«Вілла Деккера» — ретродетектив і політичний трилер в одному флаконі. Нічний репортер, блукаючи довоєнним Львовом, намагається вполювати душогуба. Та ще не відомо, хто мисливець, а хто жертва.
«Вілла Деккера» балансує на межі жанрів — так само, як герої книжки балансують у невизначеному межичасі за кілька днів до початку Другої світової. Вир драматичних подій та яскравий гумор, глибоке знання таємного життя передвоєнного Львова, соковита мова, кримінальні та любовні інтриги — усе це в новому романі Юрія Винничука. Книжка вийде з ілюстраціями від Ірини Нестеренко, які доповнять і без того атмосферну історію. Орієнтована дата надходження 12 квітня, тож чекаємо. І читаємо уривок.
Юрій Винничук. Вілла Деккера. Роман. — Харків : ВД «Фабула», 2021. — 304 с.
Розділ перший
14 серпня 1939 року, понеділок
Захопившись репортажами з нічного життя, я мимоволі загрузав усе глибше в кримінальний світ, а заразом і в роботу поліції. Уже не раз мені доводилося самому братися за розслідування, наражатися на небезпеку і виборсуватися з халепи теж самому. Але з часом я вже не міг без цього, поволі це перетворилося на зміст мого невпорядкованого життя. Я часто тинявся зачучверілими кнайпами і мордовнями, спелюнками* і борделями, діставав по писку, а то й майхром** по животу, падав, обриганий, у рівчак, бо окрім як нахлятися з тими, хто хляв, іншого способу добути щось цікаве чи сенсаційне не було. Щоб увійти їм у довіру, я мусив говорити їхньою мовою, пити те, що й вони, лаятися, як вони, і реготати, як вони, вгощати в кнайпах повій, дозволяти їм гладити себе по голові, і не лише по голові, цілувати мене у вуха і шию, мусив курити опій в борделі, щоб і там щось вициганити для себе корисне, а потім, щоб те все не вивітрилося, виходив до дерев’яного кльозету на дворі і при тьмяному світлі жарівки занотовував ключові слова, сенс яких ніхто, окрім мене, не второпав би. А поволі вже так втягнувся, що не треба було мені й компанії. Я сам собі став компанією — і це було найгірше.
Мені довелося займатися багатьма цікавими злочинами, розслідувати таємниці вбивств дуже поважних осіб, але жодна з тих справ не засіла так міцно в голові, як справа Цинамонового душія.
Львів того року налічував 318 186 мешканців, абонентів Львівського радіо було 51 024. З огляду радіофонізації Львів займав перше місце за кількістю радіоприймачів на 1000 мешканців — 160. І коли 13 серпня пролунала на радіо звістка про першу задушену дівчину, фордансерку*** з «Баґателі», новина миттю розлетілася містом, а увага всіх львів’ян прикипіла до дій поліції. Душія нарекли Цинамоновим через те, що він притрусив очі задушеної дівчини цинамоном. Точніше — не очі, а очні ямки. Очі він акуратно вийняв і забрав із собою. Досі чогось подібного Львів не знав.
З фордансерками та кабаретовими танцюристками траплялися всілякі трагедії — час від часу вони труїлися або стрілялися, як от танцівниця з кабарету в Рівному. Бо здебільшого їхні кар’єри завершувалися спочатку ліжком директора ресторації чи кабарету, а потім уже любовною трагедією.
Мій давній товариш комісар Роман Обух відразу зайнявся цією справою, але мене вона спочатку настільки не зацікавила. Я працював у газеті «Новий Час», час від часу писав репортажі про підземний Львів, невидимий Львів, але який дуже цікавив моїх читачів. Я жив на Длуґоша, і з вікон мого помешкання виднівся університетський ботанічний сад. Моє бюрко стояло біля вікна, і, коли думка починала гальмувати, я піднімав голову і дивився на той сад. Остання моя пасія Емілія врешті не витримала такого партнера, як я, і знайшла собі когось вигіднішого. Можливо, відчула, що я їй не довіряю, маючи відчуття, що то вона минулого року виманила свого коханця на віллу, де його почали вишукано допитувати. А вона за усім цим спокійно спостерігала і трощила цукерки, запиваючи шампаном, коли він кричав і ревів від страшного болю. Жити під одним дахом з дівчиною, що має такий твердий характер і готова стати співучасницею убивства, було незатишно, і я волів більше часу перебувати деінде, аніж вдома. Та й те сказати, писалося мені по кнайпах не гірше.
Не зацікавив мене спочатку Цинамоновий душій ще й з тієї причини, що я якраз захопився іншою справою. І знову тут були замішані жінки. Почалося все з того, що я пополудні завітав до Обуха в комендатуру львівської поліції, коли задзеленчав телефон. Обух взяв слухавку.
— Комендатура поліції? — перепитав чийсь м’який вкрадливий голос.
— Так,— відповів Обух.
— Чи маю честь розмовляти з комісаром Обухом?
— Так. Слухаю.
— Хотів би-м з паном перекинутися кількома словами. — Саме зі мною?
— Так. Але, звичайно, не в панськім бюрку.
— Добре. Тоді де?
— «Під мокрим рядном» за п’ять хвилин.
— Як я упізнаю вас?
— Сам підійду до пана.
Обух поклав слухавку і сказав:
— Можливо, щось цікаве, а можливо, пшик. Я вибіжу.
Зачекаєш на мене?
— Ще чого! Піду з тобою. Не маю ніц проти філіжанки кави.
Офіційно такої кнайпи з такою назвою не існувало, була кнайпа пана Мокрого на Фредра, а хтось прозвав її «Під мокрим рядном», і так то пристало, що ніхто її інакше й не називав, хоча вже й самого пана Мокрого не стало, а новий власник мав зовсім інакше прізвище. В кнайпі не було людно — лише кілька відвідувачів. Ми сіли за столик, і щойно нам принесли каву, як з глибини приміщення випірнув низенький чоловічок років п’ятдесяти і подріботів до нас, тримаючи в руці горнятко. Він підсів до нашого столика і тихо промовив:
— Не сподівався, що побачу пана в товаристві…
— Це мій товариш Марко Крилович. Можливо, чули — нічний репортер.
— А-а! Ще б пак! — зрадів чоловічок.— Як не чути! Читаємо газети, слухаємо радіо. Мене звати Кароль Гловек. Адвокатська контора «Зайдель і К». Я в справі смерті такого собі добродія Альберта Коса.
— Альберт Кос? — Обух здивовано зиркнув на мене, чекаючи, що, можливо, я пригадаю хто це, але я похитав головою.— Наскільки мені відомо, жодна справа на таке ім’я не потрапляла до нашої комендатури.
— Та це й не дивно,— усміхнувся Кароль.— Альберт Кос помер учора вночі. Лікарі констатували смерть від надмірного вживання алкоголю. Чоловік, мовляв, перепив, а потім, наливаючи до лямпи гасу, хляпнув на себе і загорівся, спричинивши пожежу…
— Ну, що ж…— промовив Обух.— І таке буває.
— Я б навіть уточнив, що й не таке буває. Але у цьому всьому і криється таємниця. Щось у цій смерті нечисте. — Що саме? Такий нещасний випадок цілком вірогідний. Не так давно на Замарстинові жінка палила листя, хлюпнула на нього гасу, полум’я охопило її гумового плаща, і вона загинула. Ви ж самі кажете, що спричинив пожежу алкоголь.
— Це не я кажу, а лікарі. А я вам кажу, що тут не все чисто. На жаль, разом із ним загинула дівчина. — Вона теж перепила? — запитав я.
— Ні! Що ви! Але покійний Кос не вживав алкоголю. — А ви звідки про це знаєте?
— Знаю, бо вже років зо двадцять я є… точніше, був його приятелем. Близьким приятелем. Зрештою, ми й працювали разом. Він ніколи не пив. Навіть пива не пив.
— І все це спричинила одна лямпа? — здивувався я.
— Справедливе запитання,— погодився Кароль.— Не одна лямпа. Адже він мусив мати якусь посудину, з якої наливав гас до лямпи. Альберт буцімто перекинув її на себе, потім випустив з рук, гас розтікся, і все довкола миттю вкрилося полум’ям.
— То в них що — електрики не було? — запитав комісар.
— Альберт купив невикінчену будову, все довів до ладу, якраз комісія мала прийняти і дати дозвіл на під’єднання струму.
— То який висновок зробила поліція?
— Та яка поліція! Спочатку там були пожежники, вони не помітили нічого особливого. Потім, коли пожежу погасили, прийшов жандарм, який з вуст лікаря списав протокол і постановив, що тут криміналу нема. От і все.
— Звідки взялася версія, що Кос був п’яним?
— Вони знайшли розтрощену пляшку горілки. Але її мусив хтось принести. Скажімо, той гість.
— А дівчина? — запитав Обух.— Хто вона?
— Я знаю лише, що познайомилися вони під час судового процесу,— продовжив Кароль.— Вона розлучалася зі своїм чоловіком і найняла Альберта. Процес розтягнувся, бо Іґнац Деккер нізащо не погоджувався розлучатися, а надто ділити майно. Отак вони й зійшлися.
— Деккер її чоловік? — Так.
— Діти у них були? — З Деккером? Ні. — А з Косом?
— Та звідки? Вони не так давно зблизилися.
— Отже, ви не вірите, що то був нещасний випадок,— підсумував Обух.— Тоді що?
— Їх убили,— твердо промовив Кароль.
— Якщо їх убили, то це можна з’ясувати,— втрутився я.— Кулі, ножові рани…
— Навіщо аж так? Уявімо, що хтось прийшов до них. Хтось, кого вони добре знали. Допустимо, це був Деккер з пропозицією мирової угоди. Відбулася певна розмова, яка завершилася не так, як хотілося б гостеві. Тоді він схопив гасову лямпу й пошпурив нею в Альберта. А коли дівчина кинулася його гасити, облив і її.
— Чим облив? Гасом?
— Ну так! У них же ж електрики не було. Отже, мусив десь бути бутлик чи каністра з гасом. Або міг ту каністру і з собою принести в торбі.
— А каністру чи бутлик знайшли? — запитав я.
Кароль зітхнув, мовби розпачуючи над своєю добре збитою версією:
— Ні, не знайшли. Можливо, гас був у тій пляшці з-під горілки. Але вона розлетілася на друзки і так вигоріла, що довідатися про її вміст вже неможливо. А можливо, убивця забрав посудину з собою. Тобто в будинку її не було. Так що всі зійшлися на тому, що то нещасний випадок.
— Знаєте що,— промовив Обух.— Та дилема — пив він чи не пив — взагалі не має нічого до речі. Він міг необережно облитися гасом, і будучи цілковито тверезим. Далі випустив з рук лямпу і пляшку. В такій ситуації люди часто панікують і роблять багато зайвих рухів. Тому алкоголь не може бути єдиною причиною сумніву, що то не є нещасний випадок. Мусять бути якісь інші докази.
— Так,— зі смутком погодився Кароль.— Я розумію.
— Ми спробуємо перевірити алібі Деккера. Але, як по правді, то тут мало за що можна зачепитися.
— Чому мало? Гадаю, на його одязі мусять бути сліди гасу.
— Він міг той одяг випрати або й викинути. Крім того, де певність, що то був він? Міг когось найняти.
Кароль помітно скис.
— То страшний дрань…— промовив.— Він її лупцював, тягав за волосся. Бідна дівчина пішла спати в такому віці.
— Скільки їй було?
— Двадцять чотири чи двадцять п’ять.
— Чим той Деккер займається?
— О, в нього дуже прибутковий ґешефт. Помагає євреям вивезти готівку і коштовності до Палестини.
— Яким чином?
— Він має своїх людей в совєтському консуляті. Кожен, хто хоче врятувати своє добро, а вивезти його легально не може, депонує в консуляті скриньку з коштовностями і грошима з умовою, що у випадку його смерті скриньку відправлять до Бухаресту на ім’я його вигаданого брата. В еквадорському консуляті він отримує еквадорську візу і виїжджає з нею до Румунії, де нібито повинен сісти на корабель, який повезе його до Латинської Америки. Але… не сідає, а нагло «помирає». Відтак консулят посилає ту скриньку до Бухаресту на ім’я його брата, який і є тим самим євреєм. Відтак він у Констанці таки сідає на корабель і пливе до Палестини.
Обух неабияк здивувався:
— І досі ще ніхто цього шахрайства не розкрив? Кароль засміявся і закурив:
— Пане комісар, навіть не пробуйте туди лізти, бо там такі високі пани мачають носа, що нарветеся на неприємності. Всі все знають. А з другого боку… Де тут кримінал? Людина вивозить власне майно, яке чесно чи нечесно заробила.
— Так, але мала би заплатити податок, пройти митний контроль.
— Митниця б не пропустила цілу скриньку коштовностей. Вважайте, що мито і податок було заплачено високим панам з воєводства. Тому з Деккером зачіпатися не просто. Ніхто не дозволить наплювати в кашу, яку він спритно заварив.
— А чим займається ваша контора?
— Чесно кажучи, всім. Мусимо перетинатися і з Деккером, бо готуємо для емігрантів папери, спродуємо їхню нерухомість і меблі, які вони залишають.
— За якою адресою мешкав ваш приятель? — запитав я.
— Круп’ярська, 4.
— Ну, що думаєш? — запитав Обух, коли ми вийшли з кнайпи.
— Думаю, що варто було б потинятися біля того будинку. Може, якісь сліди виявляться.
— Чудова думка. Цим ти й займешся. Візьми моє авто.
— А ти забери з міської трупарні тіла, і хай твої хлопці зроблять розтин.
Він поплескав мене підбадьорливо по плечах і повернувся до комендатури. Себто це означало, що він не бачить поважних перспектив у цій справі. А я сів до авта і поїхав на Личаків. Круп’ярська була бічною і вела на Кайзервальд. Відшукати вигорілий будинок було просто — шиби повилітали, а стінами тягнулися чорні язики обсмаленого тиньку. Чувся сморід згорілого дерева, яке заливали водою з пожежних сикавок. Я штовхнув хвіртку, зайшов на подвір’я і відразу ж почув, що мене хтось кличе. З протилежного будинку вийшов літній чоловік.
— Прошу пана, а що ви там шукаєте?
— Я з поліції.
— Справді? — В його голосі вчувалося недовір’я.—
А маєте лєґітимацію?
Я показав йому не зовсім легальне посвідчення, яке мені колись видав Обух.
— Дивно,— сказав чоловік.— Бо казали, що справа зрозуміла і закрита.
— Це так, але є деякі питання. Ви тут живете?
— Через дорогу. Називаюся Вацяк. І пан жандарм просив мене позирати, чи хтось не навідається. Може, які злодюжки.
— А є там ще що красти?
— Ну, передпокій не згорів, і кабінет пана меценаса****. Та й кухня майже ціла. А знаєте, для декого й клямку з дверей викрутити і то хліб. Чи й двері з петель зняти. Тяжкий час.
— То ви маєте ключа до вхідних дверей?
— Ая, маю. Хочете зайти? Я б не радив. Там страшний сморід. Трупи вже забрали, але запах згорілої фарби, меблів…
— Я думаю, що крізь висаджені вікна він уже мав би вивітритися.
— Знаєте що? Зараз я вам винесу мокрого рушника, і ви прикладете собі до лиця. Хвильку.
Він швиденькою ходою пошкандибав до будинку навпроти. Що я сподівався там побачити? Невідомо. Хотілося просто мати перед собою всю картину трагедії.
Вацяк повернувся з мокрим рушником, піднявся на ґанок і відчинив двері.
— Я вас тут зачекаю,— сказав.
Я притулив рушника до обличчя і зайшов до передпокою. Він справді вцілів. На вішаку ще висіли плащі, в кутку стояло пудло для парасольок. Зверху на полиці над вішаком вишикувалися чотири фетрові капелюхи. Всі чоловічі.
Далі була вітальня, де розігралася вся сцена. Тут вигоріли всі меблі й поверхня підлоги, що була вся залита водою. Від вітальні в обидва боки йшли покої. Покій ліворуч був зачинений, лише двері вигоріли. Покій праворуч мав двері відчинені навстіж, він вигорів повністю разом із ліжком, яке тепер зяяло чорними пружинами.
__________________________________
* Мордовня — шинок, у якому часто б’ються; спелюнка — злодійський притон (гал.).
** Майхер — ніж (гал.).
*** Фордансерка — танцівниця, яка заохочує до танців відвідувачів у рестораціях.
**** Меценас — адвокат (гал.).
