«Шопен — найскладніша музика на землі»

Константин Товстуха

В девять лет пианист Костя Товстуха получил II премию на Международном конкурсе юных пианистов имени Энеску в Бухаресте.

Это было начало длинного списка достижений. 18 декабря Константин Товстуха сыграет концерт South spaces в Софии Киевской в рамках проекта Дома Мастер Класс «Класика в Хлібні».  Прозвучат Рамо, Лист, Сильвестров…. Гайдн, Рахманинов, Метнер. Kyiv Daily давно хотел поговорить с музыкантом, а тут — такой повод. 

Впервые вы победили в исполнительском конкурсе в девять лет. Во сколько лет вы начали играть на фортепиано? 

— В шість років. Я потрапив в київську десятирічку, в клас Бориса Федорова. Перший млинець, був, як кажуть, глевкий — не пішло. I Борис Григорович, прекрасний педагог і музикант, сказав:  «можливо, тобi  треба спробувати щось інше». Потім була випадкова зустріч, була така велика вчителька для маленьких дітей: Рита Семенівна Донська. До неї я потрапив в 1997-м, а Антон Баришевський в 1998-м, вона взяла нас двох. Далі пішла, дуже цікава, інтенсивна робота…Ця зустріч з Донською в сім років вирішила все. 

Что эта встреча в вас изменила? 

—  Я з сім’ї музикантів (родители Константина дирижер, пианист-импровизатор Петр Товстуха, и композитор, выпускница института Ircam в Париже Алла Загайкевич — прим. ред.), але мене ніхто не змушував грати, ми просто спробували, і Донська мене захопила. Це було просто абсолютне, ідеальне попадання в десятку. 

Что вам нравилось в этих занятиях?

— Все стало виходити!… Все просто —  був такий спосіб життя. Одразу я почав вчитися в 171 ліцеї в Києві, дуже хороша школа, математично-гуманітарна, і потрапив до Рити Семенівни. Вона мені придумала графік: вранці в мене звичайна школа, потім я їхав в п’яту музичну, і там сидів до вечора.  І так — п’ять днів на тиждень. 

Тобто, весь час був інтенсив, мені було цікаво. Не можу сказати, що я відчував момент творчого перетворення… але — щось таке почалось зароджуватися. 

Родители на вас вообще не давили? 

— Ні.

А успехам радовались? 

— Безперечно. Я з дитинства був дуже самостійною дитиною, в сім років я робив все сам, не було контролю. Тому що в ньому не було сенсу. 

А когда вы стали понимать крутость, величину ваших родителей? Ваша мама — известный композитор, гений электроакустики, дирижер и композитор папа.

— Одразу. З мамою все зрозуміло. Вона завжди була для мене авторитетом, згодом я зрозумів що вона не тільки супер композитор, але й чудово працює з кіно. А тата я бачив в різних іпостасях. Бачив з дитинства, як він геніально грає джазові імпровізації,  бачив його неймовірну техніку, слухав, як він співає в гуртi «Древо», потім почались концерти, і вже в дев’ять років, ми з ним зіграли перший раз з оркестром, в Рівненській Філармонії. 

Я захоплювався і захоплююсь батьками, але тоді я не відчував відповідальності. Я відчуваю її дуже сильно зараз, а тоді — звичайно ж, ні. В дітей взагалі немає цього відчуття. І це,  насправді, дуже добре. 

Студенты приходили к вам домой заниматься? 

—  Так, я пам’ятаю Макса Коломійця. Ще пацаном, з рюкзачком. Багато пам’ятаю, до речи. I Льошу Войтенка пам’ятаю. Прекрасно пам’ятаю весь шлях Шмурака, від початку до його перемог. 

Какие главные уроки, повлиявшие на вас, пианиста, дали вам родители?

—  Безперечно — відповідальність за продукт, який ти показуєш. В дитинстві для мене була дуже важлива їхня думка, тому що це завжди були два паралельні світи. Мама — це завжди був, умовно кажучи, негатив, а тато — це завжди був, умовно кажучи, позитив. Зараз це продовжується так само. 

Почему негатив?  

— Негатив в плані вимогливості. Тобто, мама більше…

В смысле: «Костя, больше работай!»?

— Ні! — «Костя, работай!» — це було завжди. Було, є, і буде. I це прекрасно. Це потрібно до останнього дня свого життя — жити такою парадигмою, особливо музиканту. Ні, просто мама вимагала:  «більше, більше, більше». Більше перемог, більше якихось звершень, а тато просто дуже позитивно все сприймав. 

Потім, коли я став дорослим, саме татові зауваження і ремарки, завжди були для мене болючі, і точечні, i правильні. В якийсь момент… я просто зрозумів, що в мами такий принцип сприйняття. Ясно, що вона сприймає позитив, але. Але вона буде більш акцентувати увагу на принципових речах, можливо не дуже вдалих. 

Костя, а нормальные увлечения в детстве у вас были? 

— Так, звичайно.

Футбол? Рыбки?

— І футбол. Я дуже любив плавати, завжди. І досі люблю. Коли я приїжджав на літо в Яготин, в мене було нормальне дитинство: поганяти, щось там попалити. Пограти в приставку — свята річ. Але я одразу був дуже обмежений в часі, як і всі музиканти, як люди, які займаються мистецтвом. Є обмеження: скільки вільного часу ти можеш витратити на це, а скільки — позайматися. 

Вы побеждали во множестве конкурсов. В детстве, и потом. Вы к ним по-разному относились, по-разному готовились, тогда и сейчас? 

— Абсолютно по різному. По-перше, дуже принциповий момент: дитячі конкурси, це одна історія, конкурси 18+ — зовсім інша. Все такі дитячі конкурси, досі, слава Богу, наскільки би не була страшною і всепоглинаючою конкурсна галузь (тобто, це бізнес, маркетинг, монструозна індустрія), — дитячі конкурси більш емпатичні, дитячу психіку треба берегти.

Тоді наш секрет успіху (мій і Тошин) був в тому, що ми були в зв’язці. Рита Семенівна нас готувала вдвох, в якийсь момент ми досягнули того рівня, що, знаючи, який буде конкурс, нам було зрозуміло, що швидше за все, ми виграємо, або будемо ділити перемогу. 

Тоді це було дуже правильне ставлення, ще не було того рівня нервового мандражу, який є у дорослих. Плюс, на кону стояли зовсім інші речі, ніж ті, які стоять на кону зараз. 

А дорослі конкурси… до кожного підготовка була різною. Так завжди: конкурси з більш-менш  вдалим результатом, завжди відкладають якийсь позитив. Конкурси з гіршим результатом — відкладаються як негатив. 

Коли я виріс, коли я вже був в Москві, почав вчитися в «Консі», — для мене було головне — набити руку, тобто — досвід. 

І навіть зараз, будь-який досвід, це — завжди добре. Негативний досвід, це — прекрасно. Хоча, безперечно, у дорослих конкурсах рівень відповідальності, рівень стресу дуже високий. 

Але я дуже вдячний Риті Семенівні: була хороша база. 

От 18 січня я їду на конкурс в Преторію, в Африку, я давно не грав на конкурсах, останній серйозний коннкурс, на якому я грав, це був 2016 рік — Конкурс piano campus, Понтуас Франція, бронзова медаль. 

Потім, був такий, переломний момент, в 2017 році я грав другий відбір на конкурс Клайберна в Ганновері, я зіграв кращий відбір в своєму житті. Не в десятку, не 100%, а 300%. Тоді я був абсолютно впевнений, що я поїду. Були i суб’єктивні моменти: мене не відпускала публіка, мені стоячи аплодували жюрі… Але, мені потім прийшла відмова, я не пройшов,  дуже розстроївся. Після я зрозумів, що на всі ці речі треба дуже спокійно дивитися. 

Потім було дуже багато заявок. Я два роки підряд відправляв заявки, в основному, на топ-конкурси, нікуди мене не пускали, не пускли, не пускали, а от раптом я пройшов, їду в Південну Африку. Хто би міг подумати, але це серйозний дуже конкурс Світової федерації, з історією. Зараз в мене — чергова підготовка, і кожного разу ти відчуваєш себе по-різному. 

Что входит понятие подготовки — просто много играть, или еще, например, и много читать? 

— Багато читати про що? 

Музыкальный нон-фикшн, например. Это вообще важно музыканту — много читать? 

— Важливо читати, але й не музичний нон-фикшн, просто щось читати. Проблема знайти час почитати. Зараз перейшов я на аудіо книги,  дуже задоволений. Підготовка? Тут два моменти: підготовка фізична, і підготовка моральна. Чесно кажучи, після того, як приходить момент повного володіння матеріалом, є момент того, що треба обігратися, обкатати його, але найголовніше — всеж те, з якою поїдеш туди головою, і як будеш виходити на ці тури, чи зможеш ти зібратися, чи зможеш відкинути всю «фігню» зi своєї голови про те, що  «це ж конкурс, тебе слухають, погане журі, в тебе є конкуренти». Журі завжди погане, хорошого журі не буває. Ну ок, хороше журі там, де ти виграєш першу премію, все інші журі — погані. 

Фактично, головний мій виклик — не те, що я добре підготуюсь, дай Боже, це буде, а от чи зможу я себе гарно настроїти — це головне питання. Тому що, якщо ти перемагаєш себе в той момент, коли ти сидиш на сцені на конкурсі, ти переможеш будь кого. 

Что значит правильно подготовится? 

— Правильні думки, правильне розподіленні в голові пріоритети на кожен тур: що головне, чого ти боїшся, чого ти не боїшся. Є твори, яких ти боїшся, вони складні,  є твори, які ідуть «однією лівою». Як ти пройдеш моменти, які тебе турбують… От ти знаєш, що там складне місце, ти знаєш, що там  — є проблема, і якщо ти будеш про це думати, —  в тебе нічого не вийде. Якщо ти його проходиш спокійно, ти підготовлений. Якщо ти, навіть не граючи твір, думаєш про це місце, тоді, дай Боже, все може вийти. Але, секрету правильної підготовки немає, але головне — виграють конкурси ті, в кого класна нервова система, і хто вміє настроюватися. 

Как менялся круг ваших музыкальных интересов? Сначала  был классический пианизм, потом вам стало интересно барокко, позже  — современная музыка. Сейчас какие приоритеты?

— Мабуть, теж самі. На першому місті залишилось бароко і сучасна музика, сучасна, в плані — зовсім сучасна і академічна, сучасна — авангард ХХ століття. Я дуже вдячний батькам, тому що, тут все просто: я з народження, як мені розказували тато і мама, слухав тільки або жорстокий авангард… Тобто, я реально, мені там було рік-два, я слухав днями Ксенакіса і Штокхаузена — те, що слухала мама, те, що слухали батьки, і прекрасно, з задоволенням це сприймав. Слава Богу, мені відклалася любов до цієї музики, вона для мене завжди буде дуже цікавою, і дуже приємною. Ну  і бароко. 

Безперечно, в мене вистачає романтичного репертуару.

Шопен? 

— От не Шопен. Шопен — найскладніша музика на землі. Все таки, цей невловимий стиль романтичного піанізму дуже особливий. Це особлива школа, вона можливо, з одного боку на даний момент померла, тому що це була салонна школа, те, що культивував Ігнацій Падеревський, потім, безперечно Артур Рубінштейн. Цей клас виконавців абсолютно інший, це були дуже шикові піаністи. Вони знали, що таке стиль, вони насправді були і пазьорами і пантярщиками, але класом дуже високим, не того класу дешевого пафосу, який є в нас зараз. Хоча, при цьому всьому дивно, тому що я в Москві вчився в Дар’ї Олександрівни Петрової, яка була блискучою шопеністкою, а потім я вчився в Діни Йофи і досі з нею в чудових стосунках. А Діна Йофе взагалі одна з кращих шопеністок свого покоління і світу. В них якраз, я міг би, як не дивно, навчитися. Я багато чому і навчився, але я не так багато грав Шопена. 

Скажу чесно, ще до Москви мені не хотілося грати хрестоматійний, заїжджений до дірок репертуар. Від нього мене реально нудило. Зараз, коли я чую «Четверту баладу», чи «Третю сонату» Шопена, чи «Аврору» Бетховена, мені навіть фізично тяжко слухати цю музику. По-перше, дуже багато хороших виконань, по-друге, коли ти досконально знаєш кожну молекулу цієї музики, ти хочеш слухати щось інше. Щось цікаве, щось нове, або не те, що грають всі. Хоча, я мушу це сказати: без цього хрестоматійного репертуару великим піаністом не стати. 

Антоний Барышевский увлекся импровизационной музыкой, а вам она интересна? 

— Вона мені дуже цікава. Але, — без каміння в город Антонія Баришевського,  — коли мій тато сідав за інструмент, а тато серйозно займався новою імпровізаційною музикою,і в них був дует з Олексндром Нестеровим, вони перші записали взагалі стиль нової імпровізаційної музики, на всіх теренах колишнього СРСР. І коли в них були гастролі, на якомусь нереальному джазовому фестивалі, в 1992 чи 1993 році, і з ними грали, ну просто Боги імпровізації, коли вони почули тата, запитали: «Хлопці, ви добре лабаєте, ви звідки? З України? А це де?». Але в будь-якому разі, мені подобається, що Тоша робить. Він робить цікаві речі, у нього є креатив, у нього є свій стиль. Знаючи його з 1998 року, не можу до нього відноситись формально. Я дуже щасливий, що така фігура є у нас в Україні.

При цьому всьому, нажаль, i це класика жанру нашої держави, — наші герої музичного світу невідомі, ми їх просто не чуємо. В першу чергу я кажу про Вадима Холоденка. I дуже багато прекрасних українських піаністів, яких ми, нажаль, не знаємо. 

Вопрос об интерпретации. Вы себе позволяете делать.. вольности?

— Дуже цікаве питання, і дуже контраверсійне. Що значить «вольности»? Якщо ми говоримо про гру «так нельзя играть», то такого немає в світі. 

Право на собственное прочтение.

— Звичайно, головний меседж виконавця, це — «собственное прочтение». Є різні вольності. Є вольності рівня порнографії. Або — стильової порнографії. Всі іншi — це креатив виконавця. І от в цих вольностях (креатив), насправді, і є головний сенс виконання. Слухати досконалі сонати Бетховена для мене не те що нудно — не має ніякого сенсу. А почути митця, — хай він там забуде текст, хай в нього будуть технічні проблеми, але, якщо він захопить, і в нього буде що сказати — це безцінно. Це те, чого зраз дуже не вистачає виконавству, академічному і класичному. 

То есть каждый раз, исполняя одно и тоже произведение, вы играете его по-разному? 

— Безперечно. По-перше, зіграти однаково не вийде. Хороші піаністи беруть програму, і грають її десять років. Таких варіантів багато. Я так через два роки помру. Важливо навантажувати мозок новим репертуаром, тоді в старому  (і в будь-якому іншому репертуарі) буде відкриватись чтось нове. 

Константин Товстуха

Когда вы вернетесь к Бетховену после Шонберга — это будет новый Бетховен?

— 100%.

Когда готовитесь к концерту, слушаете других исполнителей, или это вам мешает?

— Зараз почав слухати. Коли я був юний, педагоги забороняли: «Слухати не потрібно». Слухати треба тоді, коли ідеі інших піаністів доповнюють твою власну картину. 

Был такой момент, когда вы про себя поняли: «Я  повзрослел», момент осознания  опыта?

— Коли зіграв державний іспит в консерваторії, в 2013 році. Для мене це був переломний момент, я зрозумів:  я — професіонал, в мене є свій шлях, і далі у мене — просто момент розвитку, до останнього дня життя.

Можете сказать о каком-нибудь музыканте, что он на вас повлиял? 

— Коли я був в Москві,  почав багато слухати хороших піаністів. Це те, що мені катастрофічно не вистачало і досі не вистачає в Україні. Цих піаністів було багато, але безперечно, перше враження — клас Горностаєвої. Це те, що зразу почало на мене дуже сильно впливати. Потім, коли мене вже почали вчити в… вважаю, що  маю право так сказати, в нейгаузівській школі. Далі, слухаючи цих хлопців, в основному,  хлопців, я все більше розумів, що є ті маркери, особливі, якими ми володіємо. Звичайно,  це підштовхувало мій розвиток. Були доленосні експіріенси — живий концерт Григорія Соколова. Це те, що абсолютно все в тобі повертає, наповнює душу, захоплює емоційний стан. Потім це був Шиф… Я хочу сказати, що вже тоді, коли мені було 18-19 років, мені був цікавий інтелектуальний піанізм. Той піанізм, який змушує мене мислити. Не піанізм напоказ, не піанізм — на публіку. Безперечно, піаніст повинен бути віртуозним, повинен майстерно володіти своїм інструментом, повинен бути харизматичним, вміти тримати публіку — бути артистом. Артистизм — це насправді дуже важливо. Якщо ти аморфний, амебний, якби ти геніально не грав, ти Карнеґі-Хол не запалиш. 

І в той час я багато слухав, мені було цікаво, мені треба було наповнювати себе. Зараз я слухаю менше. Тепер, два моменти: я слухаю стару школу, я слухаю хороше сучасне виконання, і для себе щось стараюся знайти, чимось себе наповнити, і це — правильно. 

Вы себя не чувствуете одиноким на этом пересечении: новая школа, старая школа?

— Ні, абсолютно. Я можу відчувати себе самотньо, на своєму шляху,  самотньо в культурному просторі України. А на своєму мистецькому шляху — ні, навпаки. Мені здається, є дуже важливий момент того, що… Ну, всім хочеться бути дуже успішним, безперечно. І я не виняток, я хочу бути успішним, тому що, виконавець, який не є успішним —  в сучасному світі є нещасним. Є реалії матеріальні: в мене є сім’я, дружина, мені вже, можливо, пора думати про дітей, я хочу жити комфортно, я хочу щоб моїй дружині було комфортно жити зі мною, я хочу, щоб у моїх дітей було якесь майбутнє, яке я міг би забезпечити. Музикант в Україні, безперечно, не та професія, якою ти можеш забезпечити себе, і свою сім’ю. Але, є момент того, що той шлях, — дуже тернистий, або легкий, або нещасний, або дуже успішний, —  будь-який шлях, в основному тернистий… Руки опускаються, але, завжди з’являються якісь ті моменти, маркери, сигнали, які тобі дають розуміння, що ти йдеш правильним шляхом. Ти мусиш іти, і ти йдеш. Багато з нас ламаються… Та ж, наприклад, Москва, вона ламає людей так… особливо Московська консерваторія. В мене були прекрасні знайомі, прекрасні піаністи, які мені казали: «Костя, для нас вийти, зіграти іспит…», іспит — не конкурс, не концерт, ну концерт, можливо, так… Тобто, момент того, що тебе будуть оцінювати, «це для мене проблема, це стрес». Піаніст геніальний, виходить, я його слухаю — бомба, а от іспити — всі четвірки, чи три з плюсом. Є люди, дуже ніжні дуже тендітні, російською мовою «ранимые», їм тяжко. В наш час треба мати дуже товсту шкіру.

Костя, детская рубрика, блиц-вопрос. Соло или ансамбль? 

—  Іноді або завжди? 

Иногда. 

Іноді, звичайно, так. Обожнюю камерну музику.

Чтение: роман или нон-фикшн? 

— Нон-фікшн.

Опера или кино?

— Кино.

Уствольская или Рахманинов?

— Рахманинов. Тут в одну калитку. 

Драма или комедия?

Драма. 

Не буду про кошек и собак, Постернака, и Мондельштама. Свидзинский или Семенко? 

— Семенко.

Леся Украинка или Шевченко? 

— Українка. 

Кастя, вернемся к амебам, пианисты  занимаются актерским мастерством, как оперные певцы?

— Ні, не займаємось. Можливо, це і не дуже добре, тому що, момент того, як себе треба поводити на сцені, дуже важливий. Я не знаю, можливо це є в Європейських школах.

Я услышала от вас об артистизме и обаянии пианиста, и подумала, что часто академический пианист  — это про «антиобояние». 

— Тут можна сказати іншою фразою, абсолютно геніальної людини, віолончеліста і диригента Олександра Рудіна, за спілкуванням з яким у мене шалена нотальгія і сум. В якомусь інтерв’ю, чи в 50 років, чи в 55 він сказав: «Я комфортно себя чувствую, когда я выхожу в зал, и вижу, что нет людей. Наверное, если бы их вообще не было, это было бы даже лучше». 

Це  — не мій варіант. Для мене публіка шалено важлива, тому що, кожного разу я відчуваю обмін, це безцінно. Відчуваєш підтримку, цей особливий сценічний кайф, коли повний зал, це стимулює. Ти бачиш — повний зал, на тебе прийшли, все чувак, треба працювати добре. 

Текст: Вика Федорина

Фото: Кира Кузнецова

  • Что: концерт South spaces, Константин Товстуха, фортепиано
  • Когда: 18 декабря, в 19:00
  • Где: София Киевская, зал «Хлебня», Владимирская, 24

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *