Літературознавець Михайло Назаренко кілька років працює над антологією української літератури кінця XVIII – XIX століття під назвою «КРІМ КОБЗАРЯ».

Ви ж не думали, що я дійсно зможу оминути Кобзаря? 

Для початку – цитата не з нього, а з його доброго знайомого: «У нас в империи Русской русским языком стал великорусский язык, которым и говорим, и пишем, и думаем как языком общим, живое употребление и в Украине (в образованном классе народа) имеющим. Поэтому все, что у нас пишется по-малороссийски, есть некоторым образом уже искусственное, имеющее интерес областной только, как у немцев писанное на аллеманском наречии. У нас не может быть словесности на южнорусском языке, а только могут быть и есть отдельные на оном сочинения – Котляревского, Квитки (Основяненка), Гребенки и других».

Так писав – хто? ворог нашої культури? Ні, українофіл, упорядник збірок народних пісень, перший ректор Київського університету – коротко кажучи, Михайло Максимович («Письмо о галицко-руской словесности»).

Подібних некрологів українській літературі було чимало. Але цікаво, коли написано саме ці рядки: у квітні 1840 року. Півтора місяці, як вийшов друком «Кобзарь» – і спростував тези Максимовича.

Усього вісім творів: «Думи мої, думи мої…», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови…»), «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». Дуже струнка композиція: ліричний вступ; кобзар як носій традиції (більше того – шаман, що розмовляє зі світом і Богом); твори, що належать сучасному освіченому українцю, мешканцю міста, який водночас є в якомусь містичному сенсі кобзарем; і насамкінець – знову той, хто сидить на розпутті та на кобзі грає – цього разу пісню про Тараса Трясила.

Умовк кобзар, сумуючи –

Щось руки не грають!..

Кругом хлопці та дівчата

Слізоньки втирають…

Пішов кобзар по улиці –

З журби як заграє!

Кругом хлопці навприсідки,

А він вимовляє:

«Нехай буде оттакички!

Сидіть, діти, у запічку,

А я з журби та до шинку,

А там найду свою жінку,

Найду жінку, почастую,

З вороженьків покепкую».

Це – останні рядки збірки.

Кобзар – не просто маска, але альтер его, прихована (а в поезії, навпаки, розкрита) сутність. Нова українська поезія вже через саме своє існування стає «кепкуванням з вороженьків»: «їм отвічав не вельми чемно / Тарас Григорович Шевченко». Лише один приклад його своєрідного почуття гумору: «Катерину» присвячено саме Жуковському, бо російський поет був позашлюбним сином чорнобрової туркені й москаля, з яким краще було б не кохатися.

Зараз нам не так вже й просто уявити ситуацію, в якій Шевченко – не перший і унікальний, а лише «один з». Хай навіть найкращий, та все одно «найкращий з».

Вже наприкінці ХІХ століття Олександр Корсун згадував, як вони з Костомаровим по дорозі в харківський собор взяли у книжковій крамниці нову книжечку. «Мы присели в лавке, да и просидели не только обедню – и самый обед: всю книгу прочитали… Это было что-то совсем особенное, новое, оригинальное. “Кобзарь” поразил нас! Не одних нас, а всех своих читателей».

Це в ретроспективі, а от сучасний відгук – того самого враженого Костомарова, влітку 1840 року: «Это книжечка в 12 долю листа, разделенная на несколько эпических и лирических, или лучше, эпико-лирических пиесок, которые все показывают, что сочинитель обладает талантом, вкусом, языком и беден одним стихом. Несмотря, однако, на некоторые тяжеловатости, надо отдать ему честь в том, что он по возможности избегает многословия, которое было до сих пор уделом всех співак українського».

Несподіваний комплімент: саме стислість, а не якісь інші чесноти, перш за все впадала в очі читачам 1840-х років. Костомаров, певно, відчував лаконізм Шевченка на тлі не так харківських романтиків, як епігонів Котляревського, котрі свято вірили, що чим більше – тим краще.

Що означає «беден одним стихом»? Більшу частину творів чи їх фрагментів Шевченко написав коломийковим віршем; на другому місці – чотиристопний ямб (а в останні роки поетового життя він навіть переважав). Не Шевченко увів коломийку до нашої поезії – вона траплялася вже у Феофана Прокоповича, а потім її використав, наприклад, Гулак-Артемовський у «Твардовському», – але після Шевченка і завдяки йому саме цей розмір став відтворюватись як «народний» і стилістично нейтральний. Легіону графоманів це не допомогло, проте метричний репертуар української поезії вкрай збіднило. Так, Шевченко, при всій інтонаційній гнучкості його віршів, при всьому багатстві алітерацій («Неначе ляля в льолі білій», «Крав! крав! крав! / Крав Богдан крам») різноманітністю метрики значно поступається іншим українським романтикам.

Не-унікальність раннього Шевченка, його глибокий зв’язок із літературним середовищем – не так петербурзьким, як тим-таки харківським, котре він міг знати лише за текстами, – стає очевидним, якщо читати підряд твори Левка Боровиковського, Амвросія Метлинського, Миколи Костомарова і «Кобзаря». Туга за минулим, милування могилами, трохи фольклорної фантастики – все майже те саме.

Майже.

По-перше, ранній Шевченко розширює жанровий репертуар української поезії. «Катерина» – це байронічна поема, дуже трансформована, але впізнавана, з радикальною зміною точки зору: в центрі – не чоловік, а жінка; екзотичний «чужий край», в який прибуває герой-спокусник, – не чужий, а свій, показаний зсередини.

По-друге, і це важливіше, – Шевченко показав, як говорити про сучасність, і то не абстрактну точку в часі, з якої можна сумувати за козаччиною, а соціально й психологічно конкретну. А спогад про минуле стає… ні, ще не розмовою про майбутнє, але бодай натяком на можливість такої розмови (сакраментальне «Наш завзятий Головатий / Не вмре, не загине… / От де, люде, наша слава, / Слава України!»).

«Було колись, панували – / Та більше не будем!..» – а майбутнє вже є: бо вже є мова, якою про нього можна говорити, і є наратив, у межах якого можна уявити прийдешнє, хоча наприкінці 1830-х цього ще не міг зробити і сам Шевченко.

Минуло сім років, і, за словами Куліша, «се вже був не кобзарь, а національний пророк». Восени 1845 року за два місяці й три тижні Шевченко написав або, принаймні, завершив і оформив чималу частину своїх шедеврів. Від 4 жовтня до 25 грудня: «Не завидуй багатому…», «Не женися на багатій…», «Єретик», «Великий льох», «Наймичка», «Кавказ», «І мертвим, і живим, і ненарожденним…», «Холодний Яр», «Давидові псалми», «Маленькій Мар’яні», «Минають дні, минають ночі…», «Три літа», «Як умру, то поховайте…»

Шевченко взагалі писав «нападами», і перерви між ними могли тривати роками. Так, за півтора роки між «Заповітом» і арештом він створив лише дві порівняно слабкі балади і одну поему; між засланням на Мангишлак і Нижнім Новгородом (1850–1857) не написав взагалі жодного вірша – страшно уявити, чим це для нього було. (Лише в останні місяці заслання Шевченко написав другу редакцію поеми «Москалева криниця» – але це все-таки переробка, хоч яка ґрунтовна, ранішого твору.)

А тут – два з половиною місяці, за які Шевченко висловив (або через нього висловили), те, що мало бути сказано.

«Політичне» – навіть тією мірою, якою воно було присутнє у «Сні» (1844), – відходить на другий план порівняно з буттєвим (що, звісно, не означає втрати актуальності – політичної в тому числі). Шевченко створює не програму дій для таємної організації, а міф, тобто оповідь про те, що було, є і буде. Мертві, живі і ненарожденні стають сучасниками – саме тому й можливо звертатися до них усіх.

Я навряд чи зможу назвати іншого європейського поета, який з однаковою силою виражав би водночас і надіндивідуальний, і особистісний зміст – не просто в своїй творчості, а в своєму поетичному «я». Шевченко – і творець, і носій, і герой міфу (див. праці Г. Грабовича); і кобзар, і пророк, і конкретно оця самоіронічна, а під кінець життя – нестерпно самотня і позбавлена надій людина.

Коломийковий вірш існує в поезії Шевченка в двох варіантах. Перший можна співати, навіть хором. І співають: «Заповіт» біля пам’ятника Кобзареві дев’ятого березня (тільки без «Я не знаю Бога», а то ще хтось образиться). А другий варіант – зовсім не співочий: петербурзький епізод «Сну» чи «І мертвим, і живим…» для хорового виконання не придатні. І те, й інше – голос Шевченка, але в першому випадку він є втіленням нації, а в другому належить індивідові, який має силу і владу говорити з цією нацією без посередників.

Жоден з інших українських поетів майже до кінця ХІХ століття, навіть Куліш і Федькович, не підіймався до міфу і дуже зрідка виражав себе безпосередньо. Найчастіше авторське «я» або взагалі не з’являлося, або ховалося за якоюсь маскою (романтичний герой, захисник народу, пророк тощо; у Шевченка ж «пророк» – не маска, а функція, призначення, доля). Конкретне «я», що виражає свої й тільки свої почуття, після Шевченка виникає ледь не у пізнього Куліша та в «Зів’ялому листі» Франка (цю книжку поет називав «збіркою ліричних пісень, найсуб’єктивнійших із усіх, які появилися у нас від часу автобіоґрафічних поезій Шевченка»).

Міф – знаряддя прямої дії: він незаперечний, бо стверджує те, що поза сумнівом існує. Його можна або відкидати повністю, або повністю ж приймати. Тож Шевченків міф про Україну став запорукою існування України.

Але.

Міф оперує іншою, не аристотелівською логікою. Прийняття «Кобзаря» як «української Біблії» на десятиліття… ні, на століття законсервувало (романтичний) ірраціоналізм. За словами Грабовича, «сумнівною, навіть потенціально фатальною виявилася спадщина міфологічного мислення, прищеплена Шевченком до душ майбутніх поколінь поетових співвітчизників». Свого часу Драгоманов спробував вибити клин клином – своїм надраціоналізмом. Його розвідка-памфлет «Шевченко, украйнофіли й соціалізм» (1879) була, направду, радикальнішим жестом, ніж Семенкове «паління “Кобзаря”», яке перебувало в тій же міфічно-магічній площині, що й сам Шевченко. Але й Драгоманов не впорався: він намагався не стільки зрозуміти Шевченків світ, скільки відчикрижити все, що не вкладалося в поняття «розуму» і «прогресу», – тобто, власне, поезію.

Чим же небезпечний міф, окрім того, що ХХ століття вже показало, куди заводить ірраціоналізм, який оволодів масами?

Міф існує поза мораллю, але нерідко стає її основою. Індивід стає тотожним колективу і навпаки: так у «Кобзарі» ми часто зустрічаємо не конкретного українця, росіянина, поляка, єврея, а Козака (слово «українець», нагадаю, Шевченко не вживав), Москаля, Ляха і Жида. Так цементуються національні стереотипи, бо міф – це безперечна правда. Так стверджується колективна провина, яка не залежить від індивідуальної вини чи вчинків. Так виникає ідея сакральної жертви – часто у формі синовбивства (жертвоприношення Авраама). І не лише в «Гайдамаках», але й, наприклад, у посланні «Гоголю» (1844), де Шевченко, або, принаймні, ліричний суб’єкт, шкодує, що «не заріже батько сина». Так Україна стає втіленням сакрального і закономірно посідає місце Бога. Так «Заповіт» стає замовлянням – магічним актом «богопримусу», за термінологією Макса Вебера.

В масовому сприйнятті до останнього часу Шевченко розчинявся у створеному ним міфі – Шевченко як особистість, як автор лірики часів солдатчини й останніх років, як той, кого не може привласнити жодна ідеологія.

«Два Шевченки» не просто співіснують – вони можуть чергуватися в одному й тому ж тексті (як у «Гайдамаках» та передмові до них). Питання еволюції поетових ідей – настільки складне, що тут я не можу навіть заторкнути його. Показово, що всі спроби реабілітації, відродження чи звільнення Шевченка неминуче зсувають його від міфічного/надіндивідуального в бік індивідуального («такий живий такий несхожий»). І сучасна українська культура, на щастя, намагається поєднати Кобзаря як позачасовий, універсальний голос (скільки було на Майдані цитат із нього!) і як того, з ким треба зустрічатися сам на сам.

Ця антологія має назву «Крім “Кобзаря”», і мені здалося доцільним умістити в ній два вірші Шевченка – якраз ті, що до «Кобзаря» не увійшли: найперший та останній.

І з найпершим все не так просто.

В начерку автобіографії Шевченко писав про себе у третій особі: «[…] начал он делать этюды в стихотворном искусстве, из многочисленных попыток он впоследствии напечатал только одну балладу “Причинна”». Балада ця традиційно й відкриває усі зібрання творів. Але згадка про «етюди» продовжує інтригувати дослідників. Чверть століття тому Віра Репрінцева припустила, що вірш «Нищий», опублікований 1839 року в альманасі «Утренняя заря» за підписом «Ш.», належить Шевченкові, хоча згодом Микола Щербіна передрукував його в «Сборнике лучших произведений русской поэзии» (1858) як твір маловідомого літератора Хрисанфа Шевцова. (Пізніше гіпотезу Репрінцевої підтримав новими аргументами Степан Захаркін.) На інші вірші Шевцова «Нищий» не дуже схожий, і думка, що перед нами псевдонімний дебют Шевченка, надто спокуслива, щоб цій спокусі не піддатися. Нагадаю, що, навіть написавши «Гайдамаків», Шевченко кілька років – до 1843 включно – розмірковував, чи не увійти в літературу ще й через російські/російськомовні двері.

А останній вірш, «Чи не покинуть нам, небого…», – вже точно Шевченків, написаний менш ніж за два тижні до смерті на відбитку автопортрета: Шевченко навіть не встиг переписати його до так званої «Більшої книжки», своєї останньої рукописної збірки. Коло замкнулося: після поштивого вірша «На вічну пам’ять Котляревському» (1838) і більш ніж скептичного відгука про «Енеїду» в передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» (1847) Шевченко використовує травестійні прийоми котляревщини в поєднанні з образами низового бароко – в зовсім іншому контексті, з іншою метою і з іншою інтонацією.

Доля рукопису цього вірша дивовижна: його довгий час вважали втраченим, аж поки в середині 1940-х рр. якась жінка не знайшла його серед руїн у Києво-Печерській лаврі. 1947 року вона принесла дуже пошкоджений аркуш до меморіального Будинку-музею Шевченка – й ми навіть не знаємо її імені.

Треба згадати й інші твори «не-Кобзаря» – російськомовні повісті Шевченка 1850-х років, які займають два з чотирьох томів його літературної спадщини. Звісно, вони незмірно поступаються Шевченковій українській поезії й відтворюють вже застарілі на той час моделі російської літератури 1820–40-х років, але також і європейські (Ґолдсміт, Діккенс), не кажучи про Гоголя і Основ’яненка. Куліш суворо критикував, а точніше, повністю відкидав ці повісті, так само чинили й видавці столичних журналів; однак не можу сказати, що Шевченкова проза так вже поступається російським творам самого Пантелеймона.

Чому Шевченко писав російською, зрозуміло: аби опублікуватися. Важче пояснити, чому і щоденник Шевченко вів російською. Припущень багато. Мені видається, причина в тому, що українська нехудожня проза тоді ще не надто відійшла від котляревщини, а російська мова могла запропонувати більшу кількість стильових кліше.

Са́ме кліше! Всі російськомовні твори Шевченка, від поеми «Тризна» (1843) до «Журнала» (1857–1858), включно з листами, будуються на поєднанні штампів і цитат: зайвий доказ того, що російська для Шевченка була набутою мовою.

Тут треба зробити невеликий відступ. Як не дивно, наприкінці життя Шевченко зробив останню спробу вписатися в імперський контекст – цього разу ліберально-імперський, але різницею можна знехтувати. Ще в Новопетровському укріпленні Шевченко замислив алегоричну поему «Сатрап и Дервиш», яку треба було «непременно написать по-русски». Ймовірно, саме про неї Шевченко розповідав Турґенєву як про твір общеруською мовою – в буквальному сенсі слова: «на таком языке, который был бы одинаково понятен русскому и малороссу». Звісно, нічого не вийшло, навіть чернетки не збереглися.

Приязнь Шевченка до російських слов’янофілів закінчилася, коли ті в газеті «Парус» не згадали українців у переліку слов’янських народів. «Ми вже, бач, дуже близькі родичі. Як наш батько горів, то їх батько руки грів». Власне, пародією на общеруську мову став зовсім пізній вірш «Умре муж велій в власяниці…» (1860), написаний нібито російською, а насправді українським варіантом церковнослов’янської. Це гра, і подібну ж гру ми бачимо в найкращій з Шевченкових повістей, «Близнецы» (1855), де автор знов і знов грає мовними кодами, «цеглинками» чужого стилю:

«С[тепан] М[артынович], схватя флягу, бросился в шинок и почти с плачем обратился к шинкарке:

– Благолепная! и благодушная жено. – (Он сильно рассчитывал на комплимент. И на текст тоже.) – Изми мя от уст львових, избави мя от руки грешничи. Поборгуй хотя малую полкварты горилки.

– А дзусь вам, п’яниці! — сказала лаконически шинкарка и затворила двери».

«[…] С[тепан] М[артынович] сел за стол, положил перед собою бумагу, взял перо в руку и принял такую позу, какую обыкновенно дают живописцы сочинителям, когда изображают их бессмертные лики, осененные сапфирными крилами гения творчества. Принявши такую позу, он просил диктовать. П[расковья] Тарасовна села тоже за стол против писателя и бессознательно приняла позу самой скорбной матери.

– Пишите так, — сквозь слезы проговорила она. – “Зосю мой, дитя мое единое!..”

С[тепан] М[артынович] долго-долго думал и наконец написал.

“Единственный сын мой, милостивый государь

Зосим Никифорович”.

Он очень хорошо знал, что неприлично писать такие слова, какие будет говорить неграмотная баба».

Є там навіть пародія на власну прозу: «О, как живописно описал он это апрельское утро в своем дневнике. Он живо изобразил в нем и не виданную им кирги[з]скую степь, уподобляя ее Сахаре, и патриархальную жизнь ее обитателей, и баранту, и похищения. Словом, все, что было им прочитано, от “П. И. Выжигина” даже до “Четырех стран света”, решительно все припомнил».

В повісті «Близнецы» автор примножується: є анонімний оповідач, згадуються «художник Ш.», поет Ш. – автор «Катерини», безіменний «земляк», якого прийняли за попа-старовіра… Здається, це не лише гра з масками: це крик «Я існую!» в ті роки, коли Шевченко не написав жодного віршованого рядка, тобто припинив бути Шевченком. І в трьох повістях («Музыкант», «Близнецы», «Прогулка с удовольствием и не без морали») оповідач «зараз» знаходиться в Україні, зустрічає старих друзів, і все в них більш-менш добре, і Новопетровське укріплення було страшним сном. Амінь.

Нищий

Я один; кругом чужие…

Страшно к людям подойти:

Как в чертоги золотые

Внесть лохмотье сироты ?

Как заплакать?.. Ангел снимет

Слезы с гаснущих очей,

Бог от грешника их примет, –

Но не примет лишь скорбей

Человек от человека…

Люди, люди! Может быть

Горе жизни, горе века

На слезе одной дрожит…

Бог судья вам, люди-братья!

Не приду с бедой моей

К вам в холодные объятья,

В ваш безумный пир страстей!

Схороню печаль глубоко,

Выжгу на сердце слезу –

И безмолвно, одиноко

Крест мой Богу понесу.

Отпируете вы счастье,

Отстрадаю горе я,

И в стране, где нет пристрастья,

С вами рядом стану я!

[1837 або 1838?]

Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонько убога,

Вірші нікчемні віршувать,

Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу,

На той світ, друже мій, – до Бога

Почимчикуєм спочивать.

Втомилися і підтоптались,

І розуму таки набрались,

То й буде з нас! Ходімо спать,

Ходімо в хату спочивать –

Весела хата, щоб ти знала…

Ой не йдімо, не ходімо,

Рано, друже, рано.

Походимо, посидимо,

На сей світ поглянем –

Поглянемо, моя доле.

Бач, який широкий,

Та високий, та веселий,

Ясний та глибокий.

Походимо ж, моя зоре.

Зійдемо на гору,

Спочинемо, а тим часом

Твої сестри-зорі

Безвічнії попід небом

Попливуть, засяють, –

Підождемо ж, моя сестро,

Дружино святая.

Та нескверними устами

Помолимось Богу,

Та й рушимо тихесенько

В далеку дорогу –

Над Летою бездонною

Та каламутною.

Благослови мене, друже,

Славою святою.

––––––

А поки те, та се, та оне…

Ходімо просто навпростець

До Ескулапа на ралець.

Чи не одурить він Харона

І Парку-пряху? І тойді,

Поки б химерив мудрий дід,

Творили б, лежа, епопею,

Парили б скрізь понад землею,

Та все б гекзаметри плели,

Та на горище б однесли

Мишам на снідання. А потім

Співали б прозу, та по нотах,

А не як-небудь… Друже мій,

О мій сопутниче святий!

Поки огонь не захолонув,

Ходімо лучче до Харона –

Через Лету бездонную

Та каламутную

Перепливем, перенесем

І Славу святую,

Молодую безвічную.

Або цур їй, друже,

І без неї обійдуся –

Та як буду здужать,

То над самим Флегетоном

Або над Стіксом, у раю,

Неначе над Дніпром широким,

В гаю – предвічному гаю,

Поставлю хаточку, садочок

Кругом хатини насажу,

Прилинеш ти у холодочок,

Тебе, мов кралю, посажу.

Дніпро, Україну згадаєм,

Веселі селища в гаях,

Могили-гори на степах,

І веселенько заспіваєм.

[14–15 лютого 1861]