Новий театр у Варшаві — відкритий простір, де поєднуються мистецькі жанри, створюються нові проекти і дискутуются гострі теми у різних форматах. У січні 2008 року мер Варшави Ганна Гронкевич-Вальц заснувала Новий театр, а  Кшиштоф Варліковський став художнім керівником і запросив Кароліну Охаб до участі у створенні нового арт-місця у Варшави. 

16 травня 2009 року відбулася прем’єра першої вистави: (А)поллонія за текстами Есхіла, Еврипіда та Ганни Кралл. Протягом наступних п’яти років театр існував без приміщення, але  показував вистави, організовував мистецькі заходи та дискусії в залах, на вокзалах, у кав’ярнях.

Така вимушена свобода, тобто відсутність місця, була неабияким стимулом для експериментів. Однак потреба приміщення була очевидною.  І таке місце було знайдено на перехресті вулиць Мадалінського та Сандомирської. Ця будівля була збудована 1927 року і внесена до реєстру пам’яток у 2008 році,  З середини 2013 року зародок майбутнього культурного центру кілька місяців функціонував на місці колишнього очисної бази. У старому, ще не відремонтованому залі відбулася прем’єра “Варшавського кабаре” (“Kabaret warszawski”) за п’єсою Петра Грущинського.

У листопаді 2014 року розпочався процес модернізації та пристосування історичної зали майстерень, частини адміністративної будівлі та облаштування прилеглої до пам’ятки території для цілей культурно-освітньої програми.

Відкриття модернізованого Міжнародного культурного центру “Новий театр” відбулося у квітні 2016 року. І з того часу цей культурно-освітній простір розширює свою діяльність, запрошуючи митців, колег, а також надає позиціонує себе, як відкритий майданчик для всіх. Наприклад, тут у фойє працює книгарня, проходять зустрічі з письменниками, є кав’ярня, – куди можна прийти працювати або поспілкуватися. Сьогодні протягом сезону Новий театр дає близько 10 прем’єр. А минулоріч Новий театр відзначив своє 15-річчя. 

Художній керівник театру Кшиштоф Варліковський є одним з найважливіших творців і європейського театру. Здійснивши понад десять постановок Шекспіра, він створив новий канон втілення творів класика. Він також інтенсивно досліджував сучасні можливості античної трагедії.  Протягом останніх кількох років він також інтенсивно працює з оперою, переносячи в неї свої театральні відкриття та працюючи над ретеатралізацією опери.

 “Я ставлюся до акторів як до партнерів у роздумах про життя. У нас спільний досвід поколінь. Ми ще пам’ятаємо комуністичну Польщу і вихід на свободу. Ми всі приїхали до Варшави з провінції і досягли успіху. Ми разом подорослішали, разом починаємо старіти. Ми все глибше і глибше занурюємося в життя і мистецтво“, – вважає Кшиштоф Варліковський. 

Його вистави багатошарові з глибинним підтекстом, справді задають тренд у театральному мистецтві. 

Підтримка України

З початку повномасштабного вторгнення росії Новий театр підтримував Україну різних напрямках, в тому числі допомогаючи українським митцям. У театрі чітко висловили солідарність з Україною. Принципово і те, що 18 лютого 2022 року Новий театр публічно відмовився їхати до москви  з виставою Кшиштофа Варліковського “Одисея. Історія для Голлівуду”  на фестиваль “Золота маска”.

“Відміна нашої поїздки очевидна через жорстоку війну, яку Росія розпочала проти України. Це водночас прикро, адже у кожного є свої «друзі-москалі», а їх у нас багато у російському театрі. Це люди, які не підтримують Путіна та його нелюдську імперську політику, навпаки, вони роками намагаються своїми діями, непохитно та всупереч усіма, з’єднати Росію з Європою. Сподіваємося, що наші «друзі-москалі» переможуть зло і побудують у себе кращий, демократичний світ. Бажаємо Вам цього від усієї душі! Тепер вибачте, але ми не можемо прикласти руку до путінської фікції нормальності”, – заявили тоді у театрі.

Також Новий театр спільно з Українським домом у Варшаві проводить заходи для української спільноти, наприклад, Різдвяну святкову вечерю. 

Часто вистави мають український переклад, що дозволяє глядачам з України позбавитися мовного бар’єру і сповна зосередитися на спектаклі.

Театр підтримує представників української театральної спільноти в різних вимірах. В тому числі, долучений до програми резиденцій, ініційованої Театральним інститутом ім. Збіґнєва Рашевського, учасницею якою минулого року пощастило бути авторці цього матеріалу.

Новий театр – це не тільки про вистави, а це простір для діалогу та ініціювання розмови навіть на найнезручніші теми. І тому пропонуємо огляд вистав у реперутарі Нового театру (серед яких є і прем’єри).

«Кібер-ельф» і український контекст

У контексті інвазії і гібридної війни, цікавим виявився проєкт Магди Шпехт «Кібер-ельф». Після повномасштабного вторгнення росії Магда Шпехт вирішила повернутися до своєї першої професії, журналістики. Зокрема, працюючи у сегменті кіберпростору – боротьби з російськими тролями, фейк-ньюсами, дезінформацією та пропагандою, ставши активісткою групи “Кібер-ельфи”. 

Згодом цей результат втілився у виставу, а скоріше -лекцію-перфоменс у Театрі Nowy у Варшаві. На сцені Магда наяву показує, яким чином роспропаганда створює фейки, як росЗМІ спотворюють правду на тлі подій в Україні. Глядачі у залі можуть у реальному часі спостерігати і таким чином отримують мінімальні знання з медіаграмотності. 

Магда часто проводить воркшопи лекції, як роспізнати і боротися у кіберпросторі з російськими фейками. Вона наголошує, що слід розвивати свої критичні та медійні навички, бо добре поінформоване суспільство є більш демократичним і більш стійким до маніпуляцій.

До речі, Магда завжди допомагає і підтримує українців, які вимушені були знайти порятунок від війни у Польщі. А також вона прихистила і врятувала собаку з харківського притулку на ім’я Йоля.

Це мистецько-медійний проект, який має широку аудиторію. Не тільки для українців і поляків, а також країн Балтії і країн, де роспропаганда видумає новій інструменти “вживлення” для досягнення власних інтересів. 

До речі, нещодавно Магда Шпехт Моя презентувала нову виставу  “Spy Girls”. “Вона заснована на розслідуванні з відкритих джерел про присутність російських солдатів у тимчасово окупованих містах України. Команда збирала розвіддані в грудні та січні, і те, що ми представляємо на сцені – це унікальний погляд на нові методи та методологію, які ми створюємо” – зазначила Магда у дописі у fb.

«Odyseja. Historia dla Hollywoodu»  Кшиштофа Варліковського

На вистави у Новому театрі майже завжди sold out. А якщо це постановки художнього керівника Кшиштофа Варліковського, то й поготів. Чотирьохгодинна вистава “Odyseja. Historia dla Hollywoodu” – одна з найпопулярніших у репертуарі. До речі, спектакль має українські субтитри і театр попереджає про можливість безкоштовних квитків для українців. 

Вистава побудована на основі: Одіссеї Гомера та “Дорога чекає червового короля”  і “Роману для Голлівуду” Ганни Кралль: Кшиштоф Варліковський, Пьотр Ґрущинський; співавтор: Адам Радецький. 

Це історія зав’язана на двох полюсах: з одного боку, життя Ізольди, єврейки, яка впродовж всієї війни здійснювала вчинки, достойні Одіссеєвої боротьби, щоб врятувати свого чоловіка. Гомер оспівував подвиги Одіссея цитуючи пісні мандрівних аедів. Вчинки Ізольди, які, на її думку, є чудовою канвою для Голлівудського фільму, дочекались книги Ганни Кралль «Дорога чекає червового короля». І з іншого боку розгортається сюжет про Одісея – німецького офіцера, який намагається оповідати про воєнні злочині за сімейним столом. 

На тлі постійної боротьби за життя і збереження пам’яті, яку намагається екранізувати у Голівуді – історію Ізольди, режисер створює колаж як на сценічно-драматургічних епізодів, так і відеопрекції з акторською грою. Наприклад, на початку вистав реальна краєвид із високих вікон театру є елементом сценографії, що є символізує зв’язок минулого з сьогоденням. Без права на забуття. Автор сценографії й костюмів Малґожата Щесняк.

Синкретизм кінематаграфічного і театрального на основі гомеровського епосу і реальних подій показує різні підходи до виживання  – Ізольди та Одісея. Коли Одіссей  подорожує Ітакою, він відмовляється від спокусливої   пропозиції Каліпсо,  яка бажає зробити його безсмертним. Він вирішує повернутися додому. Тим часом імпозантна  пані Ізольда мріє про безсмертя, тому хоче втілити свою історію життя на екрані, яку побаче увесь світ. Ось вона – історія для Голівуду, яка має прийти до душі найкращим продюсерами і акторам, наприклад Елізабет Тейлор. 

Питання антисемитизму, смерті та безсмертя, персоналізація пам’яті і здатність прощення пульсують кожним епізодом у виставі настільки, що важко все усвідомити впродовж чотирьох годин. Якби це пафосно не звучало, але ця поліфонична у всіх сенсах вистава вартує якомога більшої кількості глядачів і окремої статті.

В ролях: Клод Барду, Маріуш Боначевський, Станіслав Брудни, Аґата Бузек, Маґдалена Целецька, Анжей Хира, Ева Далковська, Бартош Ґельнер, Малґожата Гаєвська-Кшиштофік, Ядвіґа Янковська-Чесляк, Войцех Каларус, Марек Каліта, Зиґмунт Маланович, Харукі Муракамі, Маґдалена Поплавська, Ясміна Полак, Пьотр Полак, Яцек Понедзялек.

«Фобія»

Прем’єра цього сезону — “Фобія”, яку створили Маркус Ерн і Кароль Радзішевський. Це історія про дискримінацію і толерантність ЛГБТ-спільноти. І тут слід зазначити, чому це актуально і для Польщі, і для України. Так, у рейтингу  Міжнародної асоціації ILGA, (яка бореться за дотримання прав людини щодо представників ЛГБТК+ спільноти)  представлено 49 країн, серед яких абсолютним лідером за рівнем толерантності виявилася Мальта з показником у 90.29%. Водночас Україна посіла 39 місце в рейтингу з показником 20.16%, обігнавши Болгарію (19.86%), Румунію (18.11%) і Польщу (15.05%). 

Тому ця вистава розкриває пафосною ілюзію толерантність до ЛГБТ через різні художні практик. Карикатурна візуальна мова Маркуса Орна та дослідницько-документальна практика Кароля Радзішевського, що зосереджується на негетеронормативній, нерозказаній історії Польщі. Вистава, у типовій для Маркуса Орна манері, складається з трьох частин.  Двоє чоловіків-геїв у рожевих масках символізують таку собі поліцію толерантності. Це так звані Fag Fighters – вигаданий міський партизанський підрозділ, “гомосексуальна банда”, що діє на маргінесі мейнстрімного суспільства, маркуючи свою територію графіті та вчиняючи акти насильства, в тому числі сексуального. Візитною карткою Fag Fighters є рожеві камінні труби, які стають атрибутом вигаданого Радзішевським загону анархістів-геїв – Fag Fighters. Мета атак Fag Fighters – помститися хибним союзникам ЛГБТ+-спільноти. Бойовиків дратує повсюдне лицемірство серед багатих у великих містах. І вони  приходять до щасливої сім’ї, представників бізнесу і мистецтва,  влаштовуючи вікторину на знання історії Польщі. А потім вчиняють жорстке насилля. Причому, акт самого побиття, насилля завжди ніби “захований” за дверима, ліжком, столом, що підвищує рівень хорору в уяві глядачів.

Всі герої мають маски, що можна дешифрувати, як символ брехні про повагу до ЛГБТ. З іншої сторони, це абсолютна деперсоналізація людини у суспільстві на контрасті з історичними постатями. І голоси акторів і актрис також спотворені, оскільки вони гарчать і верещать. 

“Фобія” – це абсурдна й жорстка критика суспільства, у якому досі панують певні стеротипи, ворожнеча, а деякі компанії навіть намагаються на цьому зробити бізнес. Наприклад, однією з тем є так зване “рожеве відмивання”, коли транснаціональні корпорації, наживаючись на хворобливому споживацтві, просувають свої бренди, імітуючи підтримку ЛГБТК+ людей. 

«Гості вечері Господньої»

Виставу “Goście Wieczerzy Pańskiej” за сценарієм Інгмара Бергмана до його картини “Причастя” (1963) поставив Томас Фризел. Тема самотності, спустошеності і зневіри розкривається  повільно й обережно. Глядач ніби підглядає за дійством, яке розгортоється на тлі  абсолютного білого відкритого простору, що символізує і свободу, і водночас – чистиліще. 

Це театралізована історія по відношенню до кінооригіналу – подорож сценами і пейзажами, зафіксованими у фільмі, яка пропонує багатоперспективний погляд на світ і персонажів.  Це історія про людей, які споглядають порожнечу, вдивляючись чи то в очі глядача, шукаючи останню надію, чи то деінде без сподівань. Фактично це оповідь про втрачені надії й сумбурні роздуми про життя, яке швидко біжить за своїм часом.

Духовна криза, що посилюється постійними сумнівами і питаннями до Бога, – процесс незворотній, але необхідний для визначення хто я у цьому світі, як життя й смерть впливають на людство. У цій виставі немов на вагах опиняються егоцентризм й самопожертва Вибір, який людина має зробити, обумовлений його не/вірою в Бога. 

Може здатися, що вистава орієнтована для більш старшого віку, але це абсолютно не так. По-перше, це дуже психологічно-філософська вистава, яка заглиблює в ті очевидні, аде складні питання, на які ми часто не звертаємо очі. По-друге, це візуально красива і вистава, де сценографія (білий простір – поліфонічне трактування) – напрочуд метафоризована.

Уранізм у сучасному світі: «Mieszkanie na Uranie»

Виставу “Mieszkanie na Uranie”  поставив  Міхал Борчух на основі есе  Поля Б. Пресьядо – письменника, філософа, арт-куратора, квір-теоретика й активіста з ідентичністю трансґендерного чоловіка.  “Якщо ви подивитеся серіали “Ейфорія” або “Ось такі ми є”, то в них небінарність, по суті, взагалі не проблематизується. Вона просто є. І з того, що я чую від друзів, які мають дітей шкільного віку, небінарність також вже присутня у світі цих молодих людей. Звичайно, вона може бути вигнана урядом, директором, Церквою чи батьками, але вона вже є”, – сказав Міхал Борчух під час прем’єри вистави у березні 2022 року. 

Отже, на фоновій історії про оренду квартиру  розгортається сповідь про іншу модель світу, у якому гендерні норми не є важливими, толерування небінарності розглядається у контексті існування сучасного світу, а точніше, можливості його трансформацій.

Вистава з елементами документального театру: на сцені транслюється відеоролік трансгендера Ану Червінські, який є документалістом, оператором, монтажером, автором відеороликів для театральних постановок, а віднедавна ще й актор. У спектаклі “Мішкання на Уранії” він розповідає про дорослішання, сміливість і важливість крихкості.

Уран, як планета, тут сприймається як утопічне місце для життя.  Водночас, уранізм – це концепція, створена Карлом Хайнцем Ульріхом, що означає визначення потягів третьої статі та подолання гендерного бінаризму. Ульріхс вважав, що гомосексуали не є ані чоловіками, ані жінками, а представляють із себе третю стать. Таких людей він іменував «уранами» або «урнінгами» (Urning), причому вважав, що кохання «уранів» більш піднесене, ніж кохання між чоловіком і жінкою.

Вочевидь, у виставі на перше місце виходить все ж таки право людини на самовизначення і екзальтовану поведінки у запопропонованих обставинах. І це про демократичне суспільство, де повага до людини є пріоритетною.

Текст: Ірина Голіздра

Матеріал створено завдяки арт-резиденції за сприяння Театрального інституту ім. Збігнєва Рашевського та фінансової підтримки Міністерства культури та національної спадщини Республіки Польща.