Шлюб Девіда та Мерилін видається їхнім дітям ідеальним, та чи так це? Можливо, вони просто ідеалізують батьків, а, може, просто всього не знають…
Четверо доньок родини Соренсонів захоплюються тим, як батьки зберегли почуття через роки. В них самих все якось не складається. В кожної з них свої труднощі і їх так багато, що, схоже, дівчатам ніколи не пізнати чогось настільки особливого, та чи справді ця модель стосунків така досконала? Усвідомлення буде болючим, адже прийде у критичний момент.
Одна з доньок мала велику таємницю: народила хлопчика юнкою і віддала на усиновлення. Ніхто не знав, аж до того дня, як він з’явився на порозі… Що буде — грандіозний скандал чи просто відкриються всі, накопичені за роки, проблеми.
Клер Ломбардо розповідає про понад чотири десятиліття однієї родини. Які ж зміни відбуваються за такий проміжок? Чи змінюються люди повністю?
Клер Ломбардо «Так весело нам ще ніколи не було». Переклад Оксани Дятел. К.: видавництво «Рідна мова», 2021, 672 ст.
УРИВОК
***
Мерилін, коли носила Ґрейс, почала займатися йогою, встановила в будинку чіткий режим дня, аби дитя як слід висипалося, пхала в себе вітаміни, про які й не згадувала впродовж трьох попередніх вагітностей. Та наразі нічого з того не мало значення, бо Ґрейс палила на даху, як і всі старші дочки, щойно повернувшись додому на хвилях ганебної брехні.
— Каченя, — обережно крикнула Мерилін, аби донька раптом не злякалася й не впала. — Спускайся, будь ласка.
Мерилін відняло мову, коли дочка зателефонувала й зізналася, що майже рік розповідала їм байки про пари, відпочинок на лижному курорті та друзів. Щойно Ґрейс закінчила оповідь про своє подвійне життя, Мерилін мовила: «Ґрейс Соренсон, ти негайно сідаєш на літак і повертаєшся додому». Вперше в житті їй захотілося, аби Девід дав доньці друге ім’я, аби її слова звучали гостріше й драматичніше.
Ґрейс прилетіла вчора ввечері, худюща й знервована.
— Ти мій Гек Фінн, — привітала її Венді й забрала із собою повечеряти, рятуючи на кілька годин від розлючених батьків. Ґрейс повернулася опівночі й одразу пішла спати. Зараз уже був майже полудень, донька вийшла босоніж на веранду. Її маленька блукачка, від якої тхнуло цигарками. Мерилін звела одну брову й поплескала по дивану, запрошуючи доньку сісти поруч.
— Ти завжди приходила до нас, — мовила Мерилін. Вона намагалася говорити спокійно, хоча гнів і спантеличення розривали зсередини. — Коли тобі було важко, ти постійно… Ми ж завше були поруч, хіба ні? Не розумію, чому ти не…
— Не хотіла вас розчаровувати.
— Ви мене засмучуєте лише тоді, коли навмисне шкодите собі. Нам з татом байдуже, чи ти вступиш на юридичний факультет, чи до циркового училища, чи будеш різноробом. Ґрейсі, невже ми про це тобі не говорили?
— Так, але…
— Що?
— Ви приділяли мені стільки уваги.
— Хіба це погано? — насупилася Мерилін.
— Я про те, що мені завжди більше за інших приділяли уваги. Бо тоді ви мали більше часу. Аби за мною слідкувати й піклуватися.
— Отже, не треба було дбати про тебе, — сухо мовила вона. Як би ти не старався, а власній дитині не догодиш.
— Ні. Просто я не хотіла вас лякати. Мені гірко від того, що всі ми у вас ніби справжня катастрофа. Венді поводиться, наче міс Гевішем, Вайолет у моєму віці приховала значно страшнішу брехню порівняно з моєю, а зараз перетворилася на дивакувату, збайдужілу й цілком передбачувану жінку. Ліза — мати-одиначка. У нашій сім’ї лише у вас з татом якимось чином усе склалося вдало.
Мерилін дивувало, як їхній з Девідом шлюб сприймали її доньки, Джилліан, свекор. Усі вони були переконані, що вони з чоловіком — одне ціле, а їхні стосунки ідеально міцні. Доньки ніколи її повністю не зрозуміють, так само, як вона ніколи не зрозуміє власних батьків чи Ґрейсі, дівчину, яка сиділа поруч і яка колись була маленькою дитинкою, якій вона дала життя.
— Немає нічого страшного в тому, що ти не знаєш, чого хочеш, — мовила Мерилін. — Ти можеш жити тут стільки, скільки забажаєш. Виріши, що робитимеш далі, зберися із силами і як слід подумай над тим, що робила увесь минулий рік. Але, Ґрейс, більше ніякої брехні, бо ліпшого способу стати нещасною годі й шукати. — І Мерилін простягнула руку до доньки. Вона побоювалася, що Ґрейсі відхилиться, однак донька притулилася до неї, як колись у дитинстві.
— Я не хотіла. Ти ж знаєш, як воно часом буває?
Мерилін заплющила очі, пригадуючи проділ на темному доньчиному волоссі.
— Ще б пак.
Зі скрипом прочинилися скляні двері і з’явився Девід. Ґрейсі підсунулася ближче до матері, звільнивши йому місце на дивані.
— Як сильно нам треба переживати за Ґрейсі? — запитала Мерилін, коли вони того вечора лягли спати. — Від одного до десяти
— Не знаю, сім.
— Сім — це багато.
— Хоча зазвичай я даю їй п’ять, тож дивися сама.
Коли Девід приїхав в аеропорт, аби зустріти Ґрейс, йому аж сльози навернулися на очі. Хоча донька й подорослішала на кілька років відколи бачилися востаннє, вона все одно здавалася дуже юною і вразливою. А ще Девід страшенно розгнівався, адже єдине, про що вони її просили, — це казати правду. Та невдовзі на зміну злості прийшов сум, а потім занепокоєння і навіть роздратування, коли дорогою додому вона попросила спинитися й купити морозива, як робила
завше, коли поверталася в гості на канікули.
— А я вже була зітхнула й подумала, що нарешті все гаразд, — мовила Мерилін.
— Кара гордому — падіння.
— Так, нам сумувати ніколи, — вела далі дружина. — Щойно впоралися з однією, як з’являється інша з пачкою «Кемел».
— Гадаю, в цьому й полягає небезпека масового виробництва дітей.
— Ти мав рацію.
— Дякую, — відповів він. — А щодо чого?
— Щодо того, що ми ніколи не зможемо досягти якоїсь фінішної лінії з дітьми. Завжди щось та й буде.
***
Та їхня радість тривала недовго. За кілька днів її зіпсували старші доньки, коли вони повідомили їм новину.
— Дитина? — здивувалася Ліза. — Я не розумію.
Мерилін, яка сиділа поряд з Девідом на дивані, стиснула його руку. У нього в приймальні лежала безглузда книжка «Як ти з’явився на світ» з анатомічними малюнками жіночих статевих органів — яскраво-червона матка й шийка матки — поруч з мало не карикатурними зображеннями чоловічих. Може, варто показати Лізі, як сперматозоїди, радісно всміхаючись, впевнено прямують у глибини жіночого тіла?
— З татового члена вилізли гидкі пуголовки й залізли мамі між ніг, — байдуже мовила Венді. — Так було зачато дитину. Вона ростиме й стане завбільшки з кавун, а тоді мама виштовхне її із себе. От звідки береться вся та кров і решта всього.
— Венді, — обурився Девід.
— Не слухай її, сонечко, ні, — мовила Мерилін.
— Ви що, діти? — запитала Вайолет, в’їдливо глянувши на них.
— Ліз, — вела Мерилін, — коли тато з мамою люблять одне одного…
— Чоловік і жінка вступають у статеві стосунки. Під час статевого акту в чоловіка виділяється сперма…
— Девіде, — проказала Мерилін і посадила Лізу собі на коліна. — Гарбузику, все чудово. Татусь і матуся дуже щасливі. Певний час дитина ростиме ось тут, — і вона притулила долоню до низу живота, — а потім з’явиться на світ. Ми облаштуємо їй кімнату поруч з твоєю, поставимо ліжечко. Ти гулятимеш з братиком, триматимеш його на ручках, читатимеш йому. Хіба не чудово?
— Не знаю, — насуплено буркнула Ліза. — Пуголовки. Як вони…
— Мамо, тобі майже сорок, — зауважила Вайолет.
Мерилін відчайдушно стиснула чоловікову руку. Він безпорадно глянув на неї, потім перевів погляд на трьох дочок, кожна з яких хвилювалася по-своєму. Після Лізи шанси народити ще одну дочку здавалися мізерними.
— Ми вважаємо, що цього разу буде хлопчик, — мовив Девід, тричі стиснувши дружинину руку й жартома штовхнувши Лізу ліктем під бік. — Ліз, що скажеш? — запитав, відчуваючи, що Венді з Вайолет засуджують його. Відкашлявшись, додав: — Перехилиш шальки терезів на мою користь?
