Марко та Мілєнко

Ергович.Батько

«Мій тато помер», — так починається роман Міленко Ерговіча про батька. Вiн почав писати цю книгу відразу після смерті свого батька, доктора з Сараєво. Можна вважати цю книгу романом, есе або мемуарами.

«Батько» — це історія про той час, коли люди приховували один від одного найважливіше, про сімейну традицію замовчувань і «окремо взяте пекло» в будинку будь-якого пристойного громадянина будь-якої соціалістичної країни. Міленко Єрґович пише про зраду, про близькість і її відсутність між батьком і сином, про прощення того, чому прощення не підлягає, про смерть і страх.

Мілєнко Єрґович Батько. Пер. із хорв. Андрія Любки. – Чернівці : Видавництво 21, 2018. – 192 с.

Сторінка книги на саiти «Видавництва 21»

БАТЬКО

V

Баба Штефанія була закохана в сараєвського просвітника, співвласника приватної школи (в якій, серед іншого, навчали і про буддизм), впевненого, що масова освіта ощасливить світ. Його звали Джорджо Відович, і разом із братом Мілєнком він був однією із сараєвських легенд міжвоєння, доброю партією для дівчини з дому бідняків.

Але Джорджо, вочевидь, Штефанію не любив. Наче в якійсь соціальній п’єсці для темної публіки, він швидко її використав, зробив дитину і втік з її життя.

Сараєво – мале і вузьке місто, затиснуте між горами, тож справіку здається, що кожен кожного знає і що люди щоденно зустрічаються. Але до кінця життя, а помер він у дуже глибокій старості, в шістдесятих, діду Джорджові вдалося більше не зустріти ані Штефанію, ані її сина, мого батька Доброслава. 

Коли я про це думаю, мені буває його жаль.

Але не мого батька, який ріс без батька, а діда, що мусив пильнувати якими вулицями і о якій порі ходити. Я відчуваю його живе страждання, що Сараєво настільки вузьке місто.

Ображена й ошукана, баба Штефанія з початком війни дочекалася кращих і справедливіших часів.

Велика вірниця й парафіяльна активістка, притому ще й палка хорватка, якій більшість своїх життєвих принижень вдавалося вплести в історію про королівство волоських пастухів і свинопасів Карагеоргієвичів* і з того тішитися, мусила бути в захваті, коли в останні два тижні квітня 1941 року проголошена на католицький Великдень Незалежна Держава Хорватія** розширилася на Сараєво й далі, на східну Боснію. 

Був то, припускаю, пік її життя, та мить, що більшості людей і не тряпляється, коли людина, хай і на коротко, опиняється в чарівному світі Попелюшки, в якому дині стають каретами, а миші – сірими кіньми.

Про ті квітневі тижні 1941-го я часто розмірковую, ще з початку середньої школи, коли читав усе, що можна було знайти в книгарнях про Анте Павелича і його державу. Як у ті дні почувалася баба Штефанія, що робила, з ким розмовляла, куди ходила? Що казала, коли ще перед входженням усташів*** до Сараєва місцева голота – як на іронію, переважно цигани з Ґоріци – плюндрувала й грабувала єврейський храм? Чи стояла там і споглядала це? Де була, коли в чаршії розбивали вітрини сербських крамниць? Чи жбурнула камінь?

Відповідальність за голокост є частиною відповідальності суспільної, а отже – колективної. 

Відповідальність за ґеноцид, скоєний у НДХ над сербами, євреями і ромами, також є частиною суспільної, колективної відповідальності. Відповідальними є ті, що в ту годину були хорватами, їхні діти, внуки й правнуки, всі і завжди, без огляду на те, були фашистами чи антифашистами, а навіть без огляду на те, чи їхніх близьких було вбито разом із сербами, євреями й ромами.

На протилежному від суспільної і колективної відповідальності боці – аж ніяк не колективна невинність. На протилежному боці – безвідповідальність. 

Але, крім колективної відповідальності, існує ще щось, те, що є частиною наших сімейних історій і сентиментів, домашніх розповідей і леґенд, існує те, з чого – частково – створена рука, яка це пише, і голова, яка це думає. І оскільки зло, або ж схильність до зла, не передається ґенами – хоча я, скажімо, успадкував безперервну згірклість своєї баби Штефанії, – існує зв’язок, живий і кривавий, між нами обома.

Як успадкував я прогенію нижньої щелепи, яку потім роками виправляли сараєвські ортодонти, так успадкував і дещо, що, хоч і опосередковано, у далекому намірі, фізіологічному розладі чи психічному нахилі, впливало на мою бабу Штефанію, щоб та раділа руйнуванню єврейського храму. 

У цьому сенсі моя відповідальність інакша. Вона інтимніша. 

Штефанія Єрґович активно включилася в рух усташів через жіночі й молодіжні організації. Повністю відповідала моді свого часу, ідеологічній і кожній іншій, тож коли, скажімо, між заможними сараєвськими пані поширився із Заґреба звичай, який, знову ж таки, був раніше завезений із Німеччини, від нацистської партійної еліти, всиновлювати дітей, що після четницьких**** різанин, партизанських відплат чи союзницьких бомбардувань залишилися без батьків, Штефанія, без огляду на те, що й надалі була доволі бідною, вдочерила одну дівчинку. 

Вчинила це не з власної добросердості, а через відчайдушне намагання стати частиною суспільного прошарку й класу, до яких коротко належала, коли її батько зірвав куш у лотерею, а може, й тоді, коли закохалася у бонвівана Джорджо.

Думаючи про неї, я завжди думав про себе.

Вона – в негативному сенсі – вплинула на форму й різновид моїх суспільної й класової свідомостей, на дискомфорт, який відчуваю завжди, коли опиняюся в кращому товаристві, скажімо, на відкриттях виставок чи прем’єрах, або коли мені особисто хтось висловлює церемоніальне пошанування, а з іншого боку – на безжурність і внутрішній спокій, що мене охоплюють з простими, соціально декласованими людьми.

Та, водночас, розмірковуючи всі ці роки про неї, я стільки разів входив у її роль, намагався відчувати її серцем і думати її головою, що сьогодні, перед несписаною білістю комп’ютерного екрана, можу ввійти в роль усташа, дрібного хорватського міщанина, який уже в наступному епізоді погодиться, щоб у його ім’я вбивали, або навіть залізти в шкіру покровителя всіх злочинів Макса Лубурича*****, і в цих ролях, через текст і розповідь, довго жити, знаходячи їм драматургічні виправдання, психологічні й емоційні пояснення, а ті самі речі, формування книжкового персонажа і життя в ньому, даються мені значно важче, невпевнено й непереконливо, коли пробую думати і відчувати через перспективу жертви усташів чи просто якогось звичайного і розпачливого сараєвського антифашиста в 1941 році. Це, як і моя рання зацікавленість у прочитанні всього, що має стосунок до НДХ, є заслугою баби Штефанії.

________________________________________

*Карагеоргієвичі – сербська князівська, а пізніше королівська династія, яку заснував лідер сербського повстання проти Османської імперії Георгій Петрович (Карагеоргій); він походив із бідної селянської родини.

** Незалежна Держава Хорватія (НДХ) – маріонеткова держава, що існувала під протекторатом фашистської Італії та нацистського Райху в 1941–45 рр. До її складу входили території сучасних Хорватії, Боснії і Герцеґовини та частини Сербії, де було встановлено фактично окупаційний режим. У державі панувала диктатура на чолі з Анте Павеличем, діяли концентраційні табори, відбувалися масові етнічні чистки. Владу в країні становили хорватські націоналісти (усташі) та Католицька церква.

*** Усташі (з хорв. ustaše — повстанці) – хорватська націоналістична політична й парамілітарна організація у 20–40-х рр. ХХ століття, під час Другої світової війни – союзники фашистів і нацистів, панівна сила Хорватської Незалежної Держави, маріонетки Третього Райху; під час юґославських воєн 90-х років ХХ століття противники так називали хорватські військові формування, у ширшому й повсякденному значенні – хорватський націоналіст, хорват узагалі.

**** Четники (від сербського чета – загін) – сербська націоналістична й роялістична парамілітарна організація під час Другої світової війни; під час юґославських воєн 90-х років ХХ століття противники так називали сербські військові формування, у ширшому й повсякденному значенні – сербський націоналіст, серб узагалі.

***** Вєкослав Лубурич (1913–1969) – один із найвпливовіших усташів, генерал, що відповідав за створення концентраційних таборів, комендант найбільшого табору смерті в НДХ – «Ясеновац», де за різними підрахунками було вбито від 80 до кількасот тисяч людей, переважно сербів, євреїв і ромів, а також політичних противників усташського режиму, в тому числі хорватів.


Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *