Я вже не раз писала тут, що спротив може бути різним, і культурні події, яких зараз в Одесі чимало, це теж спротив, бо вони маніфестують норму. Але цілком природно, що норма в умовах війни все ж таки м’яко кажучи трошки інша норма. Бо війна не може не відображатися в творах митця, якщо ти, звісно митець – навіть коли вона не є безпосереднім об’єктом художнього акту.
*
Минулого тижня в Одеському Художньому музеї був презентований альбом диригентки та співачки Вікторії Вітренко LIMBO (докладніше про неї тут) . Мультинаціональний проєкт, заснований в Німеччині – платівка на лейблі Kyiv Dispatch з музикою українських композиторів Алли Загайкевич та Максима Шалигіна, а також творами Агати Зубель, Їн Ван та Свена-Інго Коха – супроводжувався лекцією Вікторії, котра не тільки пояснювала особливості кожного циклу та демонструвала різноманітні виконавчі техніки, які використовувала в цьому проєкті (mormorando, Sprechgesang, бельканто, традиційний спів, розширені техніки тощо…), але й поділилася історією створення платівки. Майже вся музика в альбомі створена наприкінці 2021-го року і присвячена ув’язненій білоруській подрузі Вікторії – флейтистці Марії Калеснікавій, яка відбуває одинадцятирічний термін ув’язнення в Білорусі за свою роль в організації протестів 2020-го року. Але, звісно, це можна трактувати й розширено, як присвячення всім політичним в’язням тоталітарних режимів – саме тому тема ізоляції, трансляція відчуття розгубленості та гніву зараз сприймається саме як ілюстрація емоційного стану воєнного часу.
Сучасна музика вимагає складних технік – наприклад, як пояснила Вікторія, зокрема використовувалося фортепіано з маленькими магнітиками, які кладуть на кожну струну, через що вдалося отримати звучання, близьке до електронної музики, технік співу (mormorando – це спів з закритим ротом, що забезпечує додаткове напруження як у виконанні, так і у сприйнятті). Одна з пісень циклу Алли Загайкевич, до речі, написана на текст віршу поетеси Ії Киви, яка, оскільки родом з Донеччини, пережила травму безпритульності і втрати рідного дому ще протягом першого етапу російської агресії, тобто вже більше десяті років тому. Автори, як помітила Вікторія – презентували низку різних емоціональних станів – від гніву, до іронії і спокою, а візуальне супроводження, котре було створеною спільно зі студією Radar, теж спиралося на широкий спектр технік – аж до використання тепловізору – і було міцним підкріпленням загального концепту.
Треба ще сказали про конверт платівки, який є ілюстрацією до віршу Ії Киви – качка з розгорнутими крилами і жовтим яскравим відблиском на пір’ї. Качка, як зауважила Вікторія, мертва.
Додам, що незважаючи на нетипові для одеської зими морози, підземний зал Художнього музею був заповнений слухачами.
Альбом вийшов 17-го лютого в обмеженому тиражі 500 копій, цифровий реліз стане доступним на всіх стрімінгових платформах 17-го березня.
Проєкт реалізується за підтримки Goethe-Institut в Україні та у співпраці з агенцією Ухо і фестивалем «Два дні і дві ночі нової музики». Над альбомом працювали звукоінженери Герман Сафонов (запис та монтаж, Muzychi Records) та Рашад Беккер (мікс та мастеринг, Studio Clunk), у візуальному оформленні використані фотографії Олени Субач, дизайн — Даші Подольцевої. Спродюсували реліз Саша Андрусик (Ukho/ Kyiv Dispatch) та Вікторія Вітренко.
**
На тих же вихідних, в неділю 23-го в Культурному центрі Union відбулося відкриття виставки Михаїла Реви, улюбленця Одеси – саме тому, через популярність художника і його значення для міста – відкриття було схоже на світську вечірку, по яким ми так скучили, і на якій можна було побачити кілька не менш знакових для Одеси персон. Чималенька виставка займає кілька залів і презентує широкий спектр робіт – від скетчів, яким виділений чималий простір, до скульптур і монументального живопису. Рева – художник світлий та життєлюбний, саме тому серед життєствердних робіт довоєнного часу, його роботи, які маніфестують художне втілення війни як позалюдскої потворної сили, виглядають дійсно страшними.
В деяких використовуються реальні уламки російського заліза – проєкт, який митець презентував ще позаминулого року в ONFAM, а велике монохромне полотно, що перенасичене потворними символами смерті і займає майже всю стіну, вочевидь заперечує романтичній настанові, яка стверджує, ніби в загибелі існує будь яка привабливість . Виставку можна розглядати як своєрідний звіт – хоч, по словам самого Реви, ідея організації такої масштабної експозиції виникла спонтанно.
Виставка в Union прикрасила собою останні холодні дні зими, коли всі виснажені та вимагають якщо не свята, то принаймні релаксації, але якщо довоєнні роботи Реви можуть таку релаксацію запровадити, то роботи воєнного часу – ні. Але це питання до часу, а не до митця.
***
Якщо минулий тиждень був насиченим, то цей ще щільніше забитий подіями – тому зараз про майже одну з ключових подій лютого: передпоказ фільму, який зняв художник Ігор Гусєв і який відбувся на романтичній локації МОМА на Італійській 19. Документальний фільм (знятий до речі дуже естетично) був присвячений Галереї «Норма» на Кузнечній/Ковальній, яку Ігор відкрив на початку двохтисячних і куди він покликав однодумців. «Норма» до речі не від назви роману Сорокина, а від «Нормстроя», дружньої фірми, яка надала для оренди підвал, в якому власне й влаштували галерею. Дійсно андеграундну, бо ж була у підвалі, де було «холодно, але весело», і час біг дуже швидко – особливо там, де це стосувалося орендних виплат за приміщення.
Ось відгук на сторінці художника Сергія Божка: «У двох словах: там був насправді махровий андеграунд, максимальна ступінь свободи і творчого хуліганства. Дивитися на це все мені дуже сподобалось, на одному диханні. Стільки різних знайомих персонажів побачив, серце раділо! Вийшов дійсно дуже важливий для нашої історії мистецтва фільм і зрозуміло, що знятий художником, він і сам по собі має неабияку художню цінність». Знайомих персонажів було дійсно багато (багато хто з них був присутній на передпоказі), і всі ділилися спогадами та відгуками про галерею (хроніки, де вони мали нагоду побачити себе молодими, теж були).
Ось декілька таких спогадів, що пролунали у фільмі:
«Це, звісно не була галерея… Це був типовий Artist-run space*, де художники самовиражалися» (Ута Кільтер)
«Одеса завжди була дивним містом, то не дивно, що тут зібралися любителі дивного» (Михайло Рашковецький)
Звісно, монетизувати таке мистецтво було майже неможливо, зауважив Ігор Гусев, але й мети такої не було – арт-об’єкти створювалися буквально на колінці, як наприклад в акції «Все за три». І так, добре, або погано малювали художники, це нікого, кажуть митці, не хвилювало – добре малюють комп’ютери, не в тому справа, справа в тому, що це було драйвово. Справа в тому, що життя вирувало й було весело. До речі той же Рашковецький звернув увагу на іронію, яка була притаманна саме одеському авангарду.
Ще один герой фільму, окрім персоналій та локації – це саме місто, бо художні акції, звісно проходили не тільки ж в приміщенні – а всюди, де була нагода. І прекрасна Одеса, що предстала перед нами з екрана – це те, що ніхто в нас не відбере (хоч деякі, як відмітив режисер, і покинули місто, але деякі з залишилися, і роблять його живим та привабливим). До речі, коли в галереї ремонтники розкопали підлогу, там знайшовся вхід в катакомби. Бо справді, дивне місце.
Художники, якщо не живуть дуже довго, живуть дуже коротко, і деяких вже з нами немає. І, як влучно і сумно зауважив Ігор Гусев з екрану, кожен світанок – це початок нескінченно довгого спадня. Звісно, всі були молодими, все тільки починалося, а потім закінчилося. Але ж залишилася пам’ять.
*Artist-run space – це самоорганізований виставковий простір на чолі з художниками або незалежними кураторами. Найчастіше цей термін використовується як антонім Державної чи приватної галереї мистецтв. В основному, простори, що керуються художниками, з’являються як частина міської регенерації, часто діючих агентів вечірок. Не дивно, що найпомітніші простори художника відбулися в Нью-Йорку, Сан-Франциско, Лондоні, Берліні та деяких інших містах Європи.
Марія Галіна
