Після десяти років життя в Києві і навчання в київській консерваторії у класі Романа Кофмана Міхеїла Менабде можна назвати й українським диригентом. Сам музикант жартує, що у Відні, де він зараз живе із родиною, його приймають радше за українця, ніж за грузина. 

Востаннє він був у Києві навесні цього року. Концерт «Нова українська музика» за участю Київського камерного оркестру під орудою Менабде став, можна сказати, новою віхою філармонічного концертного життя, після чого сучасна українська академічна музика з’являється у програмах все частіше.

Цього разу Менабде виступить із тим же Київським камерним оркестром. Ми почуємо твори класиків ХХ століття, Бели Бартока та Ігоря Стравінського, та сучасного українського композитора Святослава Луньова. Про програму концерту і про метафізичне відчуття повернення додому після перетину українського кордону диригент розповів у своєму інтерв’ю Kyiv Daily. 

Ти спеціально взяв саме ті твори Бартока і Стравінського, які замовив їм один і той самий диригент, Пауль Захер?  

Ні, для мене це було приємною несподіванкою. Пауль Захер був однією із центральних постатей музичного життя Швейцарії XX століття, та й не тільки Швейцарії. Він так чи інакше впливав на світовий музичний процес, замовляючи твори найбільшим композиторам доби, таким як Барток, Стравінський, Ріхард Штраус, Артур Оннеґґер, Пауль Хіндеміт. Для мене цікавим фактом було й те, що Дивертисмент для струнного оркестру Бартока – це останній його твір, написаний на батьківщині (після початку фашистського руху під час Другої світової війни він, як відомо, виїжджає до Америки, але не стає тут «своїм»). Тоді як Стравінський пише свій Струнний концерт на замовлення американців з нагоди отримання громадянства у США, країни, що стала для нього другим домом. 

Звичайно, ці твори стилістично різні. Але для мене як колишнього танцівника (Менабде – професійний танцівник із 10-річним стажем, за першою освітою – режисер-постановник балету – О.Н.) важливо те, що і в Стравінського, і в Бартока є танець, точніше, танцювальність, оця ритмічна драматургія. Особливо у Стравінського, де мене особливо приваблює його непередбачуваність, ці ритмічні «перепади», тематичні зсуви. Не випадково ця музика не раз використовувалася у балетних постановках. Я, звісно, не перший виконаю ці твори в одній програмі, так було вже багато разів. 

А що стосується Луньова, яке його місце у програмі, з точки зору драматургії? 

Луньов однозначно вносить у цю програму контраст, тому що ані стилістично, ані епохально зі Стравінським і Бартоком його не зв’язати. Він зовсім інший композитор, можна сказати, з іншого світу. Йому, як і кожному сучасному композитору, випала участь вбирати у себе, як губка, все, що було в історії музики всі ці 500 років.  

Tristium для струнних – тричастинний твір, тривалістю десь близько 20 хвилин. У першій частині слухач відразу впізнає відому тему із пісні «Реве та стогне Дніпр широкий», ця тема проходить тут каноном. Можливо, не варто акцентувати на цьому особливу увагу, але сам принцип канону – це ж по суті дуже класичний принцип розвитку музичного матеріалу. Починається дуже тихо, немовби крапелька, а потім поступово розширяється, нагромаджується, йде на crescendo, і ось у наші уяві постає образ величного Дніпра, який вливається у Чорне море. Загалом за стилем цей твір наближається до мінімалізму, не без асоціацій із пяртовською інтонацією, такою всеоб’ємною, глобальною. Це буде фінальний твір програми. 

Я давно хотів зіграти саме цей твір Святослава. Уперше я почув його у виконанні Романа Кофмана у київській філармонії 2008 року на концерті «Український авангард». Це було перше виконання. Після цього цей твір зіграв також Володимир Сіренко.  І ще ця музика звучить у фільмі «Брати» режисера Вікторії Трофименко. На мій погляд, Луньов – абсолютно унікальний композитор. Насамперед, він дуже різний. Складно визначити, слухаючи його різні твори, що їх написав один автор. Взяти, наприклад, його «Нові російські танці» і «Panta Rhei», так звана утопія для симфонічного оркестру (за авторським означенням). 

У концерті «Нова українська музика» Луньова не було. Ти зараховуєш його вже до класиків?

Ну, по-перше, у тому концерті я хотів представити композиторів певного покоління, це покоління тридцятирічних. А взагалі я майже впевнений, що музика Луньова переживе всіх нас і нащадки називатимуть її класикою. А поки що він – наш сучасник, і його музика насправді є віддзеркаленням якихось актуальних процесів у суспільстві. 

Стосовно класиків, то для мене в українській музиці – це шістдесятники, той же Сильвестров, Грабовський. Вони своєю творчістю позначили переломний момент, і саме від них починається щось нове в українській музиці. І композитори молодшого покоління, хоч вони й дуже різні, вони так чи інакше відштовхуються від шістдесятників, в тому сенсі, що творчий поштовх йшов звідти, я вважаю.  

Ти коли приїжджаєш в Україну, як себе тут почуваєш? 

Коли я приїжджаю в Україну, я почуваю себе як дома. Все ж таки 10 років життя. І моя дружина звідси родом. Так вийшло, що у мене немовби два доми, Грузія і Україна, і я їх відчуваю як щось одне. А от Австрія, де я вже понад рік живу, це щось інше. Я насправді тільки на стадії адаптації у цій країні, а це тривалий процес. Зате я відвідую лекції у Віденській консерваторії, рівень тут надзвичайно високий; можу ходити на всі репетиції до віденської філармонії, в оперу, всі двері відкрито. Я давно мріяв пожити на Заході, і тепер це моя реальність.    

Спілкувалась Олеся Найдюк

ФОТО: Юрій Шевцов

• Що: Київський камерний оркестр, у програми Барток, Дивертисмент для струнного оркестру; Стравінський, Концерт in D для струнного оркестру; Луньов – «Tristium» для струнного оркестру
• Коли: 11 грудня о 19:00 / краще прийти за півгодини до концерту: о 18.30 у фойє філармонії із лекцією-коментарем до програми концерту виступить музикознавиця, редакторка часопису «Критика» Юлія Бентя.
• Де: Національна філармонія України, Володимирський узвіз, 2