В п’ятницю оновлення експозиції відкрилося виставкою фоторобіт полеглого військового і поета Максима «Далі» Кривцова «Далі: Я поверну собі своє життя, обіцяю». Максим – талановитий поет, який встиг потримати у руках свою останню книжку«Вірші з бійниці», але виставку власних фоторобіт він планував, але не встиг закінчити – саме тому деякі з них (всього 24 роботи) супроводжуються фрагментами його віршів, деякі куратори тактовно вирішили залишити так.
Три роки повномасштабної війни породили безліч фотографій, зроблених військовими – але при тому, що матеріал звісно схожий, все залежить від кута зору того, хто знімає. В даному випадку ми бачимо фотографії, зроблені поетом, які скоріш ілюструють його поетичні тексти, а не навпаки: так, ми бачимо наприклад саме того рудого кота, героя мабуть найвідомішого віршу поета, того, що який загинув разом з ним (тварини на війні це окрема біль). Виставка супроводжується фільмом, присвяченим Максиму – а на відкритті, перед зворушливим читанням віршів Максима одеськими поетами та поетками (модерував Андрій Хаєцький), нам показали ще три кротких фільми, де поет разом зі своїми побратимами – красиві сильні люди -посміхаються в об’єктив та привітно машуть руками; останній кадр – ми бачимо їх зі спини і вони уходять від нас, уходять…
І це втрата, яку неможливо нічим замістити. І пробачити ворогу теж ніколи не можна.
Роботи, які можна побачити на виставці, а також можна придбати листівки з ілюстраціями українських художників та художниць, присвячених митцю. Всі виручені з продажу робіт кошти музей направить на збереження пам’яті про Максима Кривцова.
У суботу, 14 вересня, відкрились ще три виставки разом (як на мене проблема, бо кожен митець вартий окремої пильної уваги, а тут три експозиції водночас ніби гасять одна одну).
Одеський скульптор та художник Юрій Зільберберг пропонував відвідувачам музею свою експозицію робот, що об’єднана назвою «Серії» (куратор — Микола Лукін); узагальнені, ніби стерті часом скульптурні композиції та барел’єфи, що відсилають нас до античності – згідно з релізом «…предмет в творчості Зільберберга перетворюється на своєрідний архетип або поетичний образ». Тут мабуть важливою стала саме позачасовість робіт, небажання автора бути в «тренді» (саме тому такі роботи залишаються актуальними дуже довго), це зал, де легко дихається – частково тому, що улюблені матеріали майстра ніби випромінюють світло, частково саме через непоспішну філософічність його робіт.
Чому серії? – ну справді тому, що це серії, і до речі, Одеса, яка розташована на територіях давніх античних колоній, це саме те місто, де традиції мають бути відрефлексовані та оновлені, а культурна спадщина – вступати в безпосередній діалог зі сучасністю. «Окреме місце займають ескізи великих монументальних проектів – більшість представлених скульптур мисляться ним у процесі створення саме у великому масштабі» – з прес-релізу.
Поруч зі світлинами Максима Кривцова розташувалася експозиція художниці Анастасії Колібаби «Затемнення». Певним чином це хороше рішення, бо роботи Анастасії перегукуються з роботами Кривцова; з тією поправкою, що вони, як притаманно «трансформованій реальності», узагальнюють досвід війни – на полотнах перед нами розмити силуети військових з закритими лицями та мертва іржава ворожа техніка на тлі мертвого ландшафту. На відміну від позачасової експозиції Зільберберга це виставка – гостро-актуальне свідоцтво; але мою увагу привернула невелика монохромна робота – античний торс, досконалий, але пошкоджений часом. Всі ми знаємо багато таких робіт, але в саме цьому контексті це одразу викликає асоціації з безліччю скалічених військових, мужніх та красивих, але поранених війною духовно та тілесно. Так античність знов стає сучасністю, бо пам’ять та культура здатні крокувати різними шляхами і все ж врешті решт зустрітися у фінальній точці.
Ще одна монохромна (папір, олія) мінімалістична робота яка вразила мене, зветься «ППО» – морське одеське таке знайоме узбережжя і маленька, схожа на янгола або птаха хмарка в небі – все, що залишилося від ракети, яке несе смерть. Ця робота на мій погляд перегукується з вже хрестоматійною серією робіт Матвія Вайсберга «Караван», котра присвячена зерновому каравану, що вже відійшов у історію: чисте, нічим не заплямоване небо та пуста, чітка лінія обрію… Решту ми маємо додумати самі. Великі роботи супроводжуються серією монохромних «іржавих» акварелей, які так або інакше повторюють теми великих картин, мов би своєрідна луна (але від того вони не робляться менш вражаючими).
Анастасія Колібаба молодше Юрія Зільберберга на 40 років, це вже інша генерація, але традиція одеської школи (обидва вони навчалися у «Грековці»), як ми бачимо, не переривається. Куратор: Микола Лукін.
І нарешті третя експозиція, що відкрилася саме у суботу – це проєкт Дмитра Молдованова «Суміш» за кураторства Павла Гудімова.
Роботи формально можна віднести до наївного мистецтва, але в таких випадках як завжди не треба дуже довіряти лейблам – бо художник теж навчався в нашій «Грековці» і добре розуміє, що саме робить (на відміну від справжнього наїву, який суто спонтанний). Дійсно, його роботи насправді дуже яскраві і символічні, і на перший погляд оптимістичні, але якщо придивитися, виявляється, що вони теж являються своєрідною інтерпретацією вже трирічної біди та люті; мальовничі звіри на полотнах терзають один одного, а птахи над головами дорослих та дітей, які біжать з одного краю картини до іншого, скоріш викликають асоціацію з хичкоковськими «Птицями», ніж з символом міра та свободи. «Суміш» (що порозуміває мікс улюблених стилів автора: імпресіонізм, експресіонізм, сюрреалізм), згідно з анотацією, написана за один, останній рік і задумана як цілісний проєкт; це мабуть наймасивніша і найпотужніша виставка з всіх тут названих, але шкода, що вона саме завдяки своїй яскравості трошки перебиває ефект від стриманих робіт сусідів по експозиціям….
Текст: Марія Галіна
