Новий театр (Nowy teatr) у Варшаві збирає аншлаги, створює нові проекти на перетині різних видів мистецтва і головне — це абсолютно відкритий простір на різних рівнях.
У Kyiv Daily вже розповідали історію його створення, художнього керівника Кшиштофа Варліковського. І сьогодні пропонуємо огляд інших вистав Нового театру, які резонують і зачіпають глядачів.
Пластичний перфоменс «Мови майбутнього» (Języki przyszłości/Future Tongues) режисерки Ані Новак, автори драматургії — Матеуш Шимановський Матеуш Шимановка, привертає увагу поліфонією сенсів і філософсько-фізичних зв’язків.
Аня Новак вивчала філологію в Ягеллонському університеті, пізніше у Німеччині закінчила Hochschulübergreifendes Zentrum Tanz. Її цікавлять квір-феміністські практики, аспект часу у виконавському мистецтві та взаємозв’язок між думкою, мовою та ситуацією. У 2019 році художниця була удостоєна другої премії «Проект Кімната» за виставку-перформанс «Чи можна померти від розбитого серця?». В обґрунтуванні конкурсу, організованого CSW Zamek Ujazdowski, журі оцінило художницю за «створення експериментального перформативного простору для відеоінсталяцій» та зазначило, що «займаючись темою тілесного виміру страждання, вона переклала науковий, медичний дискурс у поетичний, часом дотепний вислів».
Ії робота “Мови майбутнього” відсилає до біблійної історії про Вавилонську вежу. Це по суті, є міркуванням про людське спілкування, де замість слів – рухи, погляди, інтимні дотики, чуттєвість межує з раціо. Робота також відсилає до науково-фантастичного порнофільму 1982 року Café Flesh, де після ядерного апокаліпсису більшість людей не мають статевого потягу, в той час як секс-позитивна меншість бере участь в актах сексуального театру на очах у зачарованої публіки.
Цей перфоменс, по суті, є міркуванням про людське спілкування, де замість слів – рухи, погляди, інтимні дотики, чуттєвість межує з раціо. Відсутність культурних, національних, етнічних ознак ідентичності, в тому числі і сексуальної, продукує новий простір, де тілесність і спроможність відчувати емпатію через є фундаментальною.
Глядачі у залі по різному сприймають перфоменс. Одні, як – сексуальну оргію, інгі – як естетичний і наповнений життєвим досвідом перфоменс, треті – як пазл сучасної світової моделі, де свобода бути собою постає все гостріше.
Театральна практика, яка поєднує пластичний театр, квір-дослідження, лінгвістичну складову і цифрові технології комунікації, фактично ставить питання про наше спілкування, про не/наявний діалог у суспільстві, де частіше люди не розуміють один одного.
Упродовж вистави думала про те, як би сприйняли в Україні зараз цю виставу, який театр спромігся б показати таку глибоку роботу, як змістовно, так і візуально- нестандартну. Можна тільки припускати, що мабуть, незалежні театри.
Вистава, яка викликала бурхливе обговорення серед учасників арт-резиденції, – «Silenzio!» Рамони Нагабчинської. Вона народилася в Торонто, є танцівницею і хореографом, яка мешкає в Польщі. Останнім часом ії хореографічні практики інтереси дотичні гротескності жіночого тіла та переосмислення класичних форм виконавського мистецтва та візуальної культури. Вона навчалася, як танцівниця у Варшавській державній балетній школі, Вищій школі музики та образотворчого мистецтва у Франкфурті-на-Майні та у лондонському The Place. Вона також здобула ступінь з культурології в Університеті соціальних наук у Варшаві. Рамона виступала з різними компаніями та артистами, серед яких Польський театр танцю, Флер Даркін, Девід Вампах, Ула Сікль, Ребекка Лазьєр, Павел Сакович, Алекс Бачинський-Дженкінс, Марта Зьолек та Clod Ensemble.
У фокусі роботи “Silenzio!” – голос, жіночий голос, а якщо більш глобально, то опера. На початку на пустій оголеній сцені- чотири акторки стоять – дивляться то на глядача, то один на одного. Ніби гіпнотизуючі. Згодом ми лунає увертюра до опери Джоаккіно Россіні. Потім музика стає більш сучасною: електронну, як символ емансипації, руйнації певних стереотипів.Актриси починають тягати матраци та кидати їх на сцену, неодноразово «вбивають» себе та один одного і, нарешті, переможені, падають на матрац. Поступово вони на підлозі намагаються дістатися один одного, як крок до трансформації і нового етапу боротьби.
Одна з героїнь таки “помирає” – під час переодягання на сцені актрис у барокові сукні. Раптом одна актриса вибігає на середину сцени, але вона ще не готова – ззаду її сукні стирчить неприєднаний роз’єм мікрофону. Акустик наздоганяє її в кілька стрибків і хапає кабель. Співачку тягне назад, і вона падає на спину. “Вмирають лише найкращі”, — коментують її колеги в перуках і кринолінах, не особливо переймаючись. І так починається друга частина вистави, де жіночий голос, по суті, виключений з публічного простору. В якийся момент акторки стилізують звучання слів під італійську, а інтонацію — з пародійним ефектом. Тут анекдотичність і тема жартів ніби трохи розряджає оперну феєрію, але це лише підкреслює захисну реакції у суспвльстів.
І власне фінальна сцена — чи то пологи,чи то аборт. З під суконь “народжується” — чи ембріон у формі серце, від якого вони тікають. Вистава завергається співом, який поступово переходить у плач, крики та жах.
Тобто, жіноче тіло має бути сприйняте цілісно, а голос – бути почутим і займати рівноправну роль у опері, у суспільстві, у політичній парадигмі.
Вистава створена в рамках проекту Poszerzanie Pola у співпраці з Фундацією Мистецьких Станцій у Познані.
Вистава «Повернення до Реймса» (Returning to Reims) Катажини Кальват натхненна книгою відомого французького соціолога Дідьє Ерібона. У молодості Ерібон виїхав з робітничого передмістя Реймса і оселився в Парижі. Це уможливило його камінг-аут,, але також розкрило почуття сорому через його робітниче походження. Після смерті батька автор повертається до рідного міста, щоб зіткнутися з власним минулим і класовою ідентичністю.
Його мемуари 2009 року «Повернення до Реймса» стали не тільки важливим внеском в соціологію, але й мали неабиякий вплив на французьке інтелектуальне життя. Книга була адаптована для сцени Лораном Хататом у виставі, яка дебютувала на Авіньйонському фестивалі в липні 2014 року. Вона була також поставлена Томасом Остермаєром у рамках Манчестерського міжнародного фестивалю 2017 року.
Вистава, яка йде у Новому театрі (Варшава) – це копродукція з Краківським театром Łaźnia Nowa. У ролях – Ясміна Полак, Яцек Понєдзялек, Яціне Зміт. І власне Яцек Понєдзялек має схожий життєвий шлях Дідьє Ерібона – актор походить із робітничої сім’ї з житлового масиву Ольша II у Кракові. Пізніше, як і професор Ерібон, актор змінив місце проживання – поїхав до Варшави. Тому для Яцека Понедзялка питання ідентичності також було важливим моментом.
У форматі ток-шоу спочатку на сцені глядач бачить певну пародію на сучасних ведучих, їхній стиль спілкування- перебивання спікера, висування власного его у прямому ефірі, намагання принизити запрошенного гостя. Так, це виглядає весело до того моменту, поки герой Яцека – професор Ерібон, не починає бунтувати, точніше – він змінює костюм і говорить про свою орієнтацію, містечковий характер і соціальне приниження. Через цю неочікувану витівку професора програма виходить з-під контролю ведучих.
Він говорить про те, що і пережив сам. Про ті питання, які й досі актуальні для Польщі: гомосексуальність, неприйняття суспільства, соціальна нерівність, провінційне походження. Він лається, грубо висловлюється, що підсилює щемкий непроговорений біль – існування особистості на шарах табуйованих тем.
І тому вистава «Повернення до Реймса» — це і сповідь, і розплата і і звинувачення, як суспільств, так і самому собі.
Нарешті, вистава Кшиштофа Варліковського «Ангели в Америці», де йде мова про про життя групи геїв Нью-Йорка, які переживають пандемію СНІДу та ультраконсервативне правління Рональда Рейгана у 1980-х роках.
За свою п’єсу американський драматург Ентоні Кушнер отримав Пулітцерівську премію в 1993 році,потім адаптував її для HBO в 2003 році.
У виставі переплітаються і нашаруваються питання релігії, політики, ідеології, соціальної нерівності на фоні конкретних історичних постатей.
«Здається, що Варшава — це місто, яке складається з успішних молодих людей, які купують квартири та автомобілі. Більшість з них неодружені, бо тоді легше знайти роботу і на роботі. Я хочу поставити питання, що буде з цими людьми, коли вони всього досягнуть і не належатимуть до жодної спільноти у вигляді лише сім’ї. Що станеться з їхньою самотністю? Що станеться з їхньою самотністю, з їхнім мисленням і вірою, в якій вони були виховані. Перша частина «Ангелів в Америці» розповідає про те, до чого дійшло або повільно доходить польське суспільство: зіткнення політиків, розмахування передвиборчими гаслами, порушення людського приватного життя. Зрештою, не важко знайти в сучасній Польщі аналогію з Америкою. І там, і там фундаменталізм не випливає з потреб народу. Це просто дуже вигідне передвиборче гасло», — зазначав Кшиштоф Варліковський у розмові з Йоанною Кійовською (для DZIENNIK).
Попри те, що прем’єра була ще у 2007 році, досій зала Нового театру у Варшаві завжди переповнена – завжди на цій виставі черги.
У п’єсі розповідається історія про чотирьох геїв. Рой – трудоголік, який сприймає людей, як речі. Його турбує тільки те, як розбагатіти. Коли він дізнається, що у нього СНІД, він не змінює своєї поведінки. Він бореться з хворобою і продовжує боротися проти всього світу, навіть проти тих, хто хоче йому допомогти. Пріор хворий, але у нього величезна воля до життя і він хоче подолати мінливу долю. Він доволі добре реагує на лікування, але найбільше його ранить розбите серце, бо кохана людина покинула його в скрутну хвилину. Лукас йде від коханого, бо боїться його хвороби. Він вступає в нові стосунки, але керується в основному тілесністю, а не почуттями. Джо приховує свою орієнтацію, бо одружений. До того ж він мормон. Людина губиться в правилах, почуттях і думках. Він намагається бути самим собою, але це суперечить його іміджу в суспільстві. Кожен із героїв стикається з величезними дилемами, припускається помилок, завдає шкоди собі та іншим.
У виставі режисер досліджує тему сексуальної ідентичності, романтичної та батьківської любові, релігійності, нетерпимості, широко розуміємого зла у світі та, головним чином, примушують нас усвідомити, як боляче жити зі СНІДом, і ще болючіше жити зі СНІДом. Через викристалізовується тема самотності, відчуття провини. Через абсурдні стереотипи про СНІД суспільство здатне винести вирок такій людині – на самотність. У цьому контексті сценографія символічно трансформує простір: лікарня переплітається з конференц-залом і бюро послуг з поховання.
Кшиштоф Варліковський не говорить прямо про політику, але розкриває її вплив на людей через те, як табуйовані теми обмежують життя звичайної людини, яка не хоче приховувати свою орієнтацію, свій стан.
«У цій п’єсі багато ангелів. Я намагаюся їх зрозуміти. Це персонажі, суть яких полягає в тому, щоб любити. Вони впали з неба і тепер бруднять вулицю. Я вірю в таких ангелів. Мене більше цікавлять їхні душі, ніж американський контекст, в якому вони функціонують. Я дивлюся на їхнє життя і, звичайно, виявляється, що вони мають ті ж проблеми, що й люди в усьому світі», — говорить режисер у вищезгаданій розмові.
Безумовно, вистава оповита трагедією, яку продукує суспільство й страждає людина — особистість. З іншої сторони, можна сприймати виставу, як антидот проти токсичних процесів у сучасному світі.
Текст: Ірина Голіздра
Матеріал створено завдяки арт-резиденції за сприяння Театрального інституту ім. Збігнєва Рашевського та фінансової підтримки Міністерства культури та національної спадщини Республіки Польща.