Подорож до Кмитова

Кмитівський музей

Вибратися на день з Києва, щоб відвідати унікальний радянський проект в селі під Житомиром, Або чому варто побачити музей у Кмитові.  Рубрика «Не в Києві».

«А какой смысл покупать машину, чтобы разъезжать по асфальту? 

Там, где асфальт, ничего интересного, а где интересно, там нет асфальта» 

«Понедельник начинается в субботу» 

(Аркадій та Борис Стругацькі, 1965)

Велична споруда музею виглядає досить незвично, чи радше недоречно у селі на шістсот мешканців. Та й сам музей з огляду на його багату колекцію, якій би позаздрив будь-який столичний музей, ніби загубився поблизу швидкісної траси, нагадуючи про великі нереалізовані амбіції радянського часу. 

Йдеться про Кмитівський музей образотворчого мистецтва імені Йосипа Дмитровича Буханчука за 12 км. від Житомира. Такою є офіційна назва цього музею сьогодні, а от до 1991 року він був Музеєм радянського мистецтва. 

Назву змінили на доволі загальну, яка ні до чого не зобов’язує, схоже, що з метою приховати радянську сутність та наповнення музею. Натоміть у мережі Фейсбук є сторінка з оригінальною назвою «Кмитівский музей радянського мистецтва», її творці вказують, що вона представляє науково-дослідну програму, започатковану в музеї з метою дослідження його колекції і феномену. Безсумнівно, назва «Музей радянського мистецтва» є більш виправданою і доречною, адже колекція складається саме з мистецтва 1950–1980 років. Без цієї назви музей ніби втрачає свою індивідуальність та неповторність, перетворюючись на ще один «музей образотворчого мистецтва» в Україні.

Бажаючи привнести мистецтво у рідні місця, Йосип Буханчук у 1974 році створив у школі села Студениця, поблизу Кмитова, картинну галерею. 

Наповнити її роботами високого рівня йому допомогли зв’язки – раніше він очолював кафедру цивільної оборони в Ленінградському художньому інституті ім. Рєпіна – та неймовірна наполегливість. На його прохання художники з Петербургу, Москви, Києва та інших міст СРСР надсилали свої роботи до шкільної галереї. Місцеве партійне керівництва та колхоз допомогли звести нову простору будівлю для музею у 1985 році. Спроектована спеціально для цієї місцевості і колекції трьохповерхова споруда є невіддільною від музею. 

У 1990-х роках музей занепав, здається, що представники місцевої та центральної влади про нього воліли просто забути. І можливо все б так і залишилося, якби не зусилля молодого покоління митців та музейників. Переконані, що декомунізація не обмежується знищенням пам’ятників Леніну, а є ширшим процесом збереження та осмислення радянської спадщини у музейному просторі, вони започаткували роботу з порятунку музею у Кмитові. Але побувавши у музеї розумієш, що підтримкою громадськості та мистецької спільноти тут не обмежишся, споруда музею потребує ремонту, а картини реставрації. Доля таких проектів як Кмитівський музей є свідченням того наскільки культурна сфера в Україні готова до змін. Відновлення музею у Кмитові має більше сенсу, ніж створення «парку радянського періоду» чи музею тоталітаризму, адже йдеться про цілісний історичний комплекс. Своєю грандіозністю та недоречністю він «говорить» нам про пізньорадянський час більше, ніж будь-яка виставка. Кмитівський музей міг з’явитися тільки у радянський час, зараз неможливо уявити здійснення такого проекту у невеличкому українському селі. Музей має не лише оригінальну споруду, але і колекцію. Буханчук прагнув представити радянську державу у всьому її різноманітті: просторовому (від країн Балтії до республік Азії  та Кавказу) та часовому (радянське мистецтво різних періодів), тому колекція музею надзвичайно багата. 

Музей у Кмитові надає можливість критично представити мистецтво радянської доби, де важливим є також ставлення до радянського, його «існування» у сьогоденні і вибудування наших зв’язків з ним. Це простір осмислення «руїн» радянської епохи, що нас оточують і які ми навіть не помічаємо. 

З початком науково-дослідної програми та створенням відділу сучасного мистецтва розпочався новий етап у житті музею. Молоді митці та куратори, перш за все Микита Кадан та Євгенія Моляр з ініціативи ДЕНЕДЕ допомогли музею стати більш публічним. А 10 серпня цього року у музеї відкрилася виставка «Читаючи уламки», куратором є Микита Кадан. Автори повністю переглянули експозицію музею, дістали зі сховища картини, які раніше не виставлялися, поруч з визначними митцями представили роботи і менш знаних, додали твори сучасного мистецтва.

Розглядаючи виставку, розумієш, що вибір кожної з робіт продуманий, тут немає місця випадковості. Куратори не мали наміру наповнювати простір «красивими» та «безпечними» для спогадання роботами, натомість прагнули спровокувати думку. Власне, це є характеристикою музею на противагу картинній галереї. Наприклад, картина «Весела передача» виконана цілком у сталінському стилі, але якщо придивитися помітний відблиск художника за роботою у майстерні на поверхні чайника, що вказує на штучності та постановочність сцени. Такою ж штучною та оманливою є картина Миколи Варення «Пора сінокосу». На цьому тлі виділяється картина «Горе» Тетяни Яблонської або унікальна за стилем робота «Розмова про хліб» Віктора Зарецького.

Кмитівський музей
Іван-Валентин Задорожний, “Весілля”, 1967

У центрі експозиції величезне полотно Івана-Валентина Задорожного розміром 5 на 2,8 метра під назвою «Весілля». Наречені та гості ніби спостерігають за одинокими відвідувачами. Незважаючи на яскравість роботи, помічаєш бідність святкового столу та втому учасників святкування. Окрему увагу привертають портрети в стилі соцреалізму (І. Хоменюк «Портрет доярки» чи Ю. Мацко «Портрет Верочки Ракітської»), або навіть «Натюрморт з кактусом» Є. Мойсєєнко. 

Важливим компонентом виставки є те, що поряд з радянським мистецтвом представлено твори сучасних митців, які ніби пронизують канву «розповіді», опонуючи та підважуючи радянське мистецтво, а часом посилюючи його мессиджі. Сучасне мистецтво ніби не дозволяє нам забути чим був, насправді, радянський проект, і які наслідки він мав. 

Акцент на радянській колекції мистецтва виправданий, адже дедалі частіше в музеях її переміщають до сховищ, ніби соромлячись. Можливо ховаючи радянські твори, ми також заплющуємо очі на реальність, яка нас оточує, і яка містить безліч уламків радянського спадку. Між тим соцреалізм у мистецтві є важливою темою до обговорення та осмислення, як і радянська спадщина загалом. Ми продовжуємо визначати себе через радянський період, зокрема політично, ведучи постійну боротьбу з радянським та прагнучи звільнитися від будь-яких його проявів. Небажання обговорювати, презентувати «незручну» спадщину є теж залишком радянськості у нашій культурній сфері. У цьому сенсі молоде покоління митців та музейників більш вільне, адже радянське для них є передусім об’єктом рефлексії, ресурсом, а не проблемою. Вони не співвідносять себе з ним, і не переймаються як це буде сприйняте представниками влади.

Кмитівський музей
Таус Махачева
Без назви 2 (З серії «СуперТаус»)
2016

Сучасний музей має включати дослідницьку і наукову роботу, бути готовим експериментувати, інакше він втрачає ресурс до розвитку та починає консервувати старі ідеї та підходи. Здається, що для більшості тих, хто працює у культурній сфері радянський період наповнений підводними каменями, а тому їх робота зводиться до оминання цих каменів. Натомість, Музей у Кмитові пропонує інший підхід. Куратор Микита Кадан вказує на важливість «прочитання» руїн, а не прикрашання чи закриття їх пістрявими (патріотичними!) полотнами, через які руїни незмінно будуть проступати. 

У пострадянській Україні помітний процес заперечення цінності радянського мистецтва, а отже представлення його як такого, що може бути знищене, як наприклад мозаїки. Сьогодні необхідно змінити ракурс, з якого ми дивимося на радянське мистецтво – з оціночного (хороше/погане, ідеологічно правильне/не правильне) на критичний. Щоб осмислити радянське мистецтво необхідно відійти від звичних форм представлення, зокрема прийняти його ідеологічність.

Уперше про Музей в Кмитові я дізналася на фестивалі «Жовтень у Жовтні», який проходив минулого року у Житомирі. Тоді говорили не тільки про перспективи Житомира у культурній та туристичній сфері, але і про радянську спадщину. Запамятався підпис до однієї з фотографій з зображенням радянської мозаїки – працівниця установи, де розміщувалася мозаїка, на запитання чому вони зберегли її, зніяковівши, відповіла: «А може це мистецтво?». Її вагання і сумнів надзвичайно показові для ситуації з радянською спадщиною в Україні. Організатори фестивалю, зокрема ГО «Житомир, зроби голосніше!» та київський арт-центр Я Галерея з її керівником Павлом Гудімовим, закликали відвідати музей у Кмитові, наголосивши на унікальності музею та його колекції. 

Щоб зробити відвідування більш повним, раджу послухати кураторську екскурсію, яка розміщена на сайті проекту. Також можна долучитися до процесу збору коштів на реставрацію картин з колекції. Ціна квитка до музею лише 15 грн і ще 30 грн. коштує право на фотографування. Дістатися до музею з Києва доволі легко, адже село розташоване на Житомирській траси і під’їхати до нього можна на будь-якій маршрутці, яка йде в напрямку Житомира. 

Текст: Олександра Гайдай

  • Що: Кмитівський музей радянського мистецтва 
  • Де: вул. Покровська, 42
  • Коли: 10:00 — 17:30


Підтримайте нас, якщо вважаєте, що робота Дейли важлива для вас

Возможно вам также понравится

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *