Електроніка, таємничий манускрипт і середньовічні мелодії, живі композитори в залі та неймовірна флейта на сцені, а ще — філософія звуку, препарований рояль і плин вічних вод на стелі. Дивина! Де б можна було знайти подібне поєднання, як не на фестивалі сучасної музики «Контрасти», а саме на його традиційній серії концертів одного дня — контрастному Маратоні, що відбувся 5 жовтня в стінах, на стелі, в повітрі та в серцях слухачів Львівської національної філармонії імені Мирослава Скорика.
З моменту, відколи потрапляєш в зал, де ще зовсім немає людей, тиша на сцені видається неприродною та навіть незаконною. Та ось проходить трохи часу, зала наповнюється дюжиною слухачів, чия увага відразу спрямовується на сцену. Її світлове рішення співзвучне зі стилістикою цьогорічного фестивалю й спроєктованого контрасту червоного та бірюзового кольорів (саме так, слово «контраст» у цьому репортажі з’являється вже вчетверте). Гра світла та води — концепт незмінного візуального художника фестивалю Сергія Горобця, темний затишок зали не можуть не заворожувати, а в певному сенсі й навіювати потрібний настрій. Але тепер про музику і про людей, які її творили того вечора.
Середньовічна таємниця
Яким чином передати нерозгадану таємницю середньовічного тексту звучанням поперечних флейт, саксофону, контрабасу, перкусії, фортепіано та електроніки? Над цим міркували такі професіонали, як Роман Фещак, Любко Мар’яш, Остап Мануляк, Норберт Роденкірхен та Марк Токар (всесвітньо відомий джазовий артист, який зараз служить в українській армії), на першому концерті маратону «Манускрипт Войнича». Творча ідея музикантів полягала в припущенні — як би міг звучати текст, мова якого є досі нерозшифрованою. Дослідники припускають, що манускрипт містить 6 розділів (ботанічний, астрономічний, біологічний, космологічний, фармацевтичний та рецептурний), що присвячені певній галузі життя і доповнені різноманітними ілюстраціями.
Концерт щедро вмістив фрагменти мелодій пізнього Середньовіччя та творчі експерименти новоствореного міжнародного ансамблю. Все розпочиналося з ледь помітного гулу електроніки, що м’яко занурює в потрібну атмосферу, а далі… починаються дива. Різноманіття звуків, свистів, постукувань, холодних зблисків фортепіано та піцикато контрабаса. Часом питань було більше, ніж відповідей — звідки лунає звук, хто його зараз видобуває, як він його видобуває і, зрештою, що буде далі?.. Все звучить химерно та водночас органічно у своїй неспішності розповіді, вводячи слухачів в медитативний стан. Потім буде танець – архаїчний, ритуальний, а за ним перегуки невідомих птахів та звірів. Після цього різнобарв’я звуків визріває соло Марка Токара, що припадає якраз на середину концерту – експресивний монолог, з промовистими інтонаціями запитання, скарг, сумнівів та страхів, що від них завмирає єство і перетворюється на суцільне чуття. І ось, після цих блукань — божественна флейта Норберта Роденкірхена. По-іншому не скажеш. Тональна мелодія (що з’явиться ще один раз пізніше) із середньовічним шармом в поєднанні з остинато контрабаса, мінімалістичними фразами фортепіано Остапа Мануляка, перкусії Любка Мар’яша та тембром саксофона Романа Фещака, що нагадує інструмент дудук, відправляє слухачів у далекі екзотичні краї. Гадаю, з’ява тональної музики, більш звичної для вуха слухача, йде власне від структури манускрипту, в якому тільки декілька речень вдалось розшифрувати приблизно, а з ілюстрацій зробити припущення щодо змісту розділів.
Проте, ще декілька контрастних змін, серед яких виразне соло саксофона, момент затишшя з флейтою та ущільнення музичної тканини разом з усіма інструментами, — і концерт добігає кінця, поступово згасаючи у звуках електроніки, утворюючи своєрідний міст між початком та кінцем. Не одна я була під враженням цього дійства, адже декілька разів музикантів викликали назад на сцену і вигукували «Браво!».
Тим часом у годинному антракті можна було поблукати виставкою молодого фотографа Данила Бедрія «Світло в музиці», що, як і фестиваль «Контрасти», зачаровує своєю ідеєю, технікою виконання та поводженням зі світлотінями мистецтва.
Флейта дише
Третій дзвінок, і ми опиняємось на другому концерті маратону — «Дух, віддих, дихання і подих» — яскравий акцент фестивального вечора, на якому розкрилась багатогранність та граничні можливості флейти, а ще відбулась неймовірна річ – 4 світові прем’єри творів – «La sensibilité» для флейти і аудіозапису Богдана Сегіна, «M’Atematics» Юрія Пікуша та «Пустиня дише» Ренати Сокачик та «Аксонометрія ІІІ» Остапа Мануляка, що були спеціально замовлені для проєкту флейтистки Наталії Кожушко-Максимів в рамках Ґранта Президента України молодим діячам мистецтва.
Концерт складався з дев’яти композицій, кожна з яких покликана була розкрити різноманітні грані звучання флейти за допомогою дихання, власне, як стверджує сама виконавиця, дихання – це і є її інструмент, що втілюється через флейту. Певна, що для багатьох слухачів відкриттям цього вечора була і неймовірна виконавиця і композиції, які вона виконувала.
«Які вони – чутливі люди?» – запитує в залу модераторка концертів Поліна Кордовська і кожен слухач може знайти відповідь, або ж залишити питання риторичним у першому творі концерту — «La sensibilité» Богдана Сегіна, що ставить питання рамок таких тонких понять, як ніжність та чуттєвість, тож загострює слухові відчуття для подальшого емпіричного досвіду, пошуку світла у творі Віктора Камінського «Urlicht-Irrlicht?». Цей твір, своєю чергою, складається з контрастних двох частин – довгих фраз первісного світла та експресивних блукань, які в підсумку завершуються темою Urlicht, ніби промовляючи до слухачів: манівці завершились, чи не так?
Наступні три твори своїми програмними назвами підштовхують нас до другої частини назви концерту – мистецтво подиху та дихання, як виконавиці, так і нас, слухачів. Це «A(i)rietta» Сергія Вілки, «Breathe» Любави Сидоренко та «Over Skyline» Максима Коломійця. Хоча, частіше хотілося затамувати подих від цікавих звукових рішень та виконавських технік, обертонів флейти та експресії солістки. Кожен з цих творів особливо потребує присутності в залі, адже резонування простору при шумових ефектах, взаємодія звуків та дихання всіх слухачів створює додаткові виміри сприйняття музичної тканини, робить її об’ємною та живою.
ТвірМаксима Коломійця «Over Skyline» отримав додатковий перформанс у вигляді нот, що розлетілись при різкому видиху виконавиці. Виглядало ефектно, спонукає замислитись. Чи не забракне повітря над горизонтом? Метафоричним й реальним, величним та крихким водночас, коли підіймаєшся так високо, що далі безмежжя неба, і кожен ковток повітря відчувається як розкіш? Фантастична оригінальність твору.
Тим часом «Пастораль» Золтана Алмаші — стала острівцем світла та ясності посеред концерту, що продовжився пошуками мистецького осмислення дихання у творі Юрія Пікуша «M’Atematics», побудованому на контрастах акцентованих, розкиданих, ніби атоми в просторі, звуків, тріпотінні трелей, різноманітті шумових ефектів флейти.
«Пустиня дише. Рівний подих, вільний,
Гарячий він та чистий, мов святий.
Пісок лежить без руху золотий,
Так, як лишив його Хамсін свавільний».
Леся Українка
Саме цим уривком надихнулась Рената Сокачик для написання твору «Пустиня дише». Все справді починається з тремтіння розжареного горизонту, подихів-зітхань виконавиці, мелодії зморених мандрівників та розсипу піску під ногами. Цікавим виразовим засобом в цьому творі є двоголосся флейти та співу Наталії Кожушко-Максимів, натхненне народною традицією, а згодом і декламація окремих рядків поезії, що більше схоже на шепотіння-заклинання.
Завершила ж концерт композиція Остапа Мануляка «Аксонометрія ІІІ. Птахи та інші летючі створіння» — монологи на фоні плинності та невблаганності вічних вод, або ж невагомості інтонацій птахів, космічне поєднання флейти та електроніки, яке обрамлює концерт в дещо містичних задумливих тонах.
Направду, до кінця маратону дісталось небагато людей, але вони отримали чудову нагоду почути оригінальне препароване фортепіано. Для мене цей досвід був першим і якщо я була впевнена, що в цей вечір мене вже нічого не здивує, то я, звісно, помилилась.
Куртаґ і за ним
Завершувала фестивальний вечір польська піаністка Емілія Кароліна Сітаж з вибраними п’єсами сьомого зошита «Jatekok» Дьордя Куртаґа та власними імпровізаціями на препарованому фортепіано.
Концерти Маратону обʼєднала ідея віднайдення нових можливостей інструментів, і, власне, Сітаж пропонує нам познайомитись з філософією Куртаґа через тембри фортепіано — на цей раз теплі, глибокі, зовсім мінімалістичні або ж наповнені насиченою фактурою, завуальовані педаллю. Все це можна почути, але також побачити в нотах. Куртаґ дає багато корисних вказівок – артикуляція, динаміка, авторські позначення характеру, навіть присвяти — на честь чийого дня народження скомпонована п’єса. Єдине, що він залишає на розсуд виконавця, — це час. Один з основних проявів музики він вкладає в руки та розум піаністки, даючи можливість свободи та власного творення композиції. Хочеться відзначити високу майстерність у володінні звуком, динамічними контрастами фортепіано Емілії Сітаж, та новий для мене спосіб гри — без опори та з піднятими ліктями, начебто імітуючи гру дітей.
Другий відділ концерту складали імпровізації піаністки в рамках проєкту «PrePPiano: за Куртаґом». Все починалось в середньому регістрі, звучить своєрідна тема, що чергується з препарованим середнім та верхнім регістром — поєднання перкусії та витончених підголосків інтонованих звуків. Все більше розгортаючи музичну думку, вступає регістр малої октави — і, о диво! звучить тембр схожий на ганґ чи дзвони. Імпровізація набирає обертів, фактура ущільнюється й вводить слухачів у медитативний стан. Вражає багатство технік – таких, як піцикато, глісандо по струнах, гра паличками від перкусії, та миттєві зміни станів — від ніжності верхнього регістру до суворості нижнього. Пристрасті поступово згасають і залишається тільки звук окремих інтервалів та блиск струн, розсіюючись в просторі, ніби кола на воді…
«Контрасти» дивують, просвітлюють, протестують проти буденности й показують нові й нові межі володіння інструментом, взаємодії простору і звуку, візуального та аудіального, інтелектуального та чуттєвого — і виходять за свої ж межі в питанні що, ж насправді є музика, і де в ній — сучасна людина і виконавець?
Текст: Анна Кузик
