Моніка Л. Сміт — археолог і професор антропології в Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі. Її нова книга «Міста» розповідає про феномен урбанізму, якому вже понад 6000 років. Професор Сміт спирається на свої знання, досвід, польові роботи і спостереження, щоб змістовно, захоплююче і заразливо розповісти про міста. Її улюблене місце в Римі — це не звичайні туристичні місця, а давнє сміттєзвалище. Де в цьому веселощі, запитаєте ви?
Професор Моніка Луїза Сміт відповість: «Археологи проваджені не просто романтикою розкопок руїн, а трепетом створення історії минулого через шматочки, які ми знаходимо. Сміттєзвалище Монте Тестаччо на перший погляд не є нічим особливим, потім ви уважно дивитест на пагорб і розумієте, що він складається з черепків. Тільки подумайте про усі вина та оливкові олії, які було розлито там! 2000 років тому відбувалася жвава дискусія про те, що краще фалернське, сардінське або кілікійське вино (точно так само, як розмови, які ви ведете зі своїм місцевим трейдером Джо, про відносні достоїнства вінтажів зі Франції, Італії та Аргентини). Ще один кумедний аспект полягає в тому, що Монте Тестаччо менш людний, ніж звичайні туристичні об’єкти, де іноді важко розглянути минуле, тому що дуже багато людей одночасно намагаються знайти ідеальний кут для селфі». Загалом, це розумна книга-пригода. Дякую видавництву «КМ-Букс» і його літагентам за те, що тепер вона вийшла українською.
Моніка Л. Сміт. «Міста: 6000 перших років» / Cities: The First 6,000 Years — Переклад: Наталія Ференс / К.: «КМ-Букс» 2020, 272 ст.
Уривок
1
ЧОМУ САМЕ МІСТА?
Я археолог, і моє улюблене місце в Римі не Колізей і не Форум, а античне звалище Монте-Тестаччо. Просто посеред міста височіє величезна купа битої кераміки. Сюди давні римляни скидали амфори, в яких перевозили вино й оливкову олію по всьому Середземномор’ю. Кожна така посудина була в половину людського зросту заввишки, а виготовляли їх з грубої глини, що натирала мозолі на руках вантажників. Завдяки характерній формі — дві ручки й гострий нижній кінець — амфори було зручно вантажити в трюми чи розставляти сторч на піщаних пляжах, але для чогось іншого ці витвори вже були не дуже придатні. Коли вантаж амфор прибував на залюднені береги Тибру, в самісіньке серце римського світу, то невелику частину використовували знову, ще невелику — переробляли. Але здебільшого люди вичерпували вміст амфори, а тоді викидали її. Спливали століття, купа череп’я зростала, і в результаті один зі славетних пагорбів Риму є насправді не пагорбом, а людським витвором — власне, звалищем. Сьогодні на МонтеТестаччо побудовано модні нічні клуби, його сотні разів перекопували та зводили нові будівлі. Але донині з-поміж рослинності на його схилах витикаються залишки двадцяти п’ятьох мільйонів античних амфор.
Уявімо тепер цілком інакший мегаполіс. Яке моє улюблене місце в Токіо? Задвірки рибного ринку Цукідзі, куди не навідуються туристи. Цукідзі величезний, ряди захаращені пластиковими відрами й діжками, де кишать усі можливі жителі солоних глибин. Намагаються видряпатися з цеберок краби, перекладено льодом маленьких рибинок, виблискують у світлі прожекторів шматки тунця. Ринок відкритий для всіх, і шеф-кухарі та власники ресторанів штовхаються тут поруч з домогосподинями: всі бажають якнайкраще роздивитися сьогоднішній улов. У цьому світі немає дружніх балачок, а є небезпечні стрімкі рухи потужних вилчастих автонавантажувачів, що маневрують серед натовпу, вивозячи відходи. За ринком — величезне звалище пінопластових контейнерів з-під тунця, кальмара та креветок з усього світу, що лишилися після чергових ранкових торгів. Ця купа заввишки як двоповерховий будинок, а за площею така, що час до часу її прибирають бульдозерами. Деякі коробки чавлять і розривають, і шматки від них висипаються в провулки. Коли тут не працюють машини, торгівці та їхні помічники виходять перебрати купи подертих контейнерів. Цілі забирають і знову наповнюють рибою чи іншими продуктами.
Античний Рим і сучасне Токіо лежать буквально на різних кінцях світу, але якщо відступити вбік і поглянути на них як на міста, побачимо спільні риси. Окрім ринків і звалищ, є ще багатоповерхові будинки, довгі вулиці, каналізація, водогін, майдани, ділові центри з фінансовими інституціями й урядовими установами. Тисячі звуків і запахів змагаються з погодою та денним світлом, що обрамлюють небокрай рукотворного середовища. Юрмляться люди: багаті й бідні, молоді й старі, жінки й чоловіки, люди з різною орієнтацією, трансгендерні особи, люди з інвалідностями і повносправні, люди з роботою і без, студенти й учні, місцеві жителі й гості міста. У містах буяють виробництво та споживання, створюється не просто більше продукції, а більше продукції на душу населення — і це парадоксально, бо помешкання в місті зазвичай набагато менші, ніж у селі. В умовах такого достатку й наддостатку лишається тільки швидше все використовувати й викидати на сміття.
Викидання відходів — найяскравіша ознака міського життя, і не має значення, чи йдеться про черепки, яким дві тисячі років, чи про шматок пластику, який викинули сьогодні вранці. Придивившись до концентрованого посліду власного міського життя, помічаєш його всюди: у сміттєвих контейнерах з гордовитим логотипом розвиненого ділового центру; в кузові вантажної машини, припаркованої біля будівлі, де відбувається ремонт; у сміттєвозі, який ніяк не можеш об’їхати; легіони працівників служби благоустрою підмітають вулиці й підземні переходи, збирають і вивозять сміття. Сміття — це знайомий ритм, знайома схема накопичення. Після свят утворюється таке собі похмілля переповнених смітників; паради, фестивалі, літні вихідні теж лишають по собі вщерть набиті контейнери. Прямо чи опосередковано, одержимість міста сміттям повсюдна, і щойно почнеш придивлятися, будеш помічати її кругом. Вітаю! Ви тепер археолог.
Звівши очі чи роззирнувшись, можна побачити, що мовчазну історію міського життя розповідає не тільки сміття. Ваше місто (навіть якщо воно молоде) має безліч слідів, у яких відкриває свою історію з часів, коли ви ще не ходили його вулицями. Можливо, це заглибина в тротуарі на місці колишньої телефонної буди, а може, врослі в асфальт рейки, якими більше не користуються. Можливо, це раз чи й не раз оновлена будівля, суміш вікторіанського фасаду й сучасних дзеркальних вікон, або ж бетонна споруда доби модерну, прикрашена квітами й життєрадісними підвіконнями. А може, це свіжовикопана канава, в якій ви бачите нашаровані тротуари від давніших років до сьогодення. Будинки, вулиці й парки — це жива мапа мінливого часу, колекція споруд, що всі існують водночас, хоч одні побудовані тисячі років тому, другі — в часи молодості ваших діда й бабусі, а треті — минулого тижня.
Новонабутий погляд археолога стане вам у пригоді не лише в сучасному місті, а й у містах стародавніх, яких лишилися сотні майже на кожному континенті — від таких знаменитих, як Рим, до менш відомих, з романтичними назвами: Тікаль, Тель-Брак, Сіань… Ми бачимо більш ніж уламки й руїни — ми відкопуємо речі, що асоціюються з нашим досвідом у власних містах: райони й вулиці, відкриті площі й величні будівлі, резиденції сильних світу цього на видноті й ринки, де люди з усіх верств суспільства щоденно задовольняли свої потреби в поживі й паливі. Гуляючи стародавнім містом, наприклад, Помпеями, ми опиняємось у середовищі, де все має сенс: і ґратки над каналізацією, і вузькі провулки між житловими будинками, і ятки з їжею, і нахабні античні графіті на стінах. Існує поширена думка, ніби стародавні міста переважно занепали, та насправді більшість перших міст світу просто у нас під ногами в найбільших мегаполісах сьогодення. Ідеться не тільки про Рим і Сіань, а й про Лондон, Париж, Ґуанчжоу, Мехіко, Токіо, Багдад, Куско, Каїр, Афіни, Делі, Стамбул… перелік можна продовжити. І ті міста поєдналися з іншими, що виростали поруч, утворивши всесвітній феномен, який зустрічається всюди на планеті. Сьогодні понад 50% населення світу — це жителі міст, і скоро цей відсоток стане ще вищим. За прогнозами, на 2030 рік містянами будуть більш ніж 50% африканців, 60% китайців, 87% американців і 92% жителів Великої Британії.
Плани й забудова стародавніх міст настільки нагадують те, що ми будуємо нині для себе, аж здається: так було завжди. А ще зростання й успішність сучасних міст наводять на думку, що людина в міському середовищі живе комфортно. Проте місто насправді не є природним середовищем для нашої раси, і людям не треба було міст, щоб вижити й успішно колонізувати світ. Мільйон років наші пращури жили на просторих теренах у скромних хатинках чи в селищах, де всі знайомі між собою. На момент, коли шість тисяч років тому було винайдене місто, наші пращури вже успішно заселили всі зручні для життя місця і ще чимало незручних. Вони мали мережу доріг, що покривала заселені території, і винайшли плоти й човни, на яких переміщувалися водою. Люди переселилися з печер і природних прихистків у власноруч збудовані хатини з каменю, бамбука чи цегли. Вони мали складний репертуар мов, мистецтв, музики й танців для дозвілля, а ще виражали свою індивідуальність через прикраси, татуювання й зачіски. Вони вже шанували мертвих — про це свідчать поховальні предмети, покладені в могили. Багато чого мали й живі — людство на той час уже винайшло все необхідне для життя. Люди носили одяг, щоб не мерзнути, плугом орали землю, складали врожай у керамічний посуд і кошики, кам’яними ножами й бронзовими знаряддями різали їжу (і давали відсіч ворогам). Одомашнили господарчі культури, завдяки яким з’явилися хліб і пиво, та тварин, що давали молоко й вовну, були транспортними засобами і друзями. Словом, ми вже мали все, потрібне для успішного життя в умовах дрібних фермерських господарств, завдяки яким людство й далі ширилося би планетою — село за селом.
***
Але місто — це не тільки економічні можливості. В інших потенційних визначеннях урбанізму взято до уваги такі якісні показники, як наявність урядових установ чи важливих адміністративних сервісів на взір судів або інших бюрократичних інституцій. Дослідники, які спирають свої визначення на бюрократичний елемент, завжди роблять це з урахуванням відносної густоти населення, щоб не приписати статус міста самотньому аванпосту й не викривити подальший аналіз, узявши до порівняння поселення, які насправді неможливо порівняти. Так, антрополог Ричард Фокс запропонував визначати місто як «центр концентрації населення і/або місце проявів престижу», а суспільствознавець Вір Ґордон Чайльд стверджував, що перші міста, навіть відносно невеликі, були місцями зі «справді монументальними громадськими спорудами» і мали розмір, у десять разів більший за будь-яке село.
Визначаючи місто через речі, які воно в собі містить, можна наблизитися до археологічних архівів і поставити наше справжнє питання: «Чому взагалі виникли міста?» Але й тут нас спіткає вада всіх визначень — розбіжність між тим, що ми нібито бачимо, і реаліями, через які визначення не може бути на сто відсотків точним. Повернімося до аналогій з іншими науковими дисциплінами. Пам’ятаєте дискусію про Плутон — чи є він насправді планетою? Школярі, звісно, мають цікаві розмови з бабусями й дідусями про те, чи «рахується» Плутон у моделі Сонячної системи, але проблема виникає не через те, що неправильна сама концепція визначень, і не через те, що вчені не можуть вирішити, що як називати. Насправді найцікавіші відкриття трапляються саме в цих «білих плямах» дефініцій. Коли йдеться про міста, то нам відомо, що колись міст не було взагалі. Якщо визначити, які саме риси згодом зробили поселення містами, ми отримаємо ключ до розуміння відмінності міста від усього, що існувало до його появи.
***
Ось про що я хочу спитати вас, читачу: чому саме міста? Чи є вони природним кроком в еволюції людського поселення, чи реакцією на щось? Зараз дуже доречна мить у людській історії для такого питання. По-перше, ми нарешті зібрали достатньо археологічних даних про стародавні міста з усього світу, щоб досить детально уявити, як саме розбудовувалися перші міста і як виживали вони в страшенно різних середовищах — від оаз у пустелі до річкових берегів і буйних тропічних джунглів. По-друге, наша здатність осягнути розвиток міста як безповоротну й бурхливу зміну отримала за нашого життя паралель у вигляді іншого феномену, який виник ніби нізвідки та приніс багато клопоту, а водночас став невід’ємною частиною нашого життя. Це інтернет.
