Супермодель, дієтолог і жінка: мемуари Мей Маск виходять українською.

Ми дізнаємось, якою дитиною був Ілон Маск і як супермодель виховала генія: спогади матері.

Супермодель Мей Маск розповідається про те, як не дивлячись на негаразди — розлучення і статус багатодітної матері-одиначки в 31, бідність і безрадісність — не опускати руки. Вона наполегливо працювала, боролася з жорсткими стандартами в модній індустрії, виховувала в дітях незалежність і амбітність — дивилася в майбутнє з оптимізмом, мала чіткий план дій і знала, куди та навіщо йде. З дозволу видавництва Vivat Kyiv Daily публікує уривок з її книги.

Мей Маск. Жінка, яка має план. Життя, сповнене пригод, краси й успіху / Х.: Vivat, 2021, 224 ст.

Уривок

Рухайтеся вперед

Іноді найліпше рішення —

почати все спочатку

У кожної людини, яка переїжджає, є на це певні причини. Щоб змінити місце проживання, потрібні вагомі мотиви, бо це непросто. 

Моя мама переїхала з Мус-Джо до Реджайни, щоб заснувати власний бізнес. Крім того, вона якийсь час жила в Нью-Йорку й Чикаго, де вивчала танці. Мій тато покинув ферму, на якій виріс, щоб стати хіропрактиком. Він переїхав до Реджайни і зустрів там мою маму. Коли ми приїхали до Південної Африки, батько вибрав Преторію, бо йому сподобалися фіолетові квіти жакаранди.

Перші мої переїзди були пов’язані з навчанням або кар’єрою. Пізніше я переїжджала, щоб утекти від скрутної ситуації. Після цього переїжджала, щоб бути разом зі своїми дітьми або щоб знайти місце, де буду щасливою. До того ж я люблю мандрувати й досліджувати нові міста, нові країни й культури. Моя сестра-близнючка каже, що в мене шило в одному місці. Згодом почали переїжджати мої діти: заради навчання, створення сім’ї, заради нових можливостей. Я переїжджала, щоб бути разом із ними, потім — щоб бути подалі від них. А відтак знову вирішувала бути ближче.

Протягом свого дорослого життя я встигла пожити в трьох країнах і дев’ятьох містах. Переїжджати завжди складно, особливо коли йдеться про нову країну. Коли в Канаді змінилися закони і я дізналась, що можу передати своє громадянство дітям, які вирішили переїхати до Північної Америки, для мене почалися довгі місяці паперової тяганини. Я заповнювала бланки, сиділа в чергах, щоб заповнити бланки чи запитати, як правильно їх заповнити. Я здавала стоси документів, а після цього — ще стоси. Коли я нарешті отримала громадянство, мені сказали, що всього цього можна було не робити, тому що я народилася в Канаді.

У Торонто я переїжджала з місця на місце двічі, у Нью-Йорку — тричі. Я намагалась усе передбачити й брала з собою лише ті речі, які були варті ціни транспортування. Раніше я возила з собою цілі стоси наукових журналів, що займали багато місця. Вони були важезними, тому за перевезення треба було платити досить багато. На щастя, в еру інтернету я можу брати з собою лише ноутбук. Усі потрібні мені статті легко знайти онлайн.

Щоб часто переїжджати, потрібно бути дуже організованим. Зате так можна позбавитися від купи сміття — фізичного й емоційного!

У Торонто я була щасливою й успішною, але діти хотіли, щоб я жила поруч із ними. Я взагалі не замислювалася про переїзд. Думала, що залишуся в Торонто назавжди. Таким був мій план. Але, напевно, настав час для нового плану.

Переїзд до США був найскладнішим з усіх. Мій тато народився в Міннеаполісі, тому я пішла в Генеральне консульство США в Торонто, щоб дізнатися, чи можу отримати американське громадянство. Я просиділа в черзі кілька годин разом зі ще двома сотнями потенційних іммігрантів. Мені вручили гігантський стос паперів, які треба було заповнити. Крім того, треба було підтвердити всі необхідні документи. Я ходила в консульство пів року й просиджувала в чергах по пів дня лише для того, щоб потім дізнатися, що не можу отримати американське громадянство, бо мій батько виїхав зі США більше ніж за шість років до мого народження. Тож ці двері виявилися зачиненими. Довелося подавати заявку на візу H1B. На це я витратила ще кілька місяців.

У сорок вісім я знову сіла за книжки, щоб скласти американські іспити й отримати право розпочати приватну практику в США. Це означало, що мені довелося ґрунтовніше повторювати біохімію, до того ж усі виміри тепер були подані в імперській системі — в унціях і фунтах, футах і дюймах (решта світу користувалася метричною системою). Ви не уявляєте, як складно вивчати те саме у двох системах мір. Зате тепер мені простіше виступати перед міжнародною аудиторією.

Я страждала від запалення сідничного нерва й не могла нікуди ходити. Але могла працювати зціпивши зуби і вчитись, лежачи на спині. Погодьтеся, готуватись до іспитів у ліжку не так уже й погано. Я не була певна, що складу іспити, але мені все вдалося. Тож продала свою практику в Торонто й переїхала разом із синами в Маунтін-В’ю.

Але там я не побачила ні гір, ні мальовничого краєвиду. Дітей я теж не бачила, бо вони працювали вдень і вночі. Кімбал уже навіть не пам’ятає, що я жила з ним та Ілоном три тижні. Це й не дивно, бо вони весь час працювали.

Я сказала: «Мені потрібне життя. Я мушу переїхати до великого міста. Мабуть, подамся в Сан-Франциско».

У мене знову був дуже скромний бюджет, бо я ще не почала працювати, а грошей від продажу приватної практики в Торонто мені вистачило б ненадовго.

Я позичила автомобіль Кімбала й поїхала до Сан-Франциско, щоб знайти собі квартиру. Оскільки в США в мене не було кредитного рейтингу, я вдягнула свій найкращий костюм, щоб мати презентабельний вигляд, озброїлася банківським чеком для оплати й вистоювала в довгих чергах, щоб винайняти собі квартиру. Але все марно. Я ледве-ледве знайшла агента, який погодився віддати мені в оренду невеличку вмебльовану квартиру в районі Ноб-Гілл, за яку я могла платити канадською кредиткою. Мене це влаштовувало, бо в мене було зовсім мало речей — здебільшого журнали та книжки з дієтології. Друзі, які приходили до мене в гості, дивувалися, що я живу в такій старомодній квартирі. Мовляв, це геть на мене не схоже. Але мене це не хвилювало, бо я й таку ледве знайшла. До того ж мені подобалося, що на першому поверсі будинку була бібліотека. А ще я могла приймати в цій квартирі своїх клієнтів.

 І знову я почала з написання листів лікарям: докладно описувала свою пропозицію і сподівалася, що вони радитимуть мене пацієнтам. Я виступала в різних місцях Сан-Франциско, здебільшого безплатно, бо там я була новенькою, тож мусила використовувати будь-яку можливість, щоб про мене почули. Ці зустрічі були зазвичай погано організовані й малолюдні, але я цим не переймалася, бо навіть попри це іноді знаходила нового клієнта. А ще зрозуміла: що більше тобі платять, то ліпше до тебе ставляться.

Щоразу, коли я проводила семінар, то роздруковувала його програму й використовувала її для самореклами. Я додавала цю програму до листів, що надсилала в асоціації дієтологів та різноманітні корпорації, щоб заявити про себе як про лекторку, але нікого це не зацікавило.

Справи просувалися вкрай повільно. У мене закінчувалися гроші. За три місяці було вже нічим заплатити за проживання, й одного дня я просто розплакалася.

Я зателефонувала своїм хлопцям. Кімбал сказав, що тоді вперше почув, як я плачу. «Ми заплатимо за твою квартиру», — запропонував він.

Мені ця ідея не сподобалось, але сини наполягали, мовляв, їм усе одно ніколи витрачати гроші, бо вони постійно працюють.

Я почала шукати дешевшу квартиру, щоб більше не мати таких проблем. Єдине житло, яке мені вдалося знайти, було в районі Тендерлойн, який мав погану славу. Там було брудно й темно, а в під’їздах тхнуло, зате житло було доступним. Діти й племінники допомогли мені переїхати. Друг, що мав фургон, зголосився перевезти ліжко, яке продав мені хтось із колег. Разом ми завезли все до нової квартири. На щастя, речей у мене було мало.

Ще одна колега віддала мені свої підробітки в трьох фітнес-центрах. Вона пояснила, що мусить добиратися туди півтори години й не хоче витрачати стільки часу задля кількох клієнтів. Цього мені вистачило, щоб ще певний час пожити в Сан-Франциско.

За рік до мого п’ятдесятиріччя діти подарували мені крихітний дерев’яний будиночок і такий самий дерев’яний автомобіль, пообіцявши, що колись подарують справжній будинок і автівку. Це було так мило. Коли ж сини продали Zip2, то сказали, щоб я починала вибирати собі будинок і автомобіль.

Ми з Тоскою шукали варіанти в Сан-Франциско, але вона хотіла, щоб я переїхала до неї, у Лос-Анджелес. Тож ми почали шукати будинки й там. Саме тоді мене запросили виступити з лекцією про бізнес у сфері дієтології в Нью-Йорку. Я одразу закохалася в це місто. У Нью-Йорку люди ходять швидко, говорять швидко, думають швидко і роблять те, що кажуть. «Мені серед них комфортно», — подумала я.

Тож сказала дітям: 

— Я переїжджаю до Нью-Йорка.

— Ось так ні з того ні з сього? — здивувались вони.

— Мені бракує адреналіну, — пояснила я.

У Нью-Йорку мене прихистили бізнесові партнери одного мого клієнта. Я намагалась якомога швидше знайти собі квартиру, але зовсім не знала міста.

Вони сказали: 

— Шукай щось у Верхньому Іст-Сайді.

— А в центрі міста не можна щось знайти?

— Ні, за Сорок другою вулицею ніхто не живе.

І знову ніхто не хотів здавати мені квартиру в оренду, тому що в мене не було кредитної історії. Я сказала, що можу заплатити готівкою на рік наперед.

— Так роблять тільки наркобарони й проститутки, — пояснили мені.

Мені радили шукати житло, за яке можна буде платити щомісяця канадською кредиткою. Нарешті я знайшла в довоєнному будинку квартиру, яку могла купити. Вона була на Двадцять другій вулиці, між парком та Бродвеєм, на десятому поверсі. Там були величезні вікна, звідки я бачила десятків зо три водонапірних веж. Мені сказали, що це дуже круто.

Я думала, що проведу тут решту свого життя, бо коли ти опиняєшся в Нью-Йорку, то почуваєшся так, ніби перебуваєш у центрі світу. Однак знайти своє місце в цьому мегаполісі складно. Згодом виникли певні проблеми з житловим кооперативом, і я почувалася розчарованою й пригніченою.

Тоді в Тоски народилися близнята, і я поїхала в Лос-Анджелес, щоб допомогти їй. Донька переконала мене не повертатися до Нью-Йорка, тож я продала свою квартиру, роздала всі кімнатні рослини, а також усе зі своєї кухні, частину речей віддала на склад, а деякі меблі надіслала родичам. Я жила в Тоски вісім місяців, а тоді купила квартиру. Це було дуже вдале рішення. Тепер я щаслива, що живу в Лос-Анджелесі, поруч із двома дітьми й сімома онуками, хоча й далі багато подорожую.

Переїжджати завжди складно, навіть якщо ви вже маєте певний досвід. Щоразу мені вдавалося планувати переїзд краще, я навчилася віддавати те, що не було варте транспортування, продавала громіздкі меблі, а деякі речі віддавала на склад. Крім того, що сам переїзд — це складний процес, перші кілька років після нього обов’язково будуть для вас випробуванням. Ви почуватиметеся самотніми й часто губитиметесь — і в прямому, і в переносному значенні. Оскільки я працювала приватно, мені доводилося щоразу сповіщати про зміну адреси всіх своїх клієнтів, навіть коли я переїжджала в межах міста. Але для мене все це було того варте. Та все ж я б не радила вам переїжджати, якщо сумніваєтеся в тому, що переїзд змінить ваше життя на краще. Якщо ж уважаєте, що це поліпшить вашу життєву ситуацію, тоді спробуйте.

Вам потрібна буде причина, щоб переконати себе переїхати. Можливо, ви хочете мати доступ до нових можливостей, утекти зі скрутної життєвої ситуації або просто ризикнути й змінити щось. Рішення переїхати може виявитись найкращим у вашому житті.