На Фестивалі Meridian Czernowitz – 2023 пройшла презентація поетичної збірки Катерині Міхаліциної «Розламані люди». Київ Дейлі поговорив з поеткою та писменницею про силу слова, війну і поетичні фестивалі.
Як тобі здається, у чому призначення поезії на війни — акумулювати біль, народжувати спротив?
— Думаю, насамперед — бути і говорити, фіксувати і запам’ятовувати. Бо теперішня війна росії проти нас — це ще одна (із довгої низки) спроба знемовити, від жаху, болю, розпачу, граничної втоми. Відібрати голос. І вже звикло заповнити порожнечу своїм, сфабрикованим і підігнаним під обставини. Тому роль поезії — бути, різною. Звучати, промовляти, виговорювати, осолвлювати. Те, що нам заподіюють. І те, як діємо, відчуваємо, що проживаємо або не проживаємо ми. Однак це проговорювання не лише назовні, а й для того, щоб можна було потім перечитати й доосмислити самих себе. Вивчити точки болю й росту, тобто зламів, коли на це буде більше ресурсу. Бо, знаючи їх, гадаю, легше прокладати мости чи хоча б кладочки між достобіса різними досвідами війни всередині суспільства, аби вони остаточно не перетворилися на провалля.
Як змінювалися міста країни (за якими ти спостерігала) з початку війни, — я не про руйнування, скоріш про нові обʼєднання.
— Мені здається, хочеться вірити, що наші міста зараз вчаться вдивлятися самі в себе. Вишукувати цінне, вивчати змінене, докопуватися до суті назв і значень значно охочіше й інтенсивніше, ніж до повномасштабної війни. Ловити власні легенди, як метеликів у сачок, трохи непевно, знаєш, ніби малюцькою рукою. Власне, щоб зберегти. Бо руйнування, про які ти не питаєш, загроза зникнення чи безповоротної зміни настільки значна і страшна, що оті ефемерні метелики — це часом усе, що лишається по. І тому міста зараз якось особливо про любов. Про встигнути — побачити і пізнати, бодай похапцем. І села теж. Тільки про них якось менше говориться, може, тому, що там усе іще більш зникоме, завалене потужнішими товщами постсовка і псевдоєвроремонтів. Усе, що раніше просто пролітало повз за шибою транспорту, тепер хочеться торкати і запам’ятовувати. Скажімо, старі шовковичні сади на Донеччині, мозаїчні зупинки рідної мені Рівненщини, кам’яні баби на ізюмській горі Кременець, дерев’яне мереживо на будинках Чернігова, напівздичавілі пасіки, що їх доглядають наші військові. Зрештою, за всім цим завжди — люди та їхні історії, разом із якими проживається ця війна. Дуже приватні, дуже дорогі. Яких цінуєш тим більше, що знаєш: кожної миті котрогось може не стати. І це — безповоротно.
Як змінювалася мова війни і як вона змінювала нас?
— Війна для мене не має мови. Вона радше про звук: літака, дрона, ракети в повітрі, бахкання від виходів чи прильотів, кулеметної черги, потріскування вогню, який жере зерно, чи води, яка заливає оселі або підступає по саме горло абрикосам, поглинає їх – і це геть не метафора, бачила такі дерева в Херсоні, в том районі, що називається Острів чи корабел. І ще це звук нерівного, переривчастого дихання, за яким — тиша. Тому війна — це й про не-мовлення. Про глупу гулку порожняву, яка настає від безкінечних втрат і руйнувань. У зміненій нею реальності безліч речей і явищ потребують нових називнь і означень. Бо старі стають геть нерелевантими, і то починаючи з найпростіших. Як, наприклад, назвати розмову про війну — цікавою, хорошою, глибокою? Що написати/сказати людині, яка їде туди, де “бережи себе” чи “тримайся” звучить м’яко кажучи недоречно, бо ця людина точно зробить усе, щоб уберегтися чи втриматись, але не далеко не все залежить від її вмінь і волі. Або ж слово “безпека” — як побажати її комусь тут, на цій землі, якщо безпека звідси тупо викорінена? Дуже раджу почитати укладений Остапом Сливинським “Словник війни”, де, власне, ідеться про ось такі невеликі, здавалося б, але часом фатальні зміни. А ще, кожен, хто проживає цю війну, як свою, уже міг би, мабуть укласти власний словник болю і межових станів, якби мав на це час і простір. Але й також — словник ніжності. Бо мова мілітаризується — навіть діти розбираються в типах ракет і мін, знають про хімарси та “леопарди”, які аж ніяк не плямисті ссавці з родини котячих, уміють дякувати силам ППО і знають, з ким зустрічався вчора пес Патрон. Злиться. Виштовхує з себе фальш. Обороняється різними ступенями лайливості, формами чорного гумору тощо. Та вона ще оберігає себе від руйнації, ідучи вглиб, до якихось внутрішніх джерел, де сховано ту саму ніжність і добрі слова для важливих нам людей і місць. В ній стало стільки топонімів, які перебираєш, мов молитовну вервечку. Стільки слів, які говорять про увагу і вдячність дуже персоналізовано, щільно і щемко. Бо якщо вже говорити — то лише так, вклавши все, що відчувається. Обережно і бережно. Бо культура підтримки через слово, вивірене і виважене, — частина роботи на зцілення, на можливість бути і працювати далі й далі й далі. У світі, який щоденно валиться на різних рівнях, це дуже непросто, та все ще можливо.
Як на твою думку: все що робиться зараз (фестивалі, читання…), під час повномасштабної війни має сенс? А ні краще нам усім просто перейти на оборону, або в волонтери і допомагати армії?
— Як показує практика кількох книжкових фестивалів, на яких я була цього року – київського Книжкового Арсеналу та Meridian Czernowitz — люди приходять, їх багато і вони слухають поетичні читання та дискусії з непідробною увагою та цікавістю, підходять опісля з питаннями, проханням підписати книжку чи просто пообійматися. Тобто так, це потрібно. І навіть дуже. Для відчуття співприсутності щонайменше. І це не кажучи вже про те, що безліч культурних подій слугують такими собі фундаментами для збору коштів, скажімо, на потреби військових.
Український ПЕН, до прикладу, ще влітку 2022 започаткував літературно-волонтерські поїздки на деокуповані території — Харківщину, Чернігівщину, Сумщину. Щоб бачитися і розмовляти з людьми про книжки, про їхні історії, про спільне і відмінне, будувати діалог. А ще — фіксувати шкоду, завдану об’єктам культури, школам і бібліотеками, збирати інформацію про те, як і чим можна підтримати певні установи чи громади. Тобто все це аж ніяк літературою не обмежується, а є великою комплексною працею на те, щоб “знемайбутнення” (дуже влучний термін, ужитий Ларисою Денисенко), яко для нас так хочуть росіяни, не стало нашою остаточною реальністю.
Яке призначення поетів на війні? Конвертувати біль в злість та ненависть? Втішати? Що саме допомагає тебе? Яка-небудь книжка тебе втішила?
— Якщо поезія зараз переважно про свідчення і пам’ятання, то і роль того, хто її пише десь така ж — не дати загубитися історіям, емоціям, іменам, подіям у суцільному і дуже щільному потоці новин. Вірш, усе-таки, працює на іншому рівні, з іншими внутрішніми системами, і триває, відповідно, довше. Б’є прицільніше. Але і загоїтися теж допомагає, якщо відзвучує біль, витягає з ізоляції, з такої собі больової капсули. Ну і говорити про/читати вірші тих, хто вже не може цього зробити, теж украй важливо, навіть якщо геть непросто.
Я багато читаю поезії зараз. Ярину Чорногуз, Максима Кривцова, Артура Дроня, Ію Ківу, Галину Крук, наприклад. Миколу Вінграновського, Володимира Свідзінського, Ірину Жиленко — це вже більше про барви й можливість іншого, ніж маємо тепер світу, але й крізь них дуже просвічує ця війна. Відкрила для себе Миколу Чернявського, автора однієї з найперших україномовних поетичних збірок, виданих на Донеччині. Читаю вірші литовських поетів — Марюса Бурокаса, Юрґіти Яспонітє, Дайви Чепаускайтє, Рімаса Ужґіріса. Раз у раз повертаюся до Віслави Шимборської (нещодавно вийшло нове видання “100 віршів” у перекладі Андрія Савенця). Навряд можна сказати, що ці тексти мене втішають, радше наповнюють, не дають порожнечі занадто розростися. А ще я виплакала з себе купу всього під музичний міні-альбом “Клуб анонімних привидів” Лізи Жарікової. Перечитала історії про мумі-тролів Туве Янссон і все, що знайшла її/про неї в українському чи англійському перекладі. Янссон виявилася для мене такою собі можливістю сповільнитися і хоч трохи видихнути, і я вживала її невеликими дозами, щоб вистачило надовше.
Що станеться з поезією та поетами (поетичними фестивалями) після війни?
— Вони будуть, дуже хочеться в це вірити.
Спілкувалася Віка Федоріна
