«Толока» Михайла Іллєнка: Хитуна-Бовтуна зібрати

Толока

Навіть за мірками повного негараздів вітчизняного кінопроцесу створення «Толоки» було тривалим і важким. Над попередньою картиною, «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», Михайло Іллєнко працював чотири роки, на «Толоку» ж пішло шість. 

І якщо «ТойХтоПройшов…» свого часу сприймався як досить точне (нехай і малопривабливе) відображення можливостей українського кіно, у контексті сучасного кінематографічного розвитку «Толока» виглядає як анахронічна данина літнім корифеям режисури і чиновникам від культури, які прагнуть похвалитися своєю причетністю до ударного виробництва патріотичних фільмів.

Здається не зайвим зауважити, що стрічка, чиїм продюсером, а також директором відповідальної за її виробництво компанії «Іллєнко Фільм», був голова Держкіно Пилип Іллєнко (зрозуміло, зайнявши державну посаду, він оголосив, що складає з себе продюсерські та директорські обов’язки), отримала 98%-е державне фінансування як «просвітницький фільм патріотичного спрямування».

Патріотичний посил твору закладено вже у назві. Толока, сільський принцип роботи гуртом, виступає національним символом подолання соціально-політичних катаклізмів від татарських набігів до катастрофи на Чорнобильській АЕС, які століття за століттям руйнують хату Катерини (Іванна Іллєнко), центральної героїні оповіді. Це втілення чотирьох століть української історії раз по раз знову зводять сусіди Катерини, оплакавши близьких і залікувавши рани.

Водночас просвітницький елемент видається куди більш сумнівним. Навряд чи манера оповіді, витримана у складному змішанні притчі і фантасмагорії, зможе зацікавити скільки-небудь широку аудиторію. Більше того, представляється малоймовірним, що фільм Іллєнка зуміє залучити симпатії і вітчизняних шанувальників «фестивального» кінематографу. Важко втриматися від припущення, що цільова аудиторія картини, що, відповідно до сюжету, створювалася у складчину на протязі довгих років, що насичена, немов телевізійний капусник, епізодичними появами найрізноманітніших представників українського кінематографічного співтовариства, зводиться до її ж численних творців. Сторонній глядач навряд чи виявиться схильним прийняти специфічні правила цього кінематографічного простору, тим більше що самі автори, судячи з усього, не зуміли як слід визначити, у чому ці правила полягають.

Крім вищезгаданих злигоднів хати, що розоряється кочовими ордами, розноситься ядрами, снарядами і бомбами, затоплюється водою Каховської ГЕС та відроджується толокою, стрічка побудована на ще одному сюжетному мотиві, взятому з балади Тараса Шевченка «У тієї Катерини хата на помості…», чия героїня відправляє залицяльників-козаків визволяти з татарського полону коханого, назвавши його своїм братом. Однак ці лінії співіснують, практично не перетинаючись: персонажів-козаків, яким сподобалася Катерина, можна вирізати без жодної шкоди для розуміння пережитих хатою метаморфоз, і, водночас, те, що відбувається з козаками, не має цінності самостійного твору. У якийсь момент ці козаки слідом за полоненим татарами чоловіком Катерини просто зникають з сюжету, і їх недовга поява ближче до фіналу фільму не надає їх історії ніякого завершення.

Здається, балада Тараса Григоровича зіграла більш значну роль у запуску проекту і в його рекламній стратегії, ніж безпосередньо в оповіді: саме наміром зняти екранізацію твору Шевченка до 200-річчя від дня його народження обгрунтовував у 2012-му році Михайло Іллєнко необхідність створення стрічки, а у прокатному просуванні фільму образ національного поета виявився одним з ключових.

Втім, і без зайвої шевченківської лінії «Толока» постає на рідкість заплутаним твором; здається, що трейлер до фільму носив куди більш зрозумілий характер. Чи не більшу частину екранного часу займають метафоричні картини пережитих українським народом трагедій, викладені без особливого зв’язку, а іноді з порушенням хронології. Так, пораненого під час битви під Полтавою шведа розстрілюють чекісти, що несподівано з’являються, і, таким чином, два століття з покріпаченням селян і народними повстаннями (центральними, варто зауважити, темами творчості Шевченка), безслідно проходять для житла Катерини, а постріл крейсера «Аврора» чомусь розносить його вже після битви червоноармійців з холодноярцями.

Хаотичне нагромадження символів, що зображують Україну як безневинну і безвольну жертву своїх сусідів, не підкріплене зрозумілим сюжетом або виразними характерами. Катерина, уособлення нещасного краю, виявляється майже стороннім свідком своїх драм. Її зусиль вистачає лише на те, щоб разом з оточуючими зводити приречену хату. Глядацьке співпереживання до цього дуже вже абстрактного образу могла б викликати своєрідна молитва Катерини, перелік імен уцілілих з її численних дітей, яких стає все менше з кожним лихом, якби автори змогли надати цим дітям хоча б натяк на індивідуальність.

На жаль, діти Катерини залишаються безликими, взаємозамінними статистами. Такою же практично безликою масовкою, з якої жодні шторми епохи не допомагають виділити більш-менш впізнавані особисті риси, виявляються і односельці Катерини. По-справжньому виразні герої Олега Прімогенова, Богдана Бенюка та Сергія Романюка, що з’являються ближче до кінця. Проте їх існуючі в іншому ритмі сцени з п’ятихвилинним застіллям, протягом якого вони встигають наговорити більше, ніж інші персонажі за весь фільм, ексцентричними ловами кульової блискавки і розмовами про мешканців божевільні здаються взятими, без початку і завершення, з абсолютно іншого твору.

Мабуть, якщо намагатися уявити вдячну аудиторію цієї погано звареної з непоєднуваних між собою продуктів кінокаші, чиї логічні та стилістичні нестиковки тепер будуть виправдовувати посиланнями на химерні закони українського поетичного кіно, приходиш до висновку, що найбільш сприятливе враження фільм може справити на того професійного сінефіла, що тяжіє до експериментальних вишукувань, який просто не знайомий з представленими в ньому реаліями, не розуміє його культурного контексту. У сприйнятті професора женевського кіноінституту, наукового співробітника токійської сінематеки чи куратора кіноклубу в Белграді «Толока» Михайла Іллєнка може виявитися в одному ряду з фільмами Рауля Руїса, Мануела де Олівейри і Лукресіі Мартель. У невиразності і нісенітниці вони побачать поетичність, в історичному безглузді- сатиричну метафору (яка в їх доброзичливому уявленні може бути краще зрозуміла співвітчизникам режисера), а сюжетна розхитаність і сумбурний монтаж стане для них переконливим підтвердженням авторської оригінальності і творчої зухвалості.

Текст: Олександр Гусєв

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *