Постать Лесі Українки тісно пов’язана з Одесою. Ось нещодавно, 13 червня, в самому середмісті пройшов Всеукраїнський етнофестиваль WOW ART UKRAINE – Мистецтво вільних людей, метою якого була окрім всього підтримка ініціативи з благоустрою парку ім. Лесі Українки. Але це ще не все…
Довгим червневим вечорам пасують такі події, які мають стати частиною колеса року… Тож Одеський академічний український музично-драматичний театр ім. В. Василька представив нам подію, яка пов’язана з масштабним фотопроєктом мисткині Олени Мартинюк «Лісова: свобода бути собою», який відкрився в стінах Культурного центру «Уніон» і який є частиною проєкту Odesa ID
Первинно фотопроєкт – 70 фото-робіт, де образи та сюжети «Лісової пісні» втілені акторами Українського Театру (Тамара Лукаш, Ігор Геращенко, Ярослав Бабіч, Анастасія Лук’янова, Уляна Самолюк, Влад Цобенко, Олена Кошова, Ірина Бесараб, Сергій Корнейко, підбір акторів – Юлія Пивоварова, літературна консультація – Світлана Бондар) був представлений весною цього року в стінах Культурного центру «Уніон».
І ось наразі, пересунувшись на Малу сцену Українського театру, світлини з проєкту стали частиною… Ось тут і починається купальське диво.
Бо запрошену публіку в напівтемряві Малої сцени зустріли не тільки світлини з сюжетами «Лісової пісні», не тільки зручні стільці та музика у виконанні Вадима Бессараба, а ще й… пов’язки на очі.
Таке сліпе слухання в Одесі практикується не вперше – на літературному фестивалі «Port» влітку минулого року поет Андрій Хаєцький пропонував публіці слухати вірші із зав’язаними очима – це допомагає зосередитися саме на текстах та голосах, прибравши інші подразники.
Тут ми отримали навіть міцнішу магію, бо, окрім чистих голосів акторів, які виконували фрагменти «Лісової пісні» — саме лінію кохання Мавки та Лукаша, — були ще й тактильні моменти (а ми всі знаємо, як гостро починають працювати всі чуття, коли прибираєш фундаментальне джерело інформації про навколишній світ).
Плескіт води, запах троянди, дотик колосків пшениці… Усе це зробило атмосферу вистави чарівною, напруженою, несподіваною — бо людина, яка позбавлена можливості бачити, відкривається світу через інші грані. І я щиро вдячна пані Світлані Бондар і всім, хто долучився до цього відчайдушного експерименту, бо він виявився вдалим. І до речі, щоб просидіти годину із зав’язаними очима, треба відчувати високий ступінь довіри до середовища — що публіка продемонструвала наявно (наочно тут буде не дуже вдалим словом😊).
І ще одне — «Лісова пісня» перетворилася на канон, а будь-який канон сприймається вже не так гостро, стає сталим або навіть усталим. Таке несподіване рішення ніби розмикає той канон, оновлює його через очуднення, диво — саме це й потрібно наразі всім нам.
Марія Галіна
