Об историческом значении русской народной поэзии» (1843). «Много вреда наделал малорусской истории и этнографии этот человек, прости ему Боже». А Куліш просто називав Срезневського «харьковский Макферсон», хоча й сумнівався, що в упорядника «Запорозької старовини» вистачило б поетичного таланту на таку підробку, – мабуть, не обійшлося без помічників.

В результаті «Запорозька старовина» майже зникла з української літератури: для літературознавців «це ж фольклористика», для фольклористів (крім найбільш упертих) – авторський текст, що не належить їхній науці.

Сам Срезневський, вочевидь, був чимдалі більш незадоволений запорозьким проектом. Проміжки між випусками ставали все більшими. 1837 року Котляревський вигукнув: «Когда-то мы дождемся исторического описания Малороссии, ее достойного!..» – і Срезневський відповів: «Когда желание понять ее будет заменять желание ее описать». Вже у 1840х роках в університетських лекціях він знущався з романтиків, вважаючи їх напрям «помехою сериозным научным занятиям». А 1854 року друковано оцінив свою збірку як «первый опыт в своем роде и опыт юноши, едва учившегося оценять дотоле еще не подвергавшиеся оценке произведения народной эпопеи русской».

Але тоді, у 1830-ті роки, «Запорозька старовина» виконала своє завдання (не кажу «головне завдання») – зробила ім’я Срезневського відомим усім, хто цікавився Україною. Честь його честі – він був радий допомагати тім, хто працював у його галузі, від Максимовича до Гоголя, і скористався новими можливостями, аби сказати те, що досі не говорив (або, принаймні, не друкував) ніхто. 

«В настоящее время, кажется, уже не для кого и не для чего доказывать, что язык Украинский (или, как угодно называть другим: Малороссийский) есть язык, а не наречие – Русского или Польского, как доказывали некоторые; и многие уверены, что этот язык есть один из богатейших языков Славянских […].

Но может ли, должен ли он в настоящих обстоятельствах продолжать свое развитие и сделаться языком литературы, а потом и общества, как было отчасти прежде, или же его удел остаться навсегда языком простого народа, беспрерывно искажаться, мало-помалу вянуть, глохнуть среди терний других языков и наконец исчезнуть с лица земли, не оставивши по себе ни следа, ни воспоминания?

 Нет! какая бы участь ни ожидала его, что бы ни делало с ним легкомыслие и случай, он не исчезнет, и если б даже он не имел надежды на славу литературную, он оставит свои песни и думы и долго будет памятен, подобно языку Труверов и Скальдов. Если б он не имел надежды на славу литературную, сказал я; – но он имеет и сию надежду, хотя и слабую, хотя еще и в зародыше, но имеет. И почему же глубокомысленный Сковорода, простодушный Котляревский, богатый фантазиею Артемовский, всегда игривый, всегда увлекательный Основьяненко и еще несколько других, польстивших обещаниями и надеждой выждать от них что-нибудь достойное Украйны, – почему должны они остаться одни в доселе дикой пустыне Украинской Литературы. Язык Хмельницкого, Пушкаря, Дорошенко, Палия, Кочубея, Апостола должен, по крайней мере, передать потомству славу сих великих людей Украйны. Под щитом и покровом мудрого Правительства, под призором Монархов, покровителей отечественного просвещения, он может иметь эту надежду» («Взгляд на памятники Украинской народной Словесности. Письмо к профессору И. М. Снегиреву»).

1834 рік. Ствердження української мови (не в сенсі «слобожанського наріччя»!) саме як мови. Перша спроба окреслити канон нової української літератури (і чи істотно він змінився з того дня?). Програма дій, врешті-решт. Не дивно, що для наступної хвилі харківських романтиків – Амвросія Метлинського і Миколи Костомарова, молодших лише на кілька років, – Срезневський став беззаперечним авторитетом.

Він не збирався обмежуватись україністикою. 1832 року Срезневський видав невеличку збірку «Словацкие песни», а його статті 1830-х років охоплюють такі теми, як «загальні засновки Зенд-Авести», «берсерки» й «афінська мова» (тобто арго офеней, мандрівних торгівців). 

А водночас із підготовкою першого випуску «Запорозької старовини» Срезневський написав статтю «Отрывки из записок о старце Григории Сковороде». Про мандрівного філософа тоді було відомо не дуже багато, з кількома трактатами і діалогами Сковороди Срезневський просто не був знайомий, так само, як і з його біографією пера Михайла Ковалинського. І він пішов тим же шляхом, що й у «Старовині»: поєднав фольклорні матеріали – записані ним спогади старожитців – із власними домислами. Скажімо, мені не вдалося знайти у творах Сковороди глибокодумний пасаж, який досі блукає біографіями філософа: «Что жизнь? То сон Турка, упоенного опиумом…» А головне – Срезневський створив психологічний портрет Сковороди і ствердив його як документальний і точний.

«Сковорода от природы был добр, имел сердце чувствительное, следственно и сострадательное, и склонное к любви и дружбе; но, росший и выросший сиротою, он должен был привыкнуть поневоле к такому состоянию одиночества, – и сердце его должно было проститься с нежными чувствами, подпасть под иго меланхолии и загрубеть, а недоверчивость, воскормленная опытами, погасила в нем и последнюю искру чувствительности, – и судьба наконец взяла свое – с летами созрело в нем это ледяное чувство отчуждения от людей и света, чувство единственное, какое могло питать оно» («Отрывки из записок…»).

Саме цей Сковорода – як твердять фахівці, зовсім не такий, як у житті, але дуже переконливий – постає в оповіданні Срезневського «Майор, Майор!» (1836). Це не перше втілення Григорія Савича в літературі – до Срезневського були й байки Білецького-Носенка, й «Российский Жилблаз» Наріжного, – проте ледь не найкраще. «Філософ-містик не давався в руки молодому вченому реалістичного розуму і складу […]», – писав один із біографів Срезневського. Ця внутрішня напруга і працює в оповіданні: зачудування автора вочевидь чужим йому внутрішнім світом Сковороди передається й читачеві.

Інші художні твори Срезневського – оповідання «Иван Барабаш» (1835) із козацького життя, повість «Rhapsodia sonatina» (1837) про італійських митців Ренесансу, україномовна балада «Корній Овара» (1836), нібито написана паламарем почаївської дзвіниці, а насправді – переспів «Громобоя» Жуковського… всі вони не залишили сліду ані в українській, ані в російській літературі.

Найбільшу увагу в середині 1830-х років Срезневський приділяв політичній економії та статистиці. Дві сфери його занять не суперечили одна одній. Ще 1831 року він твердив: «Грамматика есть Статистика языка; она схватывает и рисует искусною кистию одну минуту жизни его. Соединение сих картин в одно целое составит Историю языка». 

Срезневський мислив системно, про що б не писав: недарма і передмова до «Запорозької старовини», і «Взгляд на памятники украинской народной словесности» містять розлогі класифікації фольклорного матеріалу. 1837 року Срезневський захистив магістерську дисертацію «Опыт о сущности и содержании теории в науках политических», став ад’юнкт-професором університету й одним із найпопулярніших лекторів з неортодоксальними поглядами на предмет. Такого не пробачають – і докторську дисертацію, де він доводив, що статистика може замінити політекономію, не затвердили. На щастя, Срезневський, завдяки своїм талантам і зв’язкам, вже мав запасний варіант: подорож слов’янськими землями, по завершенні якої він мав очолити новостворену кафедру слов’янознавства.

Так і сталося. Повернувшись через три роки, Срезневський зажив нової слави як викладач і дослідник, написав докторську «Исследование о языческом богослужении древних славян по свидетельствам современным и преданиям» і 1847 року перевівся з Харкова до Петербурга, де й прожив решту життя. Петербурзький період виявився не тільки довшим, але й більш плідним, бо Харків не давав ученому таких можливостей, як столиця. (А потім з’явиться Олександр Потебня… та це буде інший час й інша доля.)

Ані наприкінці 1830-х, ані в 1840-х Срезневський не втрачав інтерес до україніки: навіть перед від’їздом до Європи продовжував записувати думи, ще 1852 року хотів їх видати (але так і не видав – і не повернув Метлинському й Кулішеві їхні матеріали). Термін «українська мова» він більше не вживав, але описував відмінності «великоруського, малоруського і білоруського наріч» («Мысли об истории русского языка», 1849), писав схвальні рецензії на українські словники Олександра Чужбинського і Пилипа Морачевського, а 1862 року на засіданні Відділення російської мови 1 словесності Академії наук зачитав свій відгук на переклад Біблії, виконаний тим же Морачевським: «[…] если есть только на свете малорусский народ, и есть у него свой язык и возможна своя словесность, то должно быть у него и Евангелие. А что и малорусский народ, и малорусская словесность существуют на белом свете, этого тоже никто отвергать не может».

В лекціях 1870-х років він уже твердив: «[…] нет никакой нужды уничтожать или прекращать письменность на местных наречиях, но нет необходимости делать эту письменность самостоятельной отдельной литературой, принадлежащей как бы отдельному народу».

1864 року Срезневський був серед тих, хто категорично виступив проти присудження Костомарову звання почесного доктора Петербурзького університету (бо сепаратист і не патріот). А через чотирнадцять років він писав «сердечно уважаемому Николаю Ивановичу» в зв’язку зі століттям Квітки, що саме з Основ’яненка «начался ряд малорусских писателей как деятелей сознательных, посвятивших себя литературе как призванию, с постоянным увлечением работой и ею достигаемою нравственною целью».

Ні, Срезневського не можна описати короткою, зрозумілою формулою. Щирість, компроміси, кар’єризм, професіоналізм – все разом. Не такий вже й забутий типаж. У слушний час, у належному місці – він зробив те, що було треба там і тоді.

Из «Запорожской старины»

Битва Чигринская

Ой у нашій у славній Вкраїні бували колись престрашнії злигодні, бездольні години; бували й мори йвійськові чвари. Ніхто вкраїнців не ратовав; ніхто за них Богові молитв не посилав; тільки святий Бог наших не забував, на великі зусилля на відповідьї держав. Тільки Бог святий знав, що він думав, гадав, замишляв, як невзгодини на українську землю посилав. От же й пройшли, ізойшли злії негодини: немає нікого, щоб нас подоліли. Тільки Бог святий знав, що він думав, гадав, замишляв.

Не день і не два ляхи Україну пліндровали, ні на часиночку відпочинья не мали, коней на взаводах день і ніч держали, до гетьмана Наливайка дорогу верстали. А гетьман хоробрий Наливайко, що він думає, гадає? Що він за долю товаришів своїх замишляє? Тільки Бог святий знає, що йому на поміщ помагає.

Із-за гори хмара виступає, виступає, вихожає, до Чигрина громом вигримляє, на Українську землю блискавицею лискає. То поляки через три ріки три переходи мали, та й біля третьйого перехода станом стали, пустили коней на попасаньє, самі собі дали на три години опочиваньє. А що гетьман Наливайко думає, гадає? Що він на невзгоду ляхів замишляє? Тільки Бог то святий знає, що йому на поміч помагає. – То не хмари по небу громом святим вигримляють, то не святих вони до Бога провожають; – то ляхи у бубни вдаряють, усе військо своє докупи у громаду скликають, щоби йшли усі до громади на послушаньє, слухати гетьмана Жолковського одповіданьє. От то й прийшли усі, рядом стали; усі рядом стали та й замовчали, гетьманську одповідь слухати зачали; а послухавши, коней сідлали, через білу ріку переход великий мали: мости мостили, греблі гатили, коли забивали, горзину та дряпицю клали, через білу ріку переход великий мали. А перешедши, огороди та шанці робили, ув окріп гармати становили, а поперед гарматами три хрести у землю вколотили. А що первий хрест, то Сомино висить; Сомино висить, барзо голосить; – а що другій хрест, Богун висить; Богун висить, шаблюкой лепотить; – а що третій хрест, то порожній стоїть; усіх инших козаків до себе піджидає, козаків оглядає. Хто первий підойде, того гармата уб’є; хто другий добіжить, того самопал цапне; хто третій підскочить, той хреститься буде й молиться стане; що хрест з осики, то його надбаннє. А козаки гляділи, ув очі вбачали, проміж себе бурковали; три корогви на забаченьє ляхам становили, на корогвах уговор-рядну писали:

– Вірному православному хрестьянству миром мир; а ляхам-ворогам пекельний пир. Кого хрест – на того й хрест. –

Отсе ж і пійшли ляхи на чотире поля, що на чотире поля, а на п’яте на Подольє; а козаки ляхів на всі сторони, по всім хрестам колотили; ляхи опрощенья просили та не допросились. Не таковські козаки, щоб напасть забули!

Не таковські й Ляхи, щоб прощеньє дали.

Було й нашим лихо, як зозуля ковала. Що вона ковала, що вона проміж святих чувала; що вона ковала, тому бути й стати; як стануть біси правих й неправих єднати, душі забирати, у пекло докупи складати.

Від того й сього Боже нам поможе. Про те він і знає, що він думає, гадає; що Павлові Наливайкові та на поміч помогає. Не нам за теє раховати. Наше діло Богові молиться, Спасителю хреститься.

Іісусе Христе, сине Божий, помилуй нас, помилуй нас, помилуй нас!

Миром мир міру хрестьянському і нам усім тіла здравіє і душі спасеніє. Амінь.

Смерть Хмельницкого

Ой пійшла тяжка жаль-недоля та по всієй Україні, як сталася смута у городі у Чигрині, що пан гетьман Хмельницькій Богдан тяжко занедугував; до себе усіх старшин, сотників та полковників іззивав та на Раді ізо всіми опрощеньє мав; привіти клав, що усю Україну миром зоставляв, до посліда-години дохожав; словами промовляв:

– Ой і ви, панове-молодці́, хоробрії сотники й полковники, усі ви, старшини козацькі молодецькі! Що треба та вам Раду рушати, собі гетьмана ізбирати; бо вже я вельми недугую, до посліднього часа дохожати мушу, Богові милосердному передати свою грішну душу мушу. –

Тим часом як старшини козацькі військові тую річ почули, до Хмельницького Богдана приступали, барзо жалковали, словами промовляли:

– Чи вже таки ти, пане гетьмане, Хмельницькій Богдане, що ти хочеш нас зоставляти, сиротою Вкраїну покидати, ляхам-ворогам на позор віддавати? Чи вже дармо тая безчастна Україна Богові молила, щоб міцна його воля з-під кормиги ляшській свободила, на позор та поругу невірних не давала, щастьєм наділила; чи вже ж дармо вона Богові молила? –

А пан гетьман Хмельницькій Богдан тії слова зачуває; до всієї старшини козацької такими словами промовляє:

– Богові звісно, та й люди знають, як я Вкраїну вправляв, як з-під кормиги ляшській свобожав; тілько Бога молив, щоб він мені на поміч помагав. От же теперечка й сина вам, панове-молодці́, хоробрії мої товариші, на вашу Раду зоставляю, тілько Ради не рушаю, гаданья свого до вашого розуму не покладаю. Що мій Юрусь, хоча він мені й рідний син, та його ізбирати у гетьмани не радую; бо він і розумом слабенькій, та й тілом недугує. Проміж вас є що й сотники й полковники, усі хоробрії товариші. Проміж себе гетьмана ізберіть та по його суду і судить і рядить. Тілько прошу я вас, панове-молодці́, спочинку по Україні не рушати, розумом себе управляти та усім у одно стояти. Тім і сталась по всьому світу страшенная козацькая сила, що у всіх у вас, панове-молодці́, була воля й дума єдина. А тобі, хоробрий Пушкарю, полковниче, завіт покладаю: якого не зберуть пани-молодці́ собі гетьмана, усякому свою думу покладай, спочинок по Україні удержуй, козацьку славу шануй! –

От тії річі казавши, Богдан Хмельницькій Богові моливсь, козакам, панам-молодцям, поклонивсь та й доспокоївсь.

Йому ж, Богданові, повічная слава, проміж козаків і простих, і старших, і царей, і посполитих людей, і між князьями повіки. Амінь.