Grândola, vila morena, terra da fraternidade. Ґрандола, смагляве містечко, земля братерства. Мегавідома португальська пісня, її написав Жозе Афонсу. Пісня-балада, вона оплакує батраків, які підняли бунт в Ґрандолі і загинули. За часів диктатури Салазара пісню заборонили. 

Але випало їй бути пов’язаною не так із повстанням у Ґрандолі, як із іншою революцією, переможною на цей раз. В двадцять на першу, глупої ночі 25 квітня 1974 року «Grândola, vila morena» зазвучала по радіо Renascença, вона була знаком для втаємничених, що час переходити до активних дій, так давали старт Революції гвоздик. Диктаторський режим скинули. Встановся тривожний період воєнного перехідного часу, що закінчився приходом до влади лібералів-демократів. А пісня стала гімном нових часів і нових людей. 

«Її тоді співали всюди без упину. З будь-якої нагоди – “Grândolaaa, vila moreeena”. Будь-де. Навіть у церквах на службі. Час був такий. Свобода, революція… – Алберту запнувся, очі його розгублено забігали, – а що ти мене питав?». Алберто любить згадувати пісенний шедевр Афонсу, хоча його і не питають про нього. В ніч проти 25 квітня Лаура народила Алберту сина. Народила акурат в момент, коли пісня зазвучала по радіо, маля закричало в унісон сурмам революції. Дружини давно уже нема, тільки старі чорно-білі фото залишилися і неймовірної краси жінка на них. Сина Паула теж нема, так само тільки фото є – але й на них  сина нема, він там за фотографа. Кажуть, загинув син в авіакатастрофі, але щось з цією інформацією нечисто. А поки що снує теревені старий Алберто, де немовля починає життя під революційні славні і просто зникає одного дня в нерозказаній історії. 

«Grândola, vila morena» вдало оформлює-супроводжує-розкриває одну з двох сюжетних ліній роману Іллі Макаренка «Магнум». Алберто – самотній старий, у якого орендує за копійки кімнату український турист, за одне й приглядає за старим і слухає його байки (і лізе якомога глибше в чужу душу і чужі таємниці). Головний герой «Магнуму» – звісно що той український юнак, а не португалець зі старечою деменцією (а шкода, бо цікавий якраз Алберто, а стежити більшу частину сюжетного часу нам доведеться за тим, за другим). 

Йому двадцять дев’ять. (Імені нема, але до нього часто звертаються «чувак», тож так його і зватиму). Колишній донеччанин, переїхав був до Києва. Батьків і сестру, котрі залишилися в Донецьку, треба було вивозити на початку війни, чувак не розказує, як саме це зробив, просто констатує: за це соромно. Він режисер, що підробляє дрібними замовленнями на монтаж політичних роликів. У нього є підстави втекти з України: батьки тиснуть – змушують одружитися і подорослішати, друзі тиснуть – чувак лежав у лікарні, коли була Революція Гідності і участі в Майдані не брав, середовище за це його відторгнуло.

Треба зауважити, цю історію нам від Я розказує бентежний юнак, і те, що йому здається реальним, не факт, що є таким, адже мотивів друзів та батьків (що в просторі роману жодним чином не зголосяться) ми таки не знаємо.

У пошуках альтернатив чувак шариться емігрантськими групами в мережі, де знайомиться з Антониною, котра п’ять років тому виїхала з Кропивницького до Лісабону, знайшла роботу екскурсовода і вийшла заміж. Тоня знайомить чувака з Альберту – раз і малий уже живе в Лісабоні, де не має роботи, не має друзів, зате закоханий по вуха в Антоніну, котра і не проти з ним би щось закрутити, але чоловік-от несміливий дістався: крок вперед, три назад (буквально: три рази дає Тоні відкоша). До речі, покровитель Лісабону – святий Антоній, пам’ятаєте? Оце вийшло смішно. 

Чувак – клішований невдаха із роману про тридцятирічних інфантилів, не здатних  бодай щось зробити зі своїм життям (що стали популярними на початку 2000-х через успіх Ніка Горнбі). Зрештою треба таки приймати рішення: повертатися в Україну чи залишатися в Португалії. Замість цього чувак вирішує дізнатися правдиву біографію Алберту, що її старий чомусь приховує.

«– Ти тут чим займаєшся? – запитав Андрюха теж трохи обережно. 

– Ховаюсь. 

– Заліг на дно в Лісабоні?

– На дні я був у Києві. А тут у мене – світло в кінці тунелю» (треба б дотепнику було згадати, чим закінчили персонажі, що залягли на дно в Брюге, омажем до яких є ця розмова). 

Ганьба Алберту пов’язана з подіями Революції Гвоздик. Він керувався добрими намірами – врятувати життя коханій, – але вчинив зраду. Прозора аналогія: чувак не був на Майдані, не пішов на війну – втік. Свій вчинок він обґрунтовує у десятки способів, знову і знову повертається до тих подій, в яких участі не брав, шукає собі виправдання. Зауважте, його ніхто ні про що не питає і ні в чому не звинувачує, це його історія, він сам вирішує, що розповідати: «П’ять років на мене дивилися з осудом, а потім та революція… як правильно сказати… втратила своє значення». Очевидно, що не втратила значення, бо ця непрохана сповідь нереволюціонера триває.  

Революція Гвоздик і Революція Гідності порівнюються в романі Макаренка не просто прямо, а таки йдуть стінка на стінку (і виглядає це недобре, ба маніпулятивно). Було б припустити, що український невдаха дорівнює португальському невдасі, чувак читає життя старого як алегорію власного, вирішує, що недіяння краще за злочин і спокійнісінько живе далі. Толстовєць недоколиханий. Але не Албертові тут відводять роль кривого дзеркала (і в цьому абсолютна удача слабкого в цілому роману). 

Історію Революції Гвоздик в «Магнумі» розказують як історію Пауло, сина Алберта. Буквально: старий скаже щось на кшталт «революція для мене – це Пауло». Двійник українця в цьому роману – отой син, що ми його до середини твору вважаємо давно померлим, але бачимо історію його родини виключно його ж очима (через старі чорно-білі фото, що ними Алберто обклеїв стіни халупи). Ну і фотограф Пауло та режисер Чувак таки синхронізуються. Обидва фіксують реальність-факт із власної перспективи-інтерпретації. А картинки на стінах тим часом от-от зарухаються. І чи ви здивуєтеся, якщо я вам зараз скажу, що Пауло живе в еміграції? От і не дивуйтеся. 

І тепер у мене купа питань щодо батьків чувака, про яких той на початку трішки згадує, а потім вони розчинаються в таємницях чужої родини. Вони дійсно врятувалися з Донецька? Пауло, знаєте, обох батьків до кінця роману втратив. А чувак? За що йому реально соромно, від чого він реально втікає? Чи не маємо ми справу з замісною фантазією тут якоюсь?.. Хоча навряд.  Події «Магнума» Іллі Макаренка відбуваються напередодні, під час і кілька днів після карнавального тижня. І це ще один жарт, котрий в романі спрацював. Ооооо-ооо, земля братерства! 

Ілля Макаренко. Магнум. Чернівці: Книги – ХХІ, 2021. 248 с.

Текст: Ганна Улюра