Найбільше цікавила правда в кадрі

«Ольга»

Три премії Швейцарської кіноакадемії отримала драма спільного виробництва Швейцарії, Франції та України «Ольга» про Революцію гідності. Відзначили за найкращий фільм, найкращий сценарій та найкращий звук.

За сюжетом  15-річна українська гімнастка Ольга, яка вимушено переїжджає до Швейцарії. Готується до виступу за її збірну на чемпіонаті Європи. Намагається адаптуватися в іншій країні. Тим часом в Україні починається Майдан. Ольга стежить за перебігом і хвилюється за матір-журналістку, яка зазнає переслідувань, та подругу, що допомагає протестувальникам. Дівчина розривається між своїм новим життям і подіями на батьківщині. Має вирішити: залишитися за кордоном чи повернутися. 

Минулого року стрічку нагородили за найкращий сценарій у програмі «Тиждень критики» Каннського кінофестивалю. 

Прем’єрний показ у Києві проходив 20 лютого 2022-го в рамках пам’ятних заходів до Дня героїв Небесної сотні.

Про фільм спілкувалися із французьким режисером Елі Ґраппом.

Як виникла ідея проєкту?

Спочатку я чув про Майдан і стежив на відстані, передусім із місцевих новин. Це був дуже віддалений погляд на події у вашій країні. 2015 року в рамках роботи над документальним проєктом про життя музикантів оркестру познайомився з українською скрипалькою ЯриноюТиньо, яка вирушила на навчання до швейцарської Лозанни якраз перед початком Революції гідності. Щойно вона поїхала, вибухнув Майдан, який перевернув її життя. Її розповідь мене зворушила. Подумав: якщо на мене так подіяла, то очевидно, викличе емоції не тільки в українців. 

Саме ця історія лягла в основу ідеї мого повнометражного дебюту. Почав шукати більше інформації в інтернеті. Читав, зокрема, статті французьких експертів. Як от тексти соціологині українського походження, викладачки паризького університету Нантер Юлії Шукан. Мені був найбільше цікавий саме український підхід у висвітленні теми. Намагався краще зрозуміти ваше бачення, погляд зсередини. Таким чином долав відстань, яку відчував раніше. Дивився фільми, зроблені українцями під час Майдану. Зокрема, роботи «Вавилон 13» та картину «Зима у вогні» на Netflix. 

Як працювали над сценарієм і поглиблювали знання й розуміння теми? 

Хвилювався, бо мав достойно зобразити важливий період історії іншої країни. Долав страх через залучення якомога більшої кількості українців, які допомагали робити правильні акценти та не пропускати чогось суттєвого. Часто їздив в Україну. Десь 12 разів під час написаннясценарію протягом трьох з половиною років. Щоразу зустрічав настільки багато людей, наскільки міг. Спілкувався із протестувальниками, кінематографістами, журналістами, соціологами, як от Тамара Марценюк, яка підготувала ціле дослідження про жінок на Майдані. Її праця допомогла мені сформувати моїх персонажів. 

Українських митців у бесідах запитував про їхній особистий досвід на Майдані й що вони думають про подальший хід історії. Також розповідав про своїх персонажів і цікавився їхньою думкою. Стали партнерами з українською компанією Pronto Film. Великий внесок зробив режисер Артем Юрченко, який був залучений у роботу з архівами, процес кастингу, підготовки та зйомок. 

Після початку пошуків я заглибився в тему. Сформулювати картинку в голові й дійти повнішого розуміння найбільше допомагали свідчення безпосередніх учасників подій. Розбирався у непростих питаннях. Наприклад, як люди, які не обов’язково завжди погоджувалися в усьому, могли діяти разом заради спільного прагнення демократії.  

Я відчував потужність зображень із місця подій і був вражений їхньою інтенсивністю, напругою та фізичністю. Передавали контекст, але водночас здавалися фантастичними. Деякі реальні відеозаписи помістив усередину художнього кіно. Віддзеркалюють внутрішній конфлікт героїні, яка перебуває на відстані під усього цього. Стикається з реальністю через спостереження, перегляд . Так розвивається її дивна взаємодія з Революцією. 

Чому вирішили використовувати тільки архівні кадри для ілюстрування Майдану?

Таку пораду дала українська режисерка Катерина Горностай, яка теж документувала перебіг Майдану. Познайомився з нею на ранньому етапі створення стрічки. Сказала: «Не реконструюй барикади в кадрі. Це було достатньо страшно в реальності. Не роби цього заради фейку». Вона мала рацію. Ця теза запала мені в голову. Що ми нічого не маємо відтворювати, коли йдеться про Майдан. Є вигадані сцени з розмовами телефоном і скайпом. Але коли йдеться про присутність в епіцентрі Революції – це не ігрові елементи, а хроніка. Стосунки між фікцією та реальністю – теж проблематика героїні. Вона повністю зосереджена на персональному бажанні, індивідуальному пошуку як спортсменки. І раптом стикається з глобальними подіями. Має справу з проблемами, які набагато більші за неї. Мусить зробити внутрішній вибір. 

Які ключові виклики ставили перед собою у процесі створення фільму?

Це передусім історія самих українців. Я ж намагався дати її репрезентацію зі свого погляду, який також відображає думки, враження та спогади багатьох українців, з якими співпрацював. Старався зробити так, щоб французький або швейцарський глядач не потребував додаткових пояснень від мене. Хотів би, щоб фільм пробудив їхню цікавість до теми. 

Мої співвітчизники здавалися дуже віддаленими від ваших подій під час самого Майдану. Але вже після початку війни 2014-го не було й тижня, щоб не з’явилася якась стаття про Україну. Європейці вже тоді стали потроху розуміти, що сучасна історія України близька і важлива, бо також стосується їх.

Шукав баланс між тим, щоб дати достатньо інформації, яку зможуть сприймати в рамках сюжету, але не впасти в репортажистику. А також баланс між особистою історією героїні та політичною історією Майдану. 

Мені також хотілося поговорити про дисципліну, про яку нічого не знав. Так само, як свого часу не знав про Україну. Дав собі якомога складніше завдання, щоб глибше дослідити питання. До того ж гімнастика не просто кіногенічна, а й містить у собі багато музикальності. Коли ходив спостерігати за тренуваннями, міг закривати очі й просто слухати звуки. 

Чому вирішили співпрацювати з непрофесійними акторами та які були методи роботи з ними?  

Розумів, що не хочу працювати з професіоналами. Бо акторки не зможуть досягти такого рівня у гімнастиці, як це потрібно. Шукав людей, які зможуть грати, не будучи професіоналами, і поводитися перед камерою так, щоб мені хотілося їх фільмувати. Хоч це вигадана історія, найбільше цікавила правда в кадрі. Спортсменки знають, як це -тренуватися і боротися. Як це, коли на вас дивляться шість тисяч глядачів у залі.

Головним завданням було створити такі обставини, в яких виконавиці поводилися б максимально природно, були вільними й мали свободу інтерпретувати своїх героїнь тими словами й жестами, як вони це відчувають. 

Як ви уявляли свою героїню на початку і як змінився образ після зустрічі з виконавицею?

Я мав своєрідний скелет своєї героїні. Уявляв її схожою на музикантів і танцюристів, з якими співпрацював у попередніх проєктах. Це люди надзвичайно пристрасні до того, що роблять. Навіть одержимі своєю справою. 

Найбільше цікавила правда в кадрі

Виконавицею головної ролі стала гімнастка з Луганська, вихованка столичного Олімпійського коледжу імені Івана Піддубного20-річна Анастасія Будяшкіна. Вперше побачив її 2016-го у швейцарському Берні на європейському чемпіонаті, де вона брала участь у складі української юнацької збірної. Потім зустрів 2017-го в Олімпійському центрі в Україні. 

В Анастасії я знайшов дівчину, яка підпадає під усі критерії, але водночас у багатьох сенсах набагато вища й сильніша за мої уявлення по персонажа. Вона не тільки впевнена, старанна і смілива, а й неочікувано весела і в хорошому сенсі божевільна. Її манера поведінки й характери вплинули на сценарій. Навіть попри те, що її героїня – вигадана. 

Наскільки схожі акторка та її героїня?

Важко сказати, скільки справжньої Анастасії в Ользі. Не так багато. Бо вона свого часу не мала стосунку до цієї історії – була надто юна у час Майдану. Історія героїні не могла бути для неї особистою. Але все ж наповнила Ольгу власними емоціями та реакціями, додала частинку себе. Наприклад, на відміну від діалогів французькою, більшість реплік українською та російською імпровізовані. Ще на репетиціях ми впроваджували техніку проговорювання сцени. Але не в сенсі конкретних рядків, а контексту. Тоді акторки краще розуміли, про що йдеться й що мається на увазі. Це дало їм свободу розмовляти природно своїми словами. Часто перечитували сценарій тільки для того, щоб нагадати собі послідовність ситуацій. 

Попри те, що для неї це перший фільм, Анастасія природжена акторка.  До того ж була достатньо хороброю, щоб присвятити два роки вивченню французької. Завдяки цьому вдосконалювала свої навички і покращувала розуміння власних реплік. Це спрощувало процес пояснення і скорочувало дистанцію в робочому процесі. 

Для вас було важливо взяти саме українку на головну роль?

Було абсолютно необхідно, щоб героїню зіграла саме українка. Цього не міг би зробити ніхто інший. Тому що це українська тема. І так само як Ольга за сюжетом, в ході зйомок Анастасія поступово відкривала для себе Майдан, наближалася до цієї історії, набувала зв’язку з нею. Як і героїня, раніше думала, що вона тільки гімнастка. Але не менше значення має те, що також громадянка своєї країни. Було важливо мати цей вимір в інтерпретації.

Анастасія з Луганська, а героїня, яку я написав – киянка. Але можу уявити, що переїхала до Києва, тому що її мати стала працювати журналісткою у столиці. Насправді це не так важливо. А те, що спілкується переважно російською – це було від початку від виконавиці. Анастасія вільніше володіє і більше здатна імпровізувати рідною мовою, а для неї це російська. Ми знали від початку, що це важливе питання в Україні. І має бути частиною проблематики стрічки. Що деякі персонажі розмовляють російською, тоді як інші українською, а між собою – суржиком. Стосунки Ольги з мовою розвиваються і змінюються протягом фільму.

Які були особливості зйомок фільму, візуального та звукового ряду, ідейного навантаження?

Знімали у справжньому тренувальному центрі 2020-го. За участі місцевого тренера та представниць національної збірної Швейцарії. Було непросто. Не лише тому, що потрібно було ретельно слідувати ритму справжньої підготовки. А й тому, що деякі епізоди мали знімати протягом реального чемпіонату. А це було за три дні після початку карантину. Змагання перенесли. Це був виклик – передавати атмосферу чемпіонату без жодної публіки. Довелося фільмувати на фоні порожньої арени, а потім заповнювати її за допомогою спецефектів. 

Сцени у Швейцарії – переважно малолюдні й в обмеженому просторі часто порожніх приміщень. Кадри з Києва – багатолюдні й на великих вулицях. Важливо було знайти баланс у цьому контрасті настільки відмінних реалій. Ольга має відчуття, що ніби застрягла й замкнена. Усе через перебування поруч із природою та закритість території, її ізольованість і віддаленість від цивілізації. Так і сама Швейцарія хоч і в центрі Європи, та при цьому поза межами ЄС. Це також країна, де героїня максимально захищена у стосунку до ситуації, в якій опинилася її мати, на яку скоюють напад через професійну діяльність. Але й найбільш віддалена від подій, доленосних для її співвітчизників, зокрема рідних і друзів. Це частково відображає підхід Європи до України у зовнішньополітичних відносинах. 

Поруч із візуальним контрастом будували звукові зв’язки. Так проводили паралелі між двома атмосферами. Майдан мав звучати дещо схоже на сцени гімнастики. В якийсь момент не можете розрізнити ці звуки. Бачите інше, але вуха не можуть розмежувати, відокремити два відмінні простори. Це відображення того зв’язку з батьківщиною, який формується у героїні. Коли розгортається Революція, вона не може залишатися байдужою. Бо весь час думає про це. Хоче повернутися додому й бути частиною історичних процесів, які більші за неї та її справу. Але не може. Має перебувати в холодному, відокремленому, дистанційованому спортивному світі закордону в той час, коли мітингувальники переживають залученість і єднання. 

Це не могла бути історія про якусь іншу дівчину в будь-якій іншій країні. Щоб бути зворушливим і щирим, фільм мав розповідати саме про український досвід. Я не маю жодної претензії на універсальність. Навпаки, прагнув бути максимально конкретним. 

Пам’ятаю, під враженням від розповіді подруги-скрипальки паралельно задумувався щодо політичних питань у Франції. Але порівнювати чи зіставляти різні контексти не можна. Усі народи та країни мають свої власні, неповторні історії. Те, що відбулося в Україні – характерно тільки для неї. Саме ця специфіка зацікавлює та захоплює мене як іноземця. Сподіваюся, інших також. Водночас усі здатні до розуміння інших, особливо в питаннях пошуку ідентичності та свого місця у світі, у відчутті вигнання й віддаленості. Це викликає емпатію, незалежно від походження глядача.

Розкажіть про реакцію на фільм у світі. 

Реакція на «Ольгу» виявилася позитивною. Цікаво усвідомити, як 2022 року тема Майдану у фільмі робить Україну цікавішою для іноземців, які до цього могли не знати про неї. Тепер я був би щасливий, якби стрічка спонукала їх по-справжньому зануритися в контекст і звернути більшу увагу на вашу країну. 

Західні глядачі не реагували на ті самі сцени так само, що й українці. Наприклад, не розрізняють і не бачать мовного питання. При цьому приділяли більше уваги спортивній темі. Були вражені сценами тренувань і виступів, до яких так ретельно готувалися акторки. Це нормально. Аудиторії мають різний бекграунд – в історії та життєвому досвіді. Але для мене як молодого кінематографіста було важливо усвідомити, що всі вони можуть бути зворушені. Здатні сприйняти маловідому для себе тему Майдану. Проявляють цікавість і ставлять питання. 

Тоді як європейці завдяки стрічці могли б відкрити для себе тему Майдану, українці – пам’ятати або згадати. Але кіно насправді про досвід перебування поза межами своєї батьківщини, в якомусь сенсі екзил, вигнання. Це не історія про дівчину, яка робить революцію. А про ту, хто не може там бути. Хотіла стати лише професіоналом у своїй сфері, аж раптом усвідомила, що не може закривати очі на те, що відбувається в її рідній країні. Згодом обирає майбутнє на батьківщині, а не в еміграції. Продовжує справу життя, але в інший спосіб і в місці, де її серце відчувало потребу бути. Таким чином здійснює щось у своєму спорті, але там, де вважала правильнішим для себе. 

Що думаєте про повномасштабне військове вторгнення Росії в Україну? Чи поділяють цю думку ваші співвітчизники?

Вже вісім років війна Путіна є зґвалтуванням свободи та цілісності України. Думаю, всі мої друзі мають однакову думку щодо цього. Так само всі, кого я знаю, сьогодні захоплюються вашою мужністю. Проте нашого захоплення недостатньо. Усі, хто за межами України, повинні продовжувати підтримувати українську боротьбу. Надсилати гроші та медиків, приймати біженців без дискримінації, виходити на протести та змушувати наші уряди робити все можливе, щоб зупинити Путіна прямо зараз. 

Ми також маємо підготуватися до того, що конфлікт не зникне раптово. І нам потрібно продовжувати проявляти солідарність з Україною, яка буде чинити опір російській агресії. Міжнародна спільнота мусить допомагати в цьому. 

Мені здається, мої співвітчизники недооцінили небезпеку Путіна. Усі шоковані подіями 24 лютого та подальших днів. Намагаються зрозуміти причини та історичне підґрунтя того, що відбувається в Україні сьогодні. Наприклад, більшість тільки зараз усвідомлюють, що війна триває вже вісім років. Сподіваюся, моє кіно може теж посприяти добрій справі. Додати елементи контексту для глядачів.

Чи підтримуєте зв’язок із кимось в Україні?

Я продовжую спілкуватися зі своїми українськими колегами. Наприклад, Анастасія Будяшкіна представляла «Ольгу» 20 лютого в Києві на спеціальному показі, організованому Національним музеєм Революції гідності. Я теж мав бути там, але літаки скасували. Відразу після цього вона повернулася до Харкова, де працювала в цирку. Через обстріли їй довелося на кілька днів спуститися в укриття, перш ніж вдалося виїхати з міста. За два з половиною дні перетнула країну, діставшись польського кордону. За сприяння колег ми знайшли людей, які відвезли Анастасію до Кракова, та інших, які дозволили їй зупинитися у них на якийсь час.

Як проходить прокат стрічки?

Окрім показів на міжнародних фестивалям, на сьогодні «Ольга» вийшла у прокат у Швейцарії, Франції та Бельгії. А протягом найближчих двох років з’явиться в кінотеатрах у більш як 25 країнах. Зокрема, в Україні. 

Текст: Ілля Прокопенко

Підтримайте нас, якщо вважаєте, що робота Дейли важлива для вас

Возможно вам также понравится

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.