Це другий роман відомого випускника літературного семінару Малкольма Бредбері, його герой — один з найзнаменитіших живописців довоєнної Японії.
«Художник хиткого світу» написаний за всіма канонами кращої японської прози XX століття: спокійна, майже непомітна сюжетність, виснажлива точність описів з вкрапленнями імпресіоністичних деталей, поглиблений психологізм і розпливчастий образ автора з несфокусованого точкою зору на світ і власну розповідь. При цьому вся книга просякнута відчуттям конкретного часу (довоєнна і післявоєнна Японія). Важко повірити, що роман написаний англійською мовою. Японці і не вірять.
Сюжет роману (крім різного роду флешбеків) — це по суті своїй докладний опис японського передвесільного ритуалу.
Дія «Художника хиткого миру» починається в жовтні 1948 року народження, а закінчується в червні 1950-го. Почалася Війна в Кореї, яка стала трампліном для японського економічного дива, і художник знову взявся за пензель ….
Кадзуо Iшіґуро. «Художник хиткого світу». — Тетяна Савчинська. Л.: Видавництво Старого Лева, 2020, 232 ст.
***
Квітень 1949 року
Три-чотири рази на тиждень, вечорами, я спускаюся стежиною до річки, до невеличкого дерев’яного місточка, що його тут досі називають Мостом Сумнівів. Ми його так називали, бо донедавна, перейшовши міст, можна було дістатися до нашого кварталу насолоди, і чоловіки, яких надто мучили докори сумління — так про них говорили, — частенько там зупинялися, не знаючи, що обрати: чи то податися на вечірні розваги, чи повернутися додому до дружини. Та якщо часами і мене можна побачити на Мості Сумнівів, коли, спершись на поручні, задумливо дивлюся на воду, це аж ніяк не означає, що я в чомусь сумніваюся. Просто мені дуже подобається стояти там на заході сонця, роздивлятися довколишні краєвиди і ті зміни, які розгортаються довкола мене.
Біля підніжжя пагорба, з якого я щойно спустився, виросло немало нових будинків. А далі берегом річки, де ще торік була лише трава і болото, тепер якась міська корпорація зводить багатоквартирні будинки для своїх майбутніх працівників. Але вони ще далеко не завершені, тому, коли сонце спускається низько над річкою, ці будівлі можна помилково сприйняти за руїни, які залишилися після бомбардування і на які досі можна натрапити в деяких частинах міста.
Утім, кожного тижня такі руїни трапляються рідше і рідше; насправді, щоб їх побачити, доведеться йти аж у північну частину міста, у район Вакамія, або ж у ту дуже понівечену територію між Хончо і Касуґамачі. Але лише торік руйнування від бомбардувань можна було побачити на кожному кроці по всьому місті. Наприклад, ота територія навпроти Мосту Сумнівів — там, де колись був наш квартал насолоди, — цієї ж пори минулого року скидалася на пустелю з уламків. Але нині там щодня вирує робота. Біля забігайлівки пані Кавакамі, де колись юрби шукачів розваг заледве протискалися крізь натовп, тепер будують широку бетоновану дорогу й обабіч неї закладають фундамент нових великих офісних будівель.
Мабуть, іще задовго до того, як одного вечора пані Кавакамі повідомила мене, що котрась із корпорацій пропонує викупити її приміщення за чималу суму, я вже змирився з тим, що їй рано чи пізно доведеться зачинити двері свого закладу і переїхати.
— Навіть не знаю, що робити, — сказала мені вона. — Покинути це місце після всіх цих років було б просто жахливо. Минулої ночі я й на волосину не зімкнула очей, обдумуючи це все. Але ж, сенсею, я собі ось що подумала: тепер, коли Шінтаро-сан більше сюди не приходить, сенсей — єдиний мій надійний клієнт. Я справді не знаю, як учинити.
Нині я й справді залишився в пані Кавакамі єдиним постійним клієнтом; Шінтаро не показувався в її генделику після того епізоду минулої зими — не інакше як йому бракує сміливості зустрітися зі мною лицем в лице. Одначе це погано позначилося на бізнесі пані Кавакамі, а вона ж не мала до того, що сталося, ніякого стосунку.
Одного вечора минулої зими ми з ним, як завжди, випивали в її барі, коли Шінтаро вперше озвучив мені своє бажання здобути вчительську посаду в одній із нових середніх шкіл. Далі він зізнався, що, виявляється, вже подав заявку на декілька таких посад. Ясна річ, минуло вже багато років, відколи Шінтаро був моїм учнем, і в тому, що він не порадився зі мною, перш ніж учиняти якісь кроки, немає нічого дивного; я цілком усвідомлював, що є безліч інших людей — його нинішній роботодавець, скажімо, — які можуть бути йому порадниками за таких ситуацій. Та, мушу визнати, мене трохи здивувало, що Шінтаро взагалі мені нічого не сказав, перш ніж розіслати анкети. Тож, коли Шінтаро постав у мене на порозі того зимового вечора незадовго після Нового року, нервово посміюючись і повторюючи: «Сенсею, це так зухвало з мого боку, отак сюди приходити», — я відчув щось на кшталт полегшення, так наче все потрохи ставало на свої місця.
Я розпалив жаровню у вітальні, і ми обидва сіли біля неї і гріли руки. Я помітив, що на поношеному Шінтаровому пальті тануть сніжинки, і запитав:
— Знову сніжить?
— Лише трошки, сенсею. Зовсім не така хурделиця, як уранці.
— Вибач, що тут у вітальні так холодно. Це чи не найхолодніша кімната в усьому домі.
— Тут зовсім не холодно, сенсею. У мене вдома значно холодніше, — він щасливо всміхнувся і потер руки над вугіллям. — Дуже люб’язно, що ви мене прийняли. Усі ці роки сенсей дуже добре до мене ставився. Мені не під силу навіть оцінити, скільки ви для мене зробили.
— Не вигадуй, Шінтаро. Насправді, мені іноді здається, що в минулому я обділив тебе увагою. Тому якщо є щось, що я можу вдіяти, щоб спокутувати цю вину перед тобою, то охоче про це вислухаю.
Шінтаро засміявся, продовжуючи потирати руки.
— Сенсею, справді, це ж нісенітниці. Мені не під силу навіть близько оцінити, скільки ви для мене зробили. Якийсь час я поспостерігав за ним, а відтак сказав:
— Отож скажи, Шінтаро, чим я можу тобі допомогти?
Він здивовано підняв очі, а потім знову засміявся.
— Вибачте, сенсею. Я вже так зручно тут улаштувався, що й забув, навіщо прийшов, порушивши ваш спокій.
У нього, він розповів, є всі підстави для оптимізму щодо ймовірної праці в середній школі Хігашімачі; надійні джерела дали на здогад, що до його кандидатури ставляться вельми прихильно.
— Але розумієте, сенсею, є ще один чи два незначні критерії, щодо яких комісія не цілком задоволена.
— Справді?
— Так, сенсею. Мабуть, мені варто говорити щиро. Ті незначні критерії, що я про них кажу, стосуються минулого.
— Минулого?
— Так, сенсею, — і Шінтаро нервово засміявся. А потім не без труднощів продовжив: — Сенсею, ви повинні розуміти, що моя повага до вас не має меж. Я так багато всього навчився від сенсея й завжди пишатимуся нашим зв’язком.
Я кивнув і почекав, поки він продовжить:
— Правду кажучи, сенсею, я був би безмежно вдячний, якби ви особисто написали лист комітету, просто щоб підтвердити деякі мої твердження.
— Про які саме твердження йдеться, Шінтаро?
Шінтаро ще раз засміявся, а тоді знову почав гріти руки над жаровнею.
— Сенсею, це просто для того, щоб заспокоїти комітет. Не більше. Ви, можливо, пригадуєте, сенсею, як колись наші з вами погляди розійшлися. Щодо моєї роботи під час китайської кризи.
— Китайської кризи? Шінтаро, на жаль, я не пам’ятаю, щоб ми з тобою через це сварилися.
— Даруйте, сенсею, я, мабуть, занадто все перебільшив. Справжньої сварки справді не було. Та все ж тоді я виявив нетактовність і дозволив собі висловити незгоду. Тобто я опирався вашим пропозиціям щодо моєї роботи.
— Вибач, Шінтаро, але я не пам’ятаю того, про що ти кажеш.
— Звісно, така дрібниця не варта того, щоб залишатися в сенсеєвій пам’яті. Але так склалися обставини, що зараз це для мене дуже важливо. Можливо, вам вдасться дещо пригадати, якщо я підкажу, що це сталося на вечірці з нагоди заручин пана Оґави. Того ж вечора — здається, це було в готелі «Гамабара» — я випив трохи зайвого, і мені вистачило нахабства висловити вам свою думку.
— Я туманно пригадую той вечір, але не можу стверджувати, що пам’ятаю все. Хай там як, Шінтаро, який стосунок до теперішньої ситуації може мати аж таке незначне непорозуміння?
— Вибачте, сенсею, але так сталося, що те непорозуміння набуло ваги. Комісія зобов’язана упевнитися щодо деяких моментів.
Зрештою, вони повинні задовольнити американську владу… — Шінтаро нервово замовк. А потім продовжив: — Благаю вас, сенсею, постарайтеся пригадати ту нашу незначну розбіжність у думках. Хоч я завжди був — і досі є — неймовірно вдячний за все те, чого від вас навчився, та насправді я не завжди поділяв ваші погляди. І, мабуть, без перебільшення можу стверджувати, що в мене виникали сильні сумніви щодо того напрямку, який тієї пори обрала наша школа. Можливо, ви пригадуєте, що я, хоч зрештою й дотримався ваших вказівок щодо афіш про китайську кризу, все ж вагався щодо них, і мені навіть вистачило нахабства озвучити вам свою позицію.
— Афіші про китайську кризу, — сказав я, думаючи вголос. — Так, тепер я пригадую ті афіші. Це був надзвичайно важливий період для нашої країни. Період, коли ми мали перестати сумніватися й вирішити врешті, чого хочемо. Як я пам’ятаю, ти дуже добре впорався із завданням, і ми всі пишалися твоїми роботами.
— Але пам’ятаєте, сенсею, я мав серйозні побоювання щодо завдання, яке ви доручили мені виконати. Якщо пригадуєте, я відверто озвучив вам свою незгоду того вечора в готелі «Гамабара». Пробачте, сенсею, що турбую вас такими дурницями.
Здається, на якийсь час я замовк. Мабуть, я тоді встав, бо пам’ятаю, що коли знову заговорив, то вже стояв спиною до загородки, яка вела на веранду, і звертався до Шінтаро через усю кімнату:
— Ти хочеш, — врешті сказав я, — щоб я написав твоїй комісії листа, в якому відмежовую тебе від свого впливу. Це те, до чого зводиться твоє прохання.
— Сенсею, нічого подібного. Ви мене неправильно зрозуміли.
Я й далі пишаюся нашим зв’язком. Просто щодо кампанії зі створення афіш про китайську кризу, якби можна було запевнити комісію…
Він знову замовк, не закінчивши речення. Я трохи відсунув загородку на веранду, просто щоб утворити маленьку щілинку. Морозне повітря ввірвалося до кімнати, але чомусь мені було геть байдуже. Я дивився крізь щілину, попри веранду, на сад. Падав сніг, і сніжинки неспішно кружляли в повітрі.
— Шінтаро, — знову заговорив я, — чому б тобі просто не прийняти власне минуле? Свого часу ти заслужив чималу повагу тими афішами. Чималу повагу і чималу похвалу. Може, тепер світ і по-іншому дивиться на твої роботи, але брехати про себе все ж не варто.
— Звісно, сенсею, — відповів Шінтаро. — Я чудово вас розумію.
Але, повертаючись до теми нашої розмови, я був би безмежно вдячний, якби ви написали листа комісії щодо тих афіш про китайську кризу. Я навіть приніс із собою прізвище й адресу голови комісії.
— Шінтаро, прошу тебе, послухай, що я тобі кажу.
— Сенсею, зі всією повагою, я завжди дуже вдячний за ваші поради і науку. Але зрозумійте, мені ще треба багато років працювати. Це чудово, роздумувати й аналізувати, перебуваючи на пенсії. Але так сталося, що я живу в світі, де всі важко працюють, і мені потрібно подбати про дещо, якщо я хочу отримати цю посаду — посаду, яка, за всіма іншими показниками, і так уже моя. Сенсею, благаю вас, увійдіть у моє становище.
Я нічого не відповів, натомість і далі дивився, як сніг падає на дерева і кущі у моєму саду. Почув, як позаду мене підвівся Шінтаро.
— Сенсею, ось прізвище й адреса. Якщо дозволите, я залишу їх тут. Був би безмежно вдячний, якби ви обміркували моє прохання, коли у вас з’явиться трохи часу.
Настала пауза, під час якої Шінтаро чекав, чи я обернуся й дозволю йому піти, зберігши хоч крихту гідності. Я й далі дивився на сад. Хоч сніг і безнастанно падав, він устиг лише трохи припорошити кущі і гілки. Просто на моїх очах кленова гілка захиталася на вітрі, і більшість снігу струсилося. Лише на кам’яному ліхтарі позаду саду виднілася пухнаста біла шапка.
Я почув, як Шінтаро попрощався й вийшов.
Може видатися, що того дня я повівся з Шінтаро занадто жорстко.
Утім, якщо врахувати, що відбувалося тими тижнями, які передували його візиту, стає цілком зрозуміло, чому я без співчуття сприйняв його намагання применшити свою відповідальність. Бо ж Шінтаро навідався з візитом всього за кілька днів до міай Норіко.
Домóвини щодо запропонованого шлюбу Норіко з Таро Сайто тривали доволі успішно впродовж усієї осені; в жовтні вони обмінялися фотографіями, а опісля нас повідомив пан Кьо, наш посередник, що молодий чоловік із нетерпінням чекає на знайомство з Норіко. Норіко, звісно ж, про людське око буцімто ретельно обдумала пропозицію, хоча і так було очевидно, що моя донька — яка мала вже тоді двадцять шість років — не може собі дозволити втратити такого залицяльника, як Таро Сайто.
Отож я повідомив пана Кьо, що ми згодні влаштувати міай, і вже незабаром були узгоджені дата — один із днів у листопаді — і місце зустрічі, готель «Касуґа-Парк». Цей готель, як ви, мабуть, знаєте, нині віддає якоюсь вульгарщиною, і тому мене такий вибір аж ніяк не втішив. Утім, пан Кьо запевнив, що для нас буде зарезервована окрема кімната, і навіть натякнув, що сімейству Сайто дуже до вподоби тамтешня кухня, тож я зрештою погодився, хоч і без особливого ентузіазму.
Пан Кьо також звернув мою увагу на той факт, що сім’я потенційного нареченого має зі свого боку суттєву кількісну перевагу — на міай мав прийти і його молодший брат, і його батьки. Він дав мені на здогад, що було б цілком прийнятно, якби ми взяли з собою якогось родича чи друга сім’ї, щоб додатково підтримати Норіко. Але, ясна річ, враховуючи, що Сецуко живе так далеко, не було більше нікого, кого ми могли б попросити бути присутніми під час такого заходу. Мабуть, саме через відчуття того, що ми під час міай не зможемо перебувати у виграшному становищі, та ще й невдалий, на нашу думку, вибір місця зустрічі, Норіко почувалася напруженою. Словом, ці декілька тижнів перед міай були для нас складні.
Часто, щойно прийшовши додому після роботи, вона відразу ж казала щось на кшталт:
— Батьку, що ти сьогодні робив? Припускаю, знову цілий день тинявся по дому і хандрив.
А я аж ніяк не «тинявся і хандрив», а навпаки, трудився в поті чола, докладаючи всіх зусиль, щоб ці шлюбні перемовини закінчилися успішно. Та оскільки тоді мені було важливо не тривожити Норіко деталями того, як усе відбувається, я зазвичай просто в загальних рисах розповідав про свій день, дозволяючи їй таким чином і надалі зводити на мене наклепи. Оглядаючись назад, я усвідомлюю, що через наше небажання відкрито обговорити деякі питання Норіко стала ще напруженіша, і якби я був відвертіший, то міг би допомогти нам уникнути багатьох неприємних перепалок, які так почастішали між нами у той період.
Пригадую, скажімо, як одного пообіддя Норіко прийшла додому з роботи, саме коли я підрізав у саду кущі. Вона цілком увічливо привіталася зі мною з веранди і зникла у будинку. А кілька хвилин по тому, коли я присів на веранді, щоб оцінити результат своєї роботи, Норіко, вже переодягнена в кімоно, вийшла до мене і винесла чай. Вона поставила тацю з чаєм між нами і сіла поруч зі мною.
Як я собі пригадую, це був один з останніх минулорічних погожих осінніх днів, і крізь листя пробивалися промені лагідного сонця.
Норіко, прослідкувавши за моїм поглядом, раптом сказала:
— Батьку, навіщо ти так обрізав бамбук? Він тепер асиметричний.
— Асиметричний? Ти так думаєш? Як на мене, він цілком симетричний. Розумієш, треба враховувати, з якого боку більше молодих паростків.
— Батько має схильність занадто втручатися. Мені здається, що він зіпсує і цей кущ також.
— Зіпсую і цей кущ також? — я повернувся до доньки. — Що ти хочеш цим сказати? Що я інші теж зіпсував?
— Азалії так і не відновилися. От що стається, коли в батька занадто багато вільного часу. Він починає втручатися туди, де не треба.
— Перепрошую, Норіко, але я не цілком розумію, що ти хочеш сказати. Тобто, на твою думку, азалії теж асиметричні?
Норіко знову глянула на садок і зітхнула.
— Треба було просто залишити все, як раніше.
— Вибач, Норіко, та, як на мене, і бамбук, і азалії тепер стали значно красивіші. Я геть не бачу, де вони, як ти кажеш, «асиметричні».
— Що ж, отже, батько починає втрачати зір. Або, може, це просто вияв несмаку.
— Несмаку? Оце вже цікаво. Знаєш, Норіко, моє ім’я зазвичай не асоціюється в людей із несмаком.
— Що ж, батьку, як на мене, — втомлено мовила вона, — бамбук несиметричний. І ти ще й зіпсував загальний вигляд, бо оце дерево над ним уже не так красиво звисає.
Якийсь час я мовчки дивився на сад.
— Так, — урешті сказав я і кивнув. — Тобі, Норіко, справді може так видатися. Зрештою, в тебе ніколи не було художнього чуття.
Ні в тебе, ні в Сецуко. От Кенджі — інша річ, але ви, дівчата, більше схожі на маму. Я навіть пригадую, як ваша мати робила такі самі абсурдні зауваження.
— А батько в нас такий фахівець з обрізання кущів? Я й не знала. Вибач.
— Я аж ніяк не стверджував, що я фахівець. Просто дещо дивно, що мене обвинувачують у несмаку. Я до такого не звик, от і все.
— Що ж, батьку, гадаю, кожен має право на власну думку.
— Норіко, твоя мати була така сама. Вона завжди говорила перше, що їй спадало на думку. Хоча, думаю, це принаймні чесно.
— От у цьому батько розбирається краще за всіх, у цьому я не сумніваюся.
— Знаєш, Норіко, твоя мати іноді робила мені зауваження, навіть поки я малював. Вона часто намагалася щось прокоментувати і розсмішити мене. А потім і сама починала сміятися й зізнавалася, що не надто тямить у таких речах.
— Отже, щодо своїх картин батько теж завжди мав рацію, так виходить?
— Норіко, це безглузда дискусія. Крім того, якщо тобі не подобається, що я зробив у саду, будь ласка, іди і зроби все так, як вважаєш за потрібне.
— Це дуже люб’язно з батькового боку. Але коли, на твою думку, я маю це робити? У мене немає стільки вільного часу, як у батька.
— Норіко, що ти хочеш цим сказати? Я працював не покладаючи рук цілий день, — я сердито на неї глянув, але вона з втомленим виглядом продовжувала дивитися в сад. Я відвернувся й зітхнув. —
Це безглузда дискусія. Твоя мати принаймні завжди могла це визнати, і потім ми разом над цим сміялися.
У такі миті мені дуже кортіло розповісти їй, яких титанічних зусиль я докладаю заради її щастя. Якби я їй таки все розказав, то вона точно дуже здивувалася б і, осмілюся припустити, навіть засоромилась би своєї поведінки щодо мене. Того ж самісінького дня, наприклад, я їздив у район Янаґава, де, наскільки мені вдалося з’ясувати, тепер мешкав Курода.
