Наприкінці літа в київському видавництві «Темпора» має вийти український переклад історичного роману «Кривавий меридіан». Це одна з найпопулярніших книжок американського письменника, лауреата Пулітцерівської премії Кормака Маккарті, який помер 13 червня 2023-го у віці 89 років.
«Кривавий меридіан» вийшов друком у США 1985-го. У творі автор розповідає про 14-річного хлопця зі штату Теннессі, який долучається до банди мисливців за скальпами, що вбивали індіанців та інших співгромадян на кордоні Техасу й Мексики у 1849-1850 роках. Це один із найкращих англомовних романів за версією журналу Time та один із найважливіших американських творів за версією The New York Times.
Про творчість Кормака Маккарті та видання його доробку в Україні спілкувалися з перекладачем і літературознавцем, дослідником американського постмодернізму Максимом Нестелєєвим. Торік постапокаліптичний роман «Дорога» в його перекладі став першим текстом Маккарті, який з’явився українською. Нині Нестелєєв завершив роботу над «Кривавим меридіаном» та працює над ще двома книжками автора – його останніми творами «Пасажир» і «Стелла Маріс».
Кормака Маккарті називають одним із головних американських письменників нашого часу. Як пояснити феномен цього автора?
— Літературний критик Гарольд Блум неодноразово казав, що в США є чотири найважливіші письменники: Філіп Рот, Кормак Маккарті, Дон Делілло і Томас Пінчон. Натепер лишилося двоє — Пінчон і Делілло. Обом по 86 років.
Маккарті — один із головних за ступенем впливовості. Починав із наслідування Фолкнера в «Доглядачеві саду» 1965-го, але за 20 років уже знайшов свій власний голос у «Кривавому меридіані». А успіх прийшов до нього аж 1992-го, коли видавництво змусило його активніше працювати з медіа. Тоді всі перечитали попередні романи і зрозуміли, що він геній. Хоча ще 1981 року йому дали так звану «премію геніїв» — стипендію Макартура.
Найголовніша складова успіху — безкомпромісна присвята себе писанню книжок, цілодобове служіння, коли забуваєш про сім’ю і їжу. Він ніде не працював, часто голодував, постійно переписуючи свої романи. І ось тяжка праця і відданість рано чи пізно дають результати. Хоч, зрештою, успіх — поняття, яке важко вирахувати. Будемо вважати, що Маккарті ще й пощастило, бо в Америці багато геніїв, які не здобули такого визнання, як він.
Як правильно окреслити жанрову і тематичну палітру текстів Маккарті? Які основні ідеї та образи його прози?
— Маккарті написав 12 романів. Жанри різні: психологічні, трилери, горор, ревізіоністський вестерн, автобіографічний, історичний, постапокаліпсис, роман-діалог. Тематика — завжди американська, часто регіональна.
Літературознавці виділяють у його творчості два основні періоди: «аппалачівський» від «Доглядача саду» до «Саттрі» і «південно-західний» від «Кривавого меридіану» до «Старим тут не місце». Проблематика — добро і зло, але переважно останнє. Часто у нього це зіткнення слабкого добра із сильним злом або одного зла з іншим.
Важко виділити основні ідеї чи образи, бо часто дуже поетичний стиль, ніби поезія у прозі. Можна сказати, що в нього ніцшеанська тематика, бо багато покликань на цю філософію.
Дон Делілло казав, що успіх Маккарті полягає в тому, що він постійно пише про архетипний американський образ — самотній вершник у пустелі на тлі заходу сонця. Дуже узагальнено, але словам генія про генія хочеться довіряти.
Загалом світ Маккарті — чоловічий, жорстокий і безжальний. Лише наприкінці його творчості, десь починаючи з «Дороги» 2006-го, з’являються оптимістичні нотки. Про те, що «добро завжди знайде хлопчика» і що «вогонь треба нести».
Чи має якесь значення, що Маккарті так і не нагородили Нобелівською премією, хоча його вважали одним із претендентів на цю нагороду? Чи це вже не так суттєво?
— Нобелівська премія — дуже суб’єктивна лотерея і не завжди вона про талант, часто про політику. Можна скласти альтернативний до нобелівського список тих, хто її не отримав, і там будуть сотні геніїв. Жодному американському постмодерністу Нобелівку не дали, якщо не вважати таким Боба Ділана, але має вийти українською його книжка «Тарантул», щоб це стало зрозуміло.
Думаю, Маккарті не дуже переймався тим, що йому не дали Нобелівку. Наскільки я розумію, американський книжковий ринок дуже закритий і їм важливіше визнання своїх, а не якихось європейців. Ця премія додає популярності і грошей, але Маккарті цього і так не бракувало.
Як ставитеся до екранізацій Маккарті? Чи є серед них улюблена та чи очікуєте на заплановану кіноадаптацію «Кривавого меридіану»?
— Усі екранізації програють книжкам. Найкраща, звісно, «Старим тут не місце» братів Коенів. Але Маккарті її одразу і писав як сценарій. Як, скажімо, і «Радника» Рідлі Скотта.
«Кривавий меридіан» неможливо екранізувати. Бо це поетична сага. Більшість тексту там нічого не відбувається. А якщо ж лишити тільки екшн, то буде те, що Тарантіно так любить — кривава кров всюди і на всіх. Але ж «Кривавий меридіан» зовсім не про кров. Утім, якщо будуть обирати актора на роль судді Голдена, я б хотів, щоб його зіграв Вінсент Д’Онофріо. Його Кінгпін із серіалу «Шибайголова» — це вже практично готовий суддя.
Який ваш улюблений роман, а з якого рекомендуєте почати ознайомлення з автором?
— Найулюбленіший — «Саттрі». Його великий американський роман. Він напівавтобіографічний, якраз про часи, коли автор голодував, але з іронією ставився до себе і свого ремесла. Весело-сумний текст рівня Мелвілла. Але не «Мобі Діка», звісно.
Почати варто з найменшого роману — «Дороги». Нескладний, лаконічний, біблійний, суворий, але життєствердний. Далі «Кривавий меридіан» — культова класика. А тоді дочекатися, поки «Темпора» видасть усі інші.
Торік у США вийшли дві останні книжки письменника. На якій ноті закінчилася літературна творчість Маккарті?
— На математичній. Бо там багато про математику. І про жіночий досвід. До цього Маккарті про жінок майже не писав. І ще це такі трохи мелодраматичні й мемуарні книжки, хоч і не зовсім у словниковому сенсі цих слів. Чуттєві. Хоч і дуже аналітичні.
Чим Маккарті може бути найбільше цікавий саме українській аудиторії?
— По-перше, це якісна проза, яку ще й важко адекватно перекласти. По-друге, автор майстерно працює із лейтмотивами та езотеричною символікою, таких зараз мало. По-третє, всі його персонажі борються і люблять свободу, а ми, українці, саме такі. По-четверте, його романи — етнографічно і географічно пізнавальні.
Вперше Маккарті з’явився українською мовою лише торік. Чому до цього не було перекладів та як сприйняли новинку читачі?
— Сам завжди дивувався, чому його ніхто не перекладав українською. Втім, і Пінчона, і Делілло ніхто не перекладав, поки я це не зробив.
Знаю, що раніше деякі видавництва намагалися купити права на Маккарті, але чомусь до фінальних домовленостей справа не доходила. «Темпора» теж десь півтора року не могла цього зробити, бо правовласники довго готували документи і щось там постійно плутали.
Загадкова історія, але радує, що Маккарті вже є українською. Наскільки знаю, читацька аудиторія дуже зраділа появі «Дороги». Бачив лише схвальні відгуки, хоч багатьох налякала атмосфера постапокаліпсису.
Як проходила ваша робота над перекладами Маккарті та на якому етапі підготовки українське видання «Кривавого меридіану»? І чому саме цей роман вважається магнум опусом Маккарті та однією з найвидатніших книжок минулого століття?
— «Дорога» — порівняно нескладний роман. Утім, у ньому є з десять темних місць, але переклав я за півтора місяця.
Нині, в середині червня, «Кривавий меридіан» на етапі коректури. Це значно складніший твір. Навіть американці там багато не розуміють. Читав, що тамтешні професори-літератори не знають значення 15 відсотків слів у романі. Пересічні читачі не розуміють два-три слова на сторінці. Там багато неологізмів, а також метафізичних роздумів, поетизмів, специфічної лексики. А ще типовий синтаксис Маккарті, який не ставить багато розділових знаків.
«Кривавий меридіан» — така важлива книга, бо в ній на історичному матеріалі автор зміг побудувати багаторівневу історію, де є гностицизм, містицизм, біблійні мотиви, езотеричні, ніцшеанські, питомо американські, зокрема про індіанців, та багато іншого. Це непростий твір, який багатьох відлякує надмірною жорстокістю. А ще там незабутні центральні персонажі — малюк і суддя. Суддя — зразковий антигерой, злий геній, Мефістофель, Яго, диявол Мільтона і все разом.
Що ще можна очікувати українською зі спадщини Маккарті?
— Куплені права на «Пасажира» і «Стеллу Маріс». Щодо інших ведемо перемовини. Мало яке видавництво може зараз купити права на всі твори певного автора — надто дорого і агентства так рідко продають. Але я б хотів усього Маккарті з часом перекласти.
Чи потрібна якась підготовка перед прочитанням Маккарті?
— Бажано, але необов’язково. Для своїх перекладів я роблю вичерпні примітки й післямови, де є все потрібне. Але бажано знати багато про коней і ґвинтівки та зброю загалом. Про ці дві теми Маккарті може говорити вічно.
Текст: Ілля Прокопенко
