Сьогодні перечитування творів Миколи Хвильового набуває нового виміру рефлексій аби зрозуміти де ми є, і що мотивує людину залишатися людиною. Його перцепція дійсності подій 1920-х років та відображення цього досвіду в літературі була цілковито новим підходом до сприйняття дійсності, яка поривала із передньою літературною традицією, але так не змогла прийняти основ більшовиків.
Читач-творець
Українська молодь 1920-х років цілковито по-іншому дивилася на світ ніж попередники. Співставлення літератури до і після війни видається прірвою світоглядів і життєвого досвіду. Хвильовий свого часу шукає і знаходить іншу відповідь на питання якою має бути література після всього прожитого. Читання стає не просто розвагою. Читання у Хвильового розкриває заховану чуттєвість особистості, піднімає та осмислює її імпульси. Він бачить читача активним учасником пам’яті і досвіду, закликає до сміливості бути творцем своєї реальності, яка оживає під час читання. Для Хвильового читання – це творчий індивідуальний акт:
Мої любі читачі! … Я боюсь, що ви мою новелу не дочитаєте до кінця. Ви в лабетах просвітянської літератури. І я поважаю. Та кожному свій час. Творити то є творити. Да. … солов’ї не однаково співають, прислухайтесь. … Переспівувати — не творити, а мавпувати. І читач творець, не тільки я, не тільки ми — письменники. Я шукаю, і ви шукайте. Спершу від новаторів — і я теж — це нічого: від них, щоб далі можна. А твір мій буде цілком художній — треба продумати, треба знати… Ах, зелені мої сни за далеким невимовним. Ах, моя молодість — на фабричних посьолках тебе залишив, заблукалась ти ніччю в шахтарських огнях, на степах запорізьких безмежних.
У цих роздумах, чи швидше відчайдушному зверненні, Хвильовий піддає сумніву основи ролі літератури в житті людини. Однак, осмислюючи дійсність, Хвильовий був не таким життєствердним, як Валер’ян Підмогильний. Його герої частіше шукали нового бачення світу, тоді як у Підмогильного знали, що їхня індивідуальність будує їхнє майбутнє. Герої Хвильового одночасно поглиблюють тривогу читача та пробуджують власний імпресіонізм – чи стане цей досвід творчий, залежить від самого читача.
Знайти і ствердити нове життя
У мене виникло спонтанне бажання читати збірку з кінця, почати з «Я (Романтика)», тому настрій був заданий відповідний. Оповідання дало перспективу тривоги, коло якої захопило й сюжети наступних оповідань – «Сентиментальну історію» та «Повість про санаторійну зону». Цікаво було спостерігати, як обрані видавництвом твори конструюють декілька років історичного періоду, під час яких творча українська молодь була переповнена відчуттями пошуку, шукань і відкриттів нових життєвих орієнтирів.
Кожен із вміщених творів Хвильового у цій книзі – це про пошук нової форми прози, яка б відобразила пережитий досвід. Характерною і важливою рисою цих оповідань є відсутність (і непотрібність) класичного сюжету. Тому читачеві може не вистачати звичних деталей для комфортного читання. Проте головне до чого прагне автор – спонукати читача до перцепції власного життєвого досвіду, до глибшого розуміння власних імпульсів та цінностей.
Його твори більше відчуваються і порівнюються, ніж відтворюються за сюжетом, глибше розвивають власне сприйняття світу. Змушують не спостерігати за подіями, а відчути себе на місці головного героя. Це цілковито новий підхід читання прози, творчий. І найголовніше, що таке занурення в читання дає відчуття власного досвіду.
«Я (Романтика)» від самого початку задає бажання відсторонитися від подій. Читаючи це оповідання постійно розмірковуєш над тим, що веде людину по життю – батьківська традиція і мораль, чи вольовий вибір ілюзії заради якої готовий на крайності.
Події оповідання розгортаються у самій кульмінаційній фазі цієї боротьби, яку автор гостро передає – бої точаться буквально на порозі кабінету, де головний герой приймає рішення про розстріли. Про розстріл власної матері. У творі немає моралі, і постійно відчувається прірва між реальністю дій і глибинними цінностями душі, з якими герой от-от порве останню ниточку. Для мене цей твір був більше про екзистенційну кризу в якій опинилася Україна під час більшовицької війни. Він глибоко відносить уяву до досвіду і часу, який суспільство пережило.
Для мене це оповідання стало радше спробою сповіді самого Хвильового – напевно, про таку тональність може говорити лише сучасний читач. Стиль розповіді має унікальний ефект на сприйняття сюжету – в’язка жахливість близького образу головного героя і його рішень з біографією автора. Ми ніколи не дізнаємося де проходила грань між життєвим досвідом Хвильового і абсолютним злом рішень, які він описує. Однак, наш головний урок від читання цього оповідання полягає в усвідомленні тотальної трансформації людини. Головний герой слідуючи за ілюзорним ідеями ідеології (запитуючи себе самого чи це не галюцинації) втрачає все, що робить людину людяною.
В іншій тональності написана «Сентиментальна історія». Тут про свободу від старого і сміливість перед новим. Протягом читання лишається сильне відчуття ототожнення головної героїні, Б’янки, з революцією, новим суспільним ладом та світлим майбутнім.
Проте не всі прояви її молодої душі вкладаються в рамки нового більшовицького світогляду. Власне її історія розвивається навколо вибору між піднесеною еротичною та надто банальною фізичною любов’ю, – і це викликає алюзію на два різні сценарії життя між якими застряла молода і сповнена життя Б’янка. Любов з художником мала духовний вимір, сповнений крихкості і чутливості. Натомість це кохання ніяким чином не в’язалося із тим суспільним ладом, у якому героїня намагалася себе знайти. Вона не обирає цей шлях, їй щось заважає. Прагматичне рішення (чи на зло художнику?) віддатися колезі завершує її стремління до щастя і душевних пошуків. Зрештою, вона віддається не чоловікові, якого не кохає, а системі у яку не вірить.
Це оповідання розкриває глибинне відчуття, що ми постійно від чогось втікаємо – спершу від звичного і сповненого творчими проявами життя, бо не віримо у власні сили, а потім – від власних мрій, бо нам здається, що крила зламані.
Спільним і цікавим прийомом «Повісті про санаторійну зону» та «Я (Романтика)» є роздуми головних героїв про грань між галюцинаціями та реальністю. Кожного разу, зачитуючи пасаж, де герої міркують про своє життя, вони ніби хочуть прокинутися.
Найбільш яскравою алюзією на санаторій, у якому відбуваються події є враження, що мова йде про власну спроможність до державного будівництва та втрата цієї можливості. А саме втрата анархістами (бо головний герой – це анарх). Поведінка і роль кожного героя викликає алюзії з минулого, хвилювання про теперішнє та невіру в майбутнє. Українська ідентичність на думку автора, в образі анарха втрачає силу, її з нього висмоктують, і він втрачає себе. Оповідання живе, поки анарх перебуває в діалозі між власною совістю, марить спогадами минулого, та стоїть між вибором більшовизму в образі Майї та творчою дійсністю в образі Катрі. Діалоги, які анарх веде з іншими пацієнтами санаторію нагадують ситуації на життєвому роздоріжжі, де кожна людина має зробити життєвий вибір, зрозуміти які принципи лежать в основі її буття і що нею рухає.
Сучасному читачеві легко зрозуміти, що сюжет символізує задушення української ідентичності, однак зробити такий чіткий висновок в 1924 році, на початку українізації було надто сміливо, але стає очевидно, що Хвильовий припускав такий результат. Тому завершуючи читання збірки оповідань від видавництва «Віхола», я намагалася зрозуміти дихотомію життєвого вибору Хвильового: чому він писав про образ похмурого більшовицького майбутнього, але залишався вірним цим ідеям?
Історичний контекст і привиди сьогодення
Напевно, найбільш неправильним є розуміння творчості Хвильового (як й багатьох інших митців 1920-х років) лише в контексті українізації. Ідея українізації до певної міри дозволила працювати в руслі українського літературного процесу, бо формуючи україномовне середовище бюрократичного апарату, тому було слушним включити молодь, яка прагнула самовиражатися мовою суспільства до якого належала.
Українізація, що була інструментом більшовиків, фактично й вбила Хвильового. Він ідейно віддалявся від головної траєкторії, заданої цією політикою – будування міцних стосунків метрополії і важливої периферії, слідкування правилам, які диктував центр. Хвильовий у своїй творчості перебував у пошуку, який зрештою не давав йому догматичної віри в нову ідеологію. Цей пошук був природнім, творчим, індивідуальним, життєвонеобхідним. Це все заперечувала Москва.
Хвильовий, інтуїтивно відчував, що програма більшовиків не дозволить творчого вияву. Він приймав соціалістичну реальність більшовиків, але йому не давав спокою інший аспект людини – психологічний. І власне йому Хвильовий вірить. І цей вибір його губить.
Зрозуміти Хвильового і його життєвий досвід сучасному читачеві можна як ніколи близько. Сьогодні Україна інша, однак переживає тотальну турбулентність і ми не знаємо куди ця трансформація суспільства приведе. Але ми можемо рефлексувати над досвідом Хвильового, ми маємо такий привілей і можемо скористатися його життєвими уроками. Досвід життя Хвильового показав, що відсутність доброти і терпимості є причиною чому ми не помічаємо як деструктивні помисли проникають у наші рішення, окуповують місце в душі, і надовго там заселяються. І ведуть по невірному шляху. Зараз інші ілюзії ведуть нас, і ми так само як свого часу Хвильовий не робимо чіткої межі між тим що є насправді, і у що ми хочемо вірити.
Микола Хвильовий. Повість про санаторійну зону. Сентиментальна історія. Я(Романтика). Видавництво «Віхола», 2022.
Текст: Надія Скокова
