Примиритися зі своїм тілом

Меґан Джейн Кребб

Жінки запрограмовані думати, що вони мають бути певного розміру та відповідати певній шкалі. Ми живемо у світі, де існують нереальні думки про красу та тіла. Меґан Джейн Кребб хоче, щоб усі знали: справжній шлях на щастя — це прийняти й полюбити своє тіло.

Ця книжка поведе вас у захопливу та непросту подорож до любові та прийняття свого тіла. Вона звільняє від марних сподівань («Ось схудну ― і спізнаю щастя!») і почуття провини за небездоганну зовнішність. Це відверта історія, що змушує співчувати всім, хто досі вірить міфам дієтної культури та жертвує собою заради стереотипів краси. Змушує гніватися: як ми могли повірити, що треба бути найгіршим ворогом собі лише через цифри на вагах чи сантиметровій стрічці?

Меґан Джейн Кребб — відома модель плюс-сайз, інфлюенсерка, популярна блогерка, що 1,3 млн підписників в інстаграмі. Амбасадоркою цієї книги в Україні є популярна реп-виконавиця Альона Альона. Книжку особисто радить до читання Анна Римаренко, психологиня, бодипозитивна спікерка, володарка титулу Miss Diamond Top of the World Plus Size. «Сила бодіпозитиву» сміливо говорить про культуру тіла без подолання цієї фобії.

Меґан Джейн Кребб. «Сила бодипозитиву. Як покласти край дієтам і жити у злагоді зі своїм тілом» / — Харків:  Vivat, 2021, 336 ст.

Замовити тут

Уривок

НЕДОСТАТНЬО ХВОРА ТА ІНШІ МІФИ ПРО РОЗЛАДИ ХАРЧОВОЇ ПОВЕДІНКИ

Про анорексію я дізналася з одного маминого журналу. Там, у розділі «Реальне життя», були всі характерні ознаки популярних у пресі розповідей про розлади харчової поведінки — страшні світлини надмірно схудлих тіл, харчові щоденники з тривожно малою кількістю записів і цифри, всі до одної виділені жирним шрифтом. Я була зачарована та налякана, якою й мала бути аудиторія цих статей.

Протягом наступних декількох років я прочитала ще декілька схожих історій, і мені почало здаватися, що розлади харчової поведінки — це щось таке, що існує лише на сторінках жіночих журналів. У реальному житті про них ніхто не говорив. Мені ніколи не розповідали про них у школі. Я чітко усвідомлювала, що це лише непередбачувані трагедії, які трапляються з тими небагатьма, кому не пощастило. Але я добре пам’ятаю одну думку, яка тоді міцно засіла мені в голові: зі мною такого ніколи не станеться.

Коли за декілька років мені діагностували нервову анорексію, я майже нічого про неї не знала. Я була переконана, що просто худнула так, як мене навчив світ. Як це раптом могло стати такою проблемою, якщо ще 8 кг тому люди були такі вражені моєю наполегливістю й силою волі? Я просто не розуміла, що не так. (Уже потім я дізналася, що неусвідомлення проблеми — це один із симптомів анорексії.) Я не усвідомлювала її, коли весь одяг став мені завеликим. Не усвідомлювала, коли мене забрали зі школи. Не усвідомлювала на жодному зі щотижневих зважувань і терапевтичних занять. І навіть коли мене поклали до стаціонарного психіатричного відділення.

Уперше я була змушена збагнути всю серйозність цієї проблеми лише після того, як мене шпиталізували. Та я однаково зовсім не розуміла, що зі мною відбувалося, хіба що це точно було щось погане. Я не знала, звідки проблема з’явилася. Не знала, як усе зайшло так далеко. Що то виповзло, немовби нізвідки, й заволоділо моєю свідомістю? Як йому вдалося так захопити мене? Як, сама того не розуміючи, стала героїнею однієї з тих історій?

Було очевидно, що всі навколо знали не більше за мене, навіть ті, хто мав би бути фахівцем, навченим допомагати. А це означало, що всі ми розгубилися. І хоча від часу того діагнозу минуло вже 10 років, я щодня нагадую собі, що наша культура й досі зеленого поняття не має про розлади харчової поведінки.

Розлади харчової поведінки мають найвищий рівень смертності серед усіх психіатричних розладів. Барабанний дріб! За оцінкою провідної британської благодійної організації в цій галузі, від розладів харчової поведінки нині страждає понад 725 000 британців. (За іншими підрахунками, їхня кількість сягає понад 1,6 мільйонів, чи й навіть більше, бо ж статистика спирається лише на ті випадки, коли встановлювали офіційний діагноз та призначали лікування, а отже, ці дані не враховують значну кількість тих, хто взагалі не звертався до лікарів.) За даними NEDA, провідної американської благодійної організації в цій галузі, лише в США 30 мільйонів людей так чи інакше зіткнуться з розладами харчової поведінки на певному етапі свого життя. А ці хвороби перетворюють людей із найпотужнішим потенціалом у світі на порожні оболонки. Харчові розлади виснажують так, що це й не описати словами, однак у нас вони й досі асоціюються передусім із гарненькою багатійкою, яка викидає обід, або ж із черговою знаменитістю, яка перестаралася з дієтами.

Тоді як найчастіше мені траплявся міф про те, що кожна анорексичка просто прагне привернути до себе увагу. Це хибне переконання існує, ще відколи анорексію вперше визнали захворюванням 150 років тому. Як пише у «Дівчатах, які голодують», розповідаючи свою історію нервової анорексії, Джоан Джейкобс Брумберґ, медичні фахівці від початку прирівнювали цю хворобу до звичайних  жіночих дурощів. Семюель Джі, англійський лікар тих часів, заявив: «Схоже, причиною нервової анорексії є нездорове та надмірне прагнення викликати співчуття, притаманне всьому людству, але особливо сильне в жіночої статі». Ага, Джі, ти мене заловив, я просто хотіла трохи співчуття!

Окрім прагнення привернути увагу, серед міфів про розлади харчової поведінки також можна почути й таке: «Анорексики — це ті, хто просто не любить їжу, у вас не може бути розладу, якщо ви маєте недостатньо хворобливий вигляд». А ще кажуть, що розлади харчової поведінки — це вибір. У кращому разі наші припущення перетворюються на неосвічені жарти, які й досі видаються смішними неосвіченим людям (кожен видужалий чудово розуміє те відчуття, немовби раптом ударили під дих, коли під час перегляду фільму несподівано лунає один із нетактовних жартів про анорексію й люди справді з цього сміються). А в гіршому разі наші поширені хибні уявлення можуть стати причиною, чому хтось так і не шукатиме лікування, бо ж кому схочеться, щоб його вважали егоїстичним, марнославним або зробили мішенню для аж надто очевидних жартиків?

Звернутися по медичне лікування будь-якого психічного захворювання — це сміливий вчинок, з огляду на нинішнє таврування, що супроводжує душевні хвороби. А що це таврування здебільшого ґрунтується на хибному розумінні проблеми, то, гадаю, настав час спростувати деякі з міфів про розлади харчової поведінки.

І одразу прояснімо один момент — це не якась там диковинка, що зрідка трапляється на сторінках жіночих журналів. Розлади харчової поведінки — це не етап і не дієта, яка занадто далеко зайшла. Це епідемія. І ми маємо зробити все можливе, щоб зрозуміти харчові розлади та запобігти їхній появі.

Важливо. У цьому розділі я детально опишу свій досвід анорексії, надам ту інформацію, яка може стати спусковим гачком для людей, які наразі борються з розладами харчової поведінки.

Якщо ви зараз у процесі одужання й відчуваєте, що розповідь про реальний перебіг цього захворювання вам нашкодить, тоді, будь ласка, пропустіть цей розділ. Якщо ви хочете читати далі, але волієте пропустити частини з моторошними подробицями або будь-якими згадками про цифри, тоді звертайте увагу на ось таку позначку.

Більша частина цього розділу зосереджується на нервовій анорексії, бо я пережила її на власному досвіді, однак значну частину цієї інформації можна застосувати й до інших розладів харчової поведінки. Усе написане ґрунтується на моїй особистій історії, і, безумовно, всього про розлади харчової поведінки я не знаю. Бо також ще вчуся. Сподіваюся, що, прочитавши цей розділ, кожен, хто наразі бореться з розладом харчової поведінки, досягне певного розуміння, а всі, хто це пережив, знатимуть, що вони не самотні й ніколи такими не були.

Коли пригадую ті часи, то на думку спадають лише самі стереотипи. Холод. Не той, який люди мають на увазі, коли прогулюються вітряним вечором. Цей холод зароджується в кістках і шириться тілом. Запаморочення. Стрімкі стрибки кров’яного тиску, коли підводилася й замислювалася, чому раптом згасло світло.

Пригадую, як почала втрачати слух, і весь світ звучав для мене, немовби я була під водою. Пам’ятаю, як сиділа на жорсткому пластиковому стільці з відчуттям, що стегнові кістки й хребет немовби пронизують блискавки. Пам’ятаю волосся й нігті, крихкі, немов пакувальний папір, а також велетенські опуклості, що сходилися докупи там, де раніше були коліна. Пригадую відчуття неймовірної легкості й ще більшої незламності, з кожною втраченою частиною себе.

Але всі ці фізичні вияви не грали ролі. Жоден із них не охоплює божевілля. Жоден із них не показує, як боляче було існувати бодай на мить у власній свідомості. За ними не видно, що хвилини тягнулися тижнями, що ви замислювалися, чи взагалі час рухався або чи настане колись п’ята година — єдиний час, коли ви дозволяли собі почати їсти те єдине яблуко, на якому ви мали прожити до 18:30 і про яке думали б решту вечора. 

Холод не описує битви, що день і ніч точилася в мозку, коли скороминущі спалахи здорового глузду й раціональності повільно танули, перетворюючись на ніщо: «Лікар каже, якщо я не почну їсти, то можу померти, можливо, він має рацію… ні… НІ… Він помиляється… він намагається мене обманути, як і всі інші… Він не тямить, про що говорить».

Жоден зовнішній прояв не відбиває голосу, який усе контролював. Голосу, який рахував, вираховував, звинувачував і розривав вас на шмаття кожнісінької секунди кожнісінького дня. Голосу, який урешті витіснив ваш власний, аж доки на повторі не лишилися тільки нагадування про вашу нікчемність, крізь які вже ніщо не могло пробитися.

Той голос — силовий щит. Я місяцями не говорила нічого, окрім «так» чи «ні», бо не сміла, бо більше не мала права на голос. Скинуті кілограми не зрівняються з поступовою втратою всього, ким ви себе вважали, кожної можливості, кожної пристрасті, кожної радості в житті, які вислизають, доки той голос не стане всім, чим ви є і що ви маєте та що дозволяє вам чимось займатися.

Трапляються й миті раптової ясності, коли тягар усього того болю тисне на вразливі легені й ви не можете повірити в те, що накоїли… А потім так само швидко ці миті минають, а разом із ними і «ви», яким це спало на думку.

Я пам’ятаю відчуття, немовби весь світ мене оминав. Усі ті життя пломеніли в майбутнє, рухалися далі, змінювалися, росли, лишаючи мене прикутою у в’язниці, невидимою для всіх інших. Коли до мене навідувалися рідні, я так сильно хотіла бути разом із ними в тій кімнаті. Хотіла підійти та відчути їхнє тепло, бо ж так довго відчувала лише холод. Хотіла, щоб їхньої любові стало задосить, щоб витягнути мене з пекла й знову дати зрозуміти, хто я. Але її завжди було замало. Тож вони йшли, без мене. Поверталися до своїх життів, намагаючись забути на якийсь час той біль, якого їм завдавали наші зустрічі. Вони йшли, а я лишалася. Думаючи, що нічого й ніколи не буде задосить.

Підтримайте нас, якщо вважаєте, що робота Дейли важлива для вас

Возможно вам также понравится

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.