Київ, Вербна неділя 13 квітня 2025-го року Божого, Музей Ханенків. Саме тут відбулася непересічна музична подія: Євген Громов зіграв масштабний (близько години звучання) твір Ференца Ліста Via Crucis (Хресний шлях) в оригінальній авторській версії для фортепіано соло.
Виконання цього твору відбулося у рамках концептуального передвеликоднього диптиху знаного піаніста – тижнем раніше у тому ж музеї Громов зіграв «Сім останніх слів Христа» Йозефа Гайдна у клавірному перекладенні Карла Черні, до речі, віденського вчителя Ліста. Та якщо гайднівські «Сім слів» – музика відома (принаймні у хоровій версії чи у виконанні камерного оркестру вона звучала на українській сцені вже не раз), то Via Crucis Ліста – щось цілком нове й несподіване для нас від угорського класика.
«Хресний шлях» написано у 1878-1879 роках у Римі й Будапешті, початково – для хору й органа. Пізніше композитор зробив ще декілька різних версій, серед яких і фортепіанна. Маестро мріяв про виконання Via Crucis у Колізеї, «де земля просякнута кров’ю мучеників». Але так і не почув за життя одне зі своїх останніх творінь у публічному виконанні.
Традиційне уявлення про автора Liebesträume(чи не найвідоміший твір Ліста) сформував його віртуозний концертний стиль фортепіанної музики так званого зрілого періоду творчості. Тобто коли ми говоримо про Ліста, то зазвичай маємо на увазі передусім «карколомні» етюди («трансцендентні» і не лише), знамениті угорські рапсодії та ефектні фортепіанні концерти, що вимагають від піаніста неабиякої технічної вправності й артистизму. У професійному середовищі є така упереджена думка, що Ліст у репертуарі піаніста є ознакою певного рівня виконавської майстерності (такий собі «вищий пілотаж»), мовляв, хто не грає Ліста, той «не справжній» піаніст. Традиційний образ Ліста-композитора, пам’ятний ще зі шкільної парти, тісно пов’язаний з образом Ліста-піаніста, легендарного артиста свого часу, «людини-оркестру», денді. Відомо, що музикант тричі виступав у Києві, за свідченням рецензентів, це був справжній фурор, а під час одного з візитів до України познайомився з польською аристократкою Кароліною Сайн-Вітгенштейн, що стала музою й супутницею митця до кінця його днів.
Такий вельми спрощений романтичний образ Ліста чудово вписався у формат совєцького музикознавства. Ще б пак, адже про значний масив творів композитора на релігійно-церковну тематику, написаних в останні десятиріччя життя (Via Crucis – один з них), колись говорити було зась. Не дивно, що у старих російськомовних підручниках та іншій хрестоматійній літературі духовні твори Ліста не розглядаються взагалі, або розглядаються побіжно й поверхово. Мало того, вони знецінюються, применшується їхня художня вартість. Зокрема, той факт із біографії композитора, що він у свої 54 роки вступив терціарієм у францисканський орден (інакше кажучи, став «монахом в миру») подавався з деякою іронією, мовляв, колишній світський лев «вдарився» в релігію.
Насправді у 1860-ті роки не без впливу низки трагічних подій особистого характеру (смерті двох дітей Ліста, народжених у шлюбі з Марі д’Агу) відбулася стильова еволюція мистця. На зміну ефектній віртуозності й блиску його попередніх творів прийшли аскетична стриманість, лаконізм, мінімалістична медитативність глибоко рефлексійних музичних висловлювань.
Для Євгена Громова, схоже, не близька естетика популярних концертних п’єс Ліста (якщо він їх колись і грав, то хіба що як навчальний матеріал у далекі студентські роки). Дивує, на перший погляд, уже саме звернення піаніста до епохи музичного романтизму. Адже пріоритетом Громова – і це всі знають – є музика ХХ століття, переважно модерн, зокрема творчість українських шістдесятників-аванґардистів.
Але в тому-то й справа: у пізнього Ліста Громов побачив те, що великою мірою випереджає музичну мову ХХ століття. В цьому сенсі, Via Crucis – надзвичайна композиція, можна подумати, створена вчора, а не півтора століття тому. Це музика, що балансує на межі тональності (часом навіть здається атональною), вона вражає слух сміливими, як на той час, «вагнерівськими» гармоніями (насправді, це Вагнер був під впливом Ліста, а не навпаки), тут середньовічні хорали переплітаються із бахівською за духом риторикою, а позірна імпровізаційність та перемінна фактура захоплюють несподівано сучасним поглядом. В інтерпретації Громова з його стриманим, відсторонено-беземоційним підходом цей твір відлунав як своєрідна молитва, сповідь і проповідь одночасно, де чути біль, страждання і смирення прийняття.
Годинний сеанс занурення у таку музику, що розповідає про випробування і страсті Господні, став печальною втіхою для сердець: зранку того ж дня російські ракети вдарили по центру Сум, забравши десятки невинних життів.
Олеся Найдюк
Фото Андрія Цикоти
