Гадаєте, що підліткова жорстокість залишається в середній школі? Ні, вона переслідує жертв протягом усього життя. Зостаючись незримою та непомітною для оточення, вона не зникає ані в минулому, ані в майбутньому, ані в сьогоденні. І коли зримими стануть усі шрами, кого упізнає кожен із нас?

Відверта історія підлітка, який переживає булінг. Історія про тих, хто мовчить і не помічає, про тих, хто засуджує, про тих, хто завдає психічного та фізичного болю і шрамує пам’ять. Історія, яка вчить, хоч нікого й не повчає.

Новий роман Елоя Морено «Незримий» — про булінг, самотність та колективну відповідальність. Цю книжку перекладено 20 мовами світу, а також включено до обов’язкового прочитання у школах Іспанії. 

УРИВОК

Рука із сотнею браслетів

Тієї самої миті, коли якийсь колишній невидимий знову намагається заснути, кілометрів за п’ять звідти, у маленькій кімнаті семиповерхового будинку, прокидається рука, вся унизана браслетами. І тут-таки — тіло, з яким вона становить одне ціле. 

Уже п’ять днів вона не може нормально спати, якраз відтоді, коли сталася аварія. Вона теж п’є таблетки, і вони так само не діють. 

Вона прокидається в темряві, знервована, ходить кімнатою о будь-якій годині ночі й невпинно дивитися у вікно на небо — як ото тепер її совість. Уже п’ятий день, як усе їй бачиться каламутним, ніби наділа такі собі окуляри зі сліз, які не може зняти. 

Уже п’ятий день, як вона пише листи кохання, що починаються люттю, а завершуються ненавистю. Листи кохання, які, либонь, ніколи не дійдуть за призначенням, які залишаться поміж кошиком для сміття і забуттям. 

Вона дивиться на мобільник, що вже давно мовчить. Відкриває фотографії, і їх треба прогорнути на кілька місяців назад, щоб знайти одну з тих, що її цікавлять. 

Ось перша, усміхається, утрьох на пляжі. 

Ось друга, він сам, мружить око, здалеку. 

Ще одна, недавня, з його останнього дня народження, того, коли він так сильно дмухнув на свічки, що мало не здув торт. 

І четверта, і п’ята, і ще, і ще, і ще… і, в міру того як швидшає гортання пальцем фотографій, з’являються сльози, лють, безсилля й біль… бо він наприкінці завжди з’являється. 

Вона жбурляє мобільник на підлогу в марній спробі стерти отак минуле й валиться на ліжко. 

І саме цієї миті, між болем і простирадлами, вона нарешті ухвалює рішення, яке відкладала кілька днів. 

* * *

Знову мене розбудив отой жахливий свист, ніби хтось засунув мені свисток у вухо й безперестанку дме. 

Я здіймаю руки і з силою затуляю вуха, заплющую очі й роззявляю рот… але цей свист тепер усередині. 

Повільно дихаю, і поволі здається, що проходить. Здається, що вже минув, але це не так, він просто сховався, щоб, коли спатиму, знову мене розбудити. 

Розплющую очі. Дивлюся на стіну навпроти: 6.26. 

Думаю, що сьогодні вже не зможу заснути. 

Я пам’ятаю все, що відбувалося протягом тижнів перед аварією, і нічого з того, що сталося відтоді. Іноді з’являються різні відчуття: ніби я захлинався у воді, ніби летів у небі, ніби хтось вдував мені вогонь через рот, ніби якийсь звук заповнював усе… 

І потім я прокинувся тут, у цьому ліжку, у цій кімнаті: мені сказали, що проспав два дні. 

Але про те, що перед аварією… тут я пам’ятаю про все й розумію, як змінилося моє життя за кілька місяців. Це було, ніби мчати американськими гірками, яким ні кінця ні краю. Та подорож закінчилася, закінчилася п’ять днів тому.

Відколи все сталося, люди безупинно приходили відвідати мене. Були й кілька друзів — постійні та ще якісь, про яких навіть і не знав, що вони в мене є. Прийшло й багато родичів, хоча про деяких навіть не пам’ятаю, чи я їх колись бачив. 

Та насамперед прийшли всі ті люди, які досі не були спроможні мене бачити, а дізнавшись, що я сенсація, захотіли переконатися, що таки ж так, що це правда, що я знову видимий. 

А, ну так,прийшло ще багато журналістів, навіть телеведучі, але їм не дозволили поговорити зі мною. Знаю, що я з’явився в багатьох випусках новин, у газетах, на радіо, у телепрограмах… але я не зміг побачити чи почути хоча б щось — мені не дозволили. 

Дивно, що саме тепер, коли знову видимий, я найбільше почуваюся пригніченим. 

6.46. 

За вікном уже розвиднюється, це означає, що скоро все заметушиться. А я буду тут іще один день. І ця рука теж буде тут, триматиме за ногу, або за передпліччя, або стискатиме мою долоню, але буде тут —у цьому я певен. 

* * *

Обличчя зі шрамом на брові

6.46 і в кімнаті одної квартири в центрі міста. Там, на ліжку, простяглося інше тіло, якому заснути майже так само важко, як і не спати. Гризоти. 

Воно підводиться, мовчки прямує до ванної та споглядає обличчя у дзеркалі. Дивиться на праву брову, оту, на якій маленький шрам, торкається її пальцями й пригадує, як той з’явився: уже давно, у парку, два велики, перегони. 

І поки відтворює в пам’яті ту мить, очі воложаться, бо вже кілька місяців, як цей маленький слід — єдине, що їх єднає. 

Виходить із ванної та повертається в ліжко. 

Уже п’ять днів внутрішніх сумнівів: чи розказати щось, чи мовчати, як і досі, не розуміючи, чи він боягуз, чи лише вцілілий. 

Ну так, він ходив провідати його в лікарні, але вони майже не розмовляли. Почувався дуже незручно, — ніби знов зустрів когось, із ким сам не знаєш, чи прощався, — дуже ніяково. 

Після стількох років дружби раптом, побачившись очі в очі, просто не знали як поводитися, тіла були ті самі, але слова вже не добиралися. 

— Привіт, — сказав, побачивши його й намагаючись приховати потрясіння, що на нього справила та обстрижена голова, рани на обличчі й катетер у руці. 

— Привіт. 

— Як справи? — спитав знову, і то таким тоном, ніби повідомив, що небо високо, сніг білий, а взимку холодно. 

— Ну, трохи ліпше… 

— Бери, це тобі. — І тіло зі шрамом на брові дало йому пакунок. 

— Спасибі, — відповів той, розгортаючи… 

І запала така мовчанка, що кілька хвилин тільки й чути було, як у долонях шелестить подарункова обгортка. Незручне мовчання, коли всі бажають, щоб воно урвалося, але ніхто не знає, як його порушити. 

— Гадаю, таких у тебе нема? — запитало нарешті тіло зі шрамом на брові. 

— Ні, таких немає, щиро дякую, — збрехав той, оглядаючи вміст пакунка. 

* * *

Знову дивлюся на цю руку, руку, що безперестанку тримає мене протягом п’яти ночей, які я тут. 

Гадаю, вона це робить, адже боїться, що я раптом знову стану незримим, а вона не зможе мене знайти. Гадаю, що отак, тримаючи за ногу, вона принаймні мене локалізує. 

Рука, якої я теж потребую, тому щоночі, коли відчуваю її, спочатку лякаюсь, але потім розумію, що вона мені потрібна. Мені конче треба знати, що, як раптом я знову щезну, принаймні хтось знатиме, де я. 

Я випростовую свою руку й кладу поверх її, і відчуваю теплу шкіру, і стискаю долоню, і чую биття серця в її пальцях… І тихо кажу їй те, чого ніколи не наважився б сказати, якби вона не спала: «Мамо, я тебе люблю». 

* * *