В п’ятницю 18-го в музеї WEartMuseum / Одеський музей західного і східного мистецтва (Італійська, 9) відкрилась виставка Едуарда Пороника «Муза часу».  Експозиція сусідньої зали – персональна виставка картин Олега Дряміна «Козацькому роду – нема переводу».

Перша

Викладач та науковий працівник, на рахунку якого 17 персональних виставок, представив в рідному музеї свої  роботи – метафоричні та вишукані.  Найважче, казав майстер, по закінченні роботи придумати для неї назву – і закликав глядачів до співпраці, бо кожен може сам вигадати назву для кожної роботи відповідно власному враженню.

Додам, що саме цим і відрізняється, мабуть, «людина візуалу» від «людини слова», яка спирається в першу чергу на вербальні символи, де художні образи служать лише ілюстрацією для наративного ряду. До речі, художник мимохідь зауважив, що представлені на виставці роботи – це насправді дзеркальне, «перевернуте» відображення авторського замислу, то мабуть варто розглядати їх за допомогою люстерка. Для мене це звучить загадково і несподівано, але живопис Пороника і без люстерка трошки таємнича, бо її  стримана колористика ховає зображені об’єкти в туман, завісу, яка укриває їх від стороннього погляду.

Звісно, тему війни художник не оминув. Але, як сказав він на відкритті, всі ми вже бачили багато крові, то не обов’язково малювати те, що бачиш, метафора працює з не меншою силою. Так, в роботі «Лютий-2022» (полотно, олія) на перший погляд немає нічого, спільного з війною, але пустий сад з неприбраними яблуками та розкритою калиткою мимоволі змушує замислитися над долею хазяїв… А в щемливій картині «Плине кача» течія несе човен, повний запалених свічок, повз майже потойбічні ландшафти. Як не дивно, майже всі пейзажі Пороника трохи потойбічні – деякі з них виглядають, як пошкоджені часом спогади дитинства, або сни про спогади дитинства; покинуті каруселі, циркові намети та дитячі майданчики, загадкові постаті, які ледве можна роздивитися у тумані…

На відкритті майстер також подякував приватним колекціонерам, які представили для експозиції роботи, а також нашим захисникам, без яких цієї виставки не було б – і взагалі нічого не було б.

Друга

Тим контрастніше в порівняні зі стриманими оліями та лінотипіями  Пороника виглядає експозиція сусідньої зали – персональна виставка картин Олега Дряміна «Козацькому роду – нема переводу», яка відкрилася три тижня тому. Яскравий, бурлескний, трохи наївний (художник не отримав регулярної художньої освіти) світ картин Дряміна, чиї персонажі у буквальному сенсі випирають з робіт, мов тісто з діжки, населений жовіальними козаками та їх пишними подругами. Тут навіть сучасні одеські пейзажи виглядають мов ілюстрації до «Енеїди» і все це створює єдиний, життєрадісний, різноманітний, але цілісний   історично-географічний континуум України, до якого ми всі належимо… 

Марія Галіна