Hudaki Village Band: натуральний сидр, сир і спів

Hudaki Village Band

«Hudaki Village Band  — не лише музичний, а й соціальний та антиглобалістичний проект. Це протистояння комерціалізації культури. Ми проти того, щоб люди втрачали своє коріння, знання про те, хто вони і звідки. Наприклад, музиканти забувають, чому на весіллях співають саме це. Наше завдання — зберегти це розуміння», — каже  Юрко Буковинець. 

31 серпня «Гудаки» виступлять у  дворику літературно-артистичного клюбу Х.Л.А.М.

Справжнє ім’я  засновника Hudaki Village Band — Юрґен Крефтнер. Він австрієць, після другого курсу пішов із Віденської консерваторії. 1979-го долучився до кооперативу «Лонго Май», члени якого засновували спільні фермерські господарства. 18 років жив у Франції. 1997-го оселився на Закарпатті. Навчив місцевих  за швейцарською технологією виготовляти концентрований яблучний сік і сир. В планах — натуральний сидр. 

Hudaki Village Band

— Коли вже жив на Закарпатті, друг запросив на  весілля. Грали місцеві музики. Узяв кларнет, став їм підігравати, — розповідає Юрко Буковинець. — Відчув, що в народних піснях є сила, але водночас нашаровано багато зайвого. Звучать вульгарно, грубо. Це вплив радянської влади, яка намагалася зробити так, щоб українці втратили своє коріння. Фольклор перетворився на шароварщину. Ще один негатив — мода і поп-культура. Музика стала бізнесом. У ній зникла глибина. Усі хотіли бути схожими на артистів із телевізора, а не на своїх бабусь, які в молодості співали на вечорницях. У народних ансамблях почали використовувати синтезатори, аби замінити барабан і другу скрипку,  які традиційно задавали ритм. 

Це ніби взяти хороший шматок м’яса, покласти його в гамбургер, залити все кетчупом і майонезом. А могла б вийти хороша страва.

Чому вирішили створити свій гурт?

— Без музики ніколи не міг. Завжди багато грав, але ніколи не прагнув стати професіоналом. Мав товаришів із консерваторії і вирішив, що так жити не хочу. Мені далекий снобізм академічних музикантів.

Покликав басиста, цимбаліста, бубняра і скрипаля із Нижнього Селища (село в Хустському районі Закарпатської області). В навколишніх містечках знайшли контрабасиста і баяніста. Усі починали у весільних ансамблях. Я граю на кларнеті, тараґоті й флейті. Майже всі володіють кількома інструментами, хоча не здобували музичної освіти. Навіть не вміють читати нот. 

Де знаходите новий матеріал?

— Співпрацюємо з етнографами. Познайомилися з жінкою, яка досліджувала Південний Мараморош — етнічний український регіон на півночі Румунії. Вона фіксувала спів літніх людей на диктофон. Це схоже на живий музей. Самі записували спів двох бабусь. Одній – за 80 років, другій — 90. За 3 години жодної пісні не повторили. 

Щоб в Україні знайти пласт автентичної музики, треба пройти шлях на років 30 назад. В Австрії знадобиться три століття. Є стара музика, яку можна постаратися зіграти душевно. Але вже немає живих її носіїв, які б могли передати знання. В Європі фольклор переслідувала церква, бо в ньому були відгуки поганства. У народних піснях людина емоційно реагує на навколишній світ — співає про зраду, смерть, секс, природні катаклізми.

Продовжуєте грати на весіллях?

— Рідко. Не для грошей, а для задоволення. Зазвичай нас запрошують знайомі. Переважно це творчі, інтелігентні люди, які звикли робити все не за шаблонами.

Стандарт в Україні — це коли молодята хочуть бачити на своєму святі розваги і шоу. Обов’язковою є присутність тамади, який безперестанку плеще язиком. Це не для нас. Справжнє весілля – це коли все виходить із душі. Гості співають за столом, музиканти їм акомпанують. Виникає своєрідний діалог. Від випитого стираються соціальні розбіжності. Багатий не дивиться криво на бідного, одне одного за спинами не обговорюють. Усі стають рівними між собою. Одна з обов’язкових пісень на марамароських весіллях — «Не вбиїмай» . У ній один чоловік попереджає другого: якщо той обійматиме його кохану, то переламає руки. Є різні варіанти цієї пісні. У деяких кількість куплетів сягає 20. Також граємо  «Як у люди, так і в нас» — весільний обрядний мотив із дохристиянських часів. Вплітаються румунські й гуцульські мотиви. У горах цією піснею починають і закінчують весілля. Молодята танцюють, а гості кидають під ноги гроші або зерно. Так бажають парі добробуту.

Жартівливий весільний танець  «Чорна коза» – це суміш мадярських і ромських мотивів. Хочемо показати розмаїття і багатство Мараморошу, де українська культура переплітається з румунською та угорською. Наша музика — старовинна. Її цінність в тому, що зберегла емоції багатьох поколінь.

Текст: Іван Столярчук 

Фото: Hudaki Village Band

  • Що: Концерт  Hudaki Village Band
  • Коли: 31 серпня, 20.00
  • Де: Літературно-артистичний клюб  Х.Л.А.М, вул. Межигірська 23/22


Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *