Наприкінці грудня минулого року симфонічний оркестр Національної філармонії їздив на гастролі до Китаю. «Сюди варто їхати хоча б для того, аби подивитися на концертні зали для виконання симфонічної музики», – переконаний диригент Віталій Протасов. Тільки минулого року їх тут з’явилося понад 40. Українські музиканти дали п’ять концертів у п’яти китайських містах. Своїми враженнями від поїздки диригент поділився із Kyiv Daily.

Це другі ваші китайські гастролі. Перші були 2012 року. Як змінився Китай і його культурне життя за ці шість років?

Китай шість років тому і теперішній Китай – це велика різниця. Рівень життя за останні кілька років надзвичайно зріс, стрибок в економічному розвитку колосальний. Китай перестав бути дешевою країною. Ось ця дешева продукція, яку всі знають, її тепер практично немає. Китай сьогодні позиціонує себе конкурентом всього американського. Наприклад, iPhone проти Huawei, який коштує дорожче, і в рекламі так і пишуть, що він кращий за американський за тими і тими параметрами. Суто візуальне враження від міста – стало чистіше. Сьогоднішній Китай трохи нагадує Японію, але таку ще запилюжену. Я би сказав, китайці зараз проходять шлях, який свого часу проходили Японія, Південна Корея.

Про культурне життя в цілому не можу сказати. Але мене вразило те, що за останні пару років тут з’явилося дуже багато концертних залів для виконання симфонічної музики. Наприклад, минулого року з’явилося 43 концертних зали. Причому, це не просто собі зали, а зали дуже високої якості – зі своєю інфраструктурою, сучасним дизайном, із прекрасною акустикою. Держава виділяє на це колосальні гроші, розуміючи, що це буде працювати на майбутнє. Класична музика в Китаї стає поступово популярною. У перспективі це буде дуже багатий ринок. Він і зараз багатий. Я трохи стежу за подіями гастрольного життя основних оркестрів світу, і бачу, що такі оркестри як Берлінський філармонічний, оркестр Баварського радіо, оркестри Мюнхенської, Віденської філармоній, вони раз чи два на рік виступають в Китаї. 

Чому економічний розквіт країни тут збігся із популяризацією класичної музики? Адже гроші і культура – речі не завжди взаємопов’язані. 

Китай має амбіції стати наддержавою, це зараз у них ідея фікс (не даремно в них йде економічна боротьба з Америкою). А що визначає високий рівень свідомості держави? Культура, зокрема академічна музика, саме цей пласт культури вважається елітарним. Це як критерій оцінки. Тому до цього культивується й відповідне відношення. У зв’язку з ростом економіки з’явився прибуток, з яким треба щось робити, і вони вирішили вкладати гроші в культуру, що дуже правильно, я вважаю. Причому, це не приватна сітка концертних залів, а саме державна. Шикарні зали є в кожному місті й містечку, всього їх зараз у Китаї близько 60. Цікаво, що замовником у будуванні цих залів, а у підсумку – їхнім господарем є Міністерство оборони Китаю, точніше, організація, яка займається виготовленням зброї. Ця структура співпрацює з Міністерством культури. І оця кількість новобудов, які створені із певною стратегічною метою, це вражає.

В яких містах ви виступали?

Ми виступали у п’яти містах: Тяньцзінь, Хеншуй, Біньчжоу, Циндао, Шеньян. Це міста-мільйонники, не менше 5 мільйонів мешканців, у кожному – прекрасний концертний зал (абсолютно новий), консерваторія, симфонічний оркестр, оперний театр, своє культурне життя. 

Щоб виступити в Пекіні і Шанхаї, треба більше часу на підготовку, там все розписано на кілька років наперед. А в нас було всього вісім місяців на підготовку, ми дали п’ять концертів (турне такого масштабу, коли оркестр переміщається на іншу сторону земної кулі, зазвичай включає не менше десяти концертів). 

З якою програмою їздили? 

Це були передноворічні гастролі, тому основне замовлення – вальси, польки, увертюри Йоганна Штрауса, «Лебедине озеро» Петра Чайковського, його ж П’ята симфонія. Крім того, «Картинки з виставки» Модеста Мусоргського, «Святкова увертюра» Дмитра Шостаковича. Шостакович – це була заміна. Історія така, що спочатку нас попросили зіграти «Слов’янський марш» Чайковського. Але ми коли почали його репетирувати, я згадав, що там проходить тема колишнього гімну Російської імперії «Боже, царя храни!». І якось мені стало не по собі. Я подзвонив нашому імпресаріо, сказав, що ми цього грати не будемо. Ну тому що не будемо.

Що означав «Слов’янський марш» для замовника? Це якось пов’язано із державною ідеологією?

Ні, не думаю. А як це може бути пов’язано? У Китаї офіційною вважається специфічна комуністично-соціалістична ідеологія, занурена в ідеї конфуціанства, якому вже три тисячі років. Просто це музика святкова, урочиста, до певної міри пафосна. Та й Чайковського тут люблять.

А твори китайських композиторів не грали? 

Грали, це було обов’язковою умовою гастролей. Ми грали «Весняну фестивальну увертюру» Лі Хуаньчжи, топового китайського композитора (свого часу він був головою Спілки китайських композиторів у Шанхаї), диригента і педагога, який 2000-го року помер у Пекіні. Якщо в загальному охарактеризувати цю музику, то це такий собі соцреалізм, оптимістична музика на основі народних китайських мелодій. У Китаї, звичайно, є композитори, які працюють в інших напрямках, зокрема й свої авангардисти. Але їх виконують, в основному, в Пекіні. Переважно вони всі, сказати б, при владі. Наприклад, минулого разу ми грали п’єсу одного китайського композитора, він – художній керівник державного оркестру в Пекіні. Його музика нагадує пізнього Шостаковича. 

Завершували майже кожен концерт п’єсою «Жасмін», це їхня дуже популярна народна пісня, вони ледве не вставали під цю музику.

Із українських композиторів на біс грали «Мелодію» Мирослава Скорика. Для нас це вже складно грати, настільки ця музика «заїжджена», а китайці просто плачуть від неї. 

Хто публіка?

Дуже багато молоді. Видно, що це середній клас. Відчувається, що класична музика для китайців ще чужа, але вони усвідомлюють, що мають справу із чимсь цінним. Відповідно, це породжує у них серйозне ставлення до музики. Плюс до того – вони допитливі, уважні. Коли закінчується перша частина симфонії, на їхніх лицях написано, що їм цікаво, що ж буде далі, є атмосфера очікування. Тоді коли у нас люди вже хлопають… Стосовно реакції, то вона радше сентиментальна, аніж інтелектуальна, вони часто плачуть від музики. Можливо, тому полюбляють Чайковського, і «Мелодія» Скорика їм до душі. Хоча є, звичайно, винятки, наприклад, минулого разу, коли ми грали Рахманінова, у перших рядах люди сиділи з партитурами. Ви давно бачили, коли б у нас слухали концерт із партитурами?

Що нового ви винесли із цієї поїздки? Нам є чого повчитися у китайців?

Хіба що конфуціанського спокою. А якщо серйозно, то до Китаю варто їхати хоча б для того, аби подивитися на їхні концертні зали. У Києві десятиліттями не може з’явитися концертний зал для виконання симфонічної музики. Зал потрібен музикантам, публіці. Але це лише третина складової. Якщо з’явиться ще дві третини із зацікавлених людей (я маю на увазі не лише бізнес-еліту), тоді концертний зал у нас постане дуже швидко. Проблема у нас зараз полягає у рівні свідомості.

Ви задоволені цими гастролями? 

Дуже. Усе пройшло навіть краще, ніж ми собі уявляли, принаймні у сенсі творчих задач. Ну і фантастичні концерти зали, як я вже сказав, для оркестру це дуже важливо. По-друге – суто побутові умови були на високому рівні. Скажімо так, для людей допитливих це був дуже цікавий досвід. 

Спілкувалася Олеся Найдюк