У видавництви ArtHuss зовсім скоро вийде книга про те, як і в якій обстановці Леонардо да Вінчі створював один зі найголовніших творів в історії живопису.

Вона відкриє читачеві абсолютно несподіваного Леонардо да Вінчі. Не навченого життям старого з проникливими очима, до образу якого нас привчили з дитинства, — зовсім іншу людину, що шукає, що пропонує, розчаровується, страждає. Ви зможете побачити те, що постійно  було сховано від нас, і, може бути, поглянете на усі твори да Вінчі абсолютно іншими очима.

У 1495 роцi Леонардо да Вінчі приступив до роботи над «Таємною вечерею» — стінним розписом, якому судилося стати одним з найзнаменитіших творів в історії світового мистецтва. Росс Кінг, який прославився завдяки своєму бестселеру «Купол Брунеллески», викриває численні міфи навколо «Таємної вечері», і водночас розповідає купу всього цікавого про техніку Леонардо і про долю багатостраждальної міланської фрески (яка почала обсипатися вже через двадцять років після створення, пережила безліч реставрацій, ледь не загинула під час війни). Всім, хто серйозно цікавиться живописом і епохою Ренесансу, Росс Кінг показує, що справжня історія «Вечері» цікавіше складених навколо неї легенд. І доводить, що наукове дослідження може читатися цікавіше роману Дена Брауна. Авторитетний експерт, який витратив чимало часу на роботу з «Таємною вечерею», стверджує: йому вдалося виявити на цій картині два зображення, які не є портретами Ісуса і його учнів.

Наприклад, за словами британського мистецтвознавця Росса Кінга, Леонардо да Вінчі примудрився доповнити «Таємну вечерю» двома особистими портретами. Експерт стверджує, що саме з себе Леонардо змалював двох апостолів, що сидять праворуч від Ісуса, також він зобразив себе — в образі апостола Фоми.

Ну і останнє (but not least) — над книгою працювали чудові редактори.

Росс Кінг. Леонардо і Тайна вечеря. Переклад — Роксоляна Свято. К.: ArtHuss, 2019, 424 ст.

Замовити

* * *

Ескіз голоси св. Якова Зеведеєвого, як і всі малюнки Леонардо, має одну характерну рису. Тіні на малюнках і гравюрах художники створювали за допомогою багатьох паралельних штрихів, перпендикулярних або похилих, ця техніка відома як штрихування. У Леонардо й тут був свій унікальний стиль: на відміну від більшості художників, які штрихували знизу вгору зліва направо (////), у Леонардо лінії спрямовано теж знизу вгору, але справа наліво (\\\\).

Причина такого індивідуального стилю була дуже простою: Леонардо був шульгою. Як mancino, йому було легше і природніше малювати ці штрихи в протилежному напрямку, а не так, як це було прийнято. Позначалося це і на його письмі, адже часто — хоч і не завжди — він писав навпаки, справа наліво. Його близький приятель свідчив, що він і малював, і писав лівою рукою, і що його письмо «не можна прочитати без дзеркала або тримаючи перевернутий аркуш проти світла. Як я розумію і можу свідчити, це звично для нашого Леонардо да Вінчі, світила малярства, котрий є шульгою»*. Ця звичка писати «навпаки» стала причиною каліграфічної унікальності його пропису. Чи є ще хтось, кого можна миттю впізнати по письму? Цей неповторний стиль лише посилює враження про Леонардо як про особу ексцентричну та унікальну: він був тим, хто переглядав узвичаєні правила і традиції лише для того, щоб прокласти власну стежку.

Попри популярну теорію, Леонардове дзеркальне письмо не було шифром. Важко уявити менш надійний шифр, адже, щоб відчитати його, досить — як і вказував Леонардів приятель — просто прикласти аркуш до дзеркала. Більше того, Леонардо ніколи не прагнув приховати свої записи від світу, — навпаки, сподівався їх опублікувати. Приміром, його нотатки для трактату про малювання, хоч і писані зворотнім письмом, без сумніву, було призначено для публіки. Найвідоміший зразок його письма — напис на замальовці долини Арно 1473 року — засвідчує, що дзеркально він писав іще з юності. І немає причин уважати, що він хотів зашифрувати назву, адже тут вказано лише дату створення ескізу. Радше, як шульзі, йому просто було природніше рухатися по сторінці в протилежному напрямку. Крім того, це вберігало його від прикрої долі всіх шульг — він не ризикував розмазати вологе чорнило. 

Історики мистецтва впродовж багатьох років роздумували над тим, чому ж Леонардо писав і малював лівою рукою. Перекладач і редактор його записів із ХІХ століття припускав, що той був шульгою, бо пошкодив праву руку внаслідок пожежі чи нещасного випадку; такої думки почасти дотримувався і А. І. Попем, британський експерт із рисунків Леонардо. Попем уважав, що художник утратив змогу працювати правою рукою внаслідок якогось інциденту в дитинстві**. Винахідливішу теорію запропонувала Марі Бонапарт, троюрідна небога Наполеона і жінка, яку Зиґмунд Фройд лікував від неспроможності до оргазму, саме тоді поставивши безсмертне запитання: «Чого хоче жінка?» Мадам Бонапарт знайшла очевидну для себе відповідь: Леонардо був шульгою, бо в дитинстві утримувався від мастурбації; а ще це, мовляв, свідчило про крайню відразу до будь-яких проявів сексуальності***.

Безперечно, Леонардо писав лівою рукою не тому, що в дитинстві випадково пошкодив руку або ж відчував огиду до сексу. В нас попросту немає вагомих підстав ставити під сумнів припущення, що він був вродженим шульгою, як і приблизно 10% наших сучасників. У часи Леонардо цей відсоток був, мабуть, меншим (що робило його ще унікальнішим), адже батьків у ті часи вчили спершу вивільняти тільки праву руку немовляти, привчаючи дитину використовувати і зміцнювати саме її****. Леонардові ж батьки чи то не дотримувалися цього звичаю, чи то їхні зусилля не дали бажаного результату. Натомість Мікеланджело та його приятель Себастьяно дель Пйомбо, хоч і були шульгами від народження, вчилися писати й малювати правою рукою, мабуть, за настановою шкільного вчителя або когось із батьків.

Ще одним шульгою, якого вчитель не змушував перевчитися, був Рафаелло да Монтелупо. І, за його свідченнями, особа, яка писала лівою рукою, привертала тоді увагу натовпів. Скульптор та архітектор, який працював із Мікеланджело, Рафаелло стверджував, що «багато хто був вражений», побачивши, як він пише, повернувши аркуш під прямим кутом, до того ж тримаючи перо лівою рукою. Якось, підписуючи документ, приголомшений нотаріус скликав десять колег, аби ті подивилися на незвичайне видовище*****. Те, що Леонардо був шульгою, як і те, що він писав «навпаки», без сумніву, додавало йому таємничості як особі, яка працювала інакше, так би мовити, «не під тим кутом», що більшість людей.

________________________________________

* Цит. за: Carmen C. Bambach, “Leonardo, Left-handed Draftsman and Writer,” in Leonardo da Vinci: Master Draftsman, ed. Carmen C. Bambach (New York and New Haven: Metropolitan Museum of Art and Yale University Press, 2003), 32.

** Richter, ed., The Literary Works, vol. 1, § 110; Popham, The Drawings of Leonardo da Vinci, 10. Одиноке свідчення про покалічену праву руку Леонардо належить Антоніо де Беатісу, секретареві кардинала Луїджі д’Араґона, що його він висловив після відвідин Леонардо у Франції в жовтні 1517 року: «якийсь параліч покалічив його праву руку». Однак Попем, узявши до уваги його слова, доходить висновку, що немає підстав припускати, ніби ліворукість Леонардо походить від іншої причини, ніж вроджена властивість.

*** Див.: Bambach, “Leonardo, Left-handed Draftsman and Writer,” 51.

**** Marjorie O’Rourke Boyle, Senses of Touch: Human Dignity and Deformity from Michelangelo to Calvin (Leiden: Brill, 1998), 212.

***** Riccardo Gatteschi, ed., Vita da Raffaello da Montelupo (Florence: Polistampa, 1998), 120–121. Саме Рафаелло пише, що Мікеланджело від народження був шульгою, і це єдине джерело такого твердження.