Три короткі концерти Київ Музик Фесту

Три концерти

28 вересня 2020 року «Київ Музик Фест» організував три короткі концерти впродовж одного вечора вересневого понеділка. В найкращих традиціях COVIDOпандемічного світу організатори забезпечували безпечність дистанції між глядачами як за допомогою рекомендацій ВОЗ, так і за допомогою онлайн-трансляції, — а вона, до речі, приємно дивувала моторністю оператора та монтажера та динамічністю зміни кадрів.

З часів початку локдауну, більшість сучасних академічних комерційних та некомерційних ініціатив почали активно переходити в онлайн-формат, і Союз композиторів України вчасно підхопив світовий тренд. На самій трансляції кількість тих, кому було цікаво слухати українську академічну музику, постійно колихалася, і інколи «падала» до 20-30 глядачів. Проте, самі відео трансляцій вже через пару днів (!) набрали від шестисот до більш ніж півтори тисячі переглядів. 

Так, це зовсім незначний результат в рамках відеохостингів, але враховуючи вузьку ідеологічну орієнтацію фестивалю (академічна, та ще й, прости Господи, українська музика!) та ще вужчу географічну (Київ та, певною мірою, околиці), така кількість потенційних глядачів – дивовижна.

Перший концерт(«Музичне приношення») відкривала прем’єра твору Віктора Степурко «Пастораль» для скрипки соло та струнного оркестру, присвячена світлої пам’яті Мирослава Скорика. Власне, весь перший розділ тріади концертів українського академу був свого роду присвятою українським академічним композиторам, що стали (новою? вічною?) класикою української музичної культури: крім незворушно-світлої по тону «Пасторалі» Національний ансамбль солістів «Київська камерата» під керівництвом Валерія Матюхіна виконав твори Валентина Бібіка та Ігоря Шамо.

Три концерти

З тріо представлених творів української академічної класики саме «Пастораль» і запам’яталася найбільше, можливо, щоправда, через зірковий дует флейтистки Богдани Стельмашенко та скрипальки Богдани Півненко. Чому «класики» — так це тому, що в цій музиці вже не відчувалося претензії на авторство, а була лиш трансценденція мистецького буття української нації…

Немов для контрастності, після лункої тиші перерви від академічної спадщини української музики, наступний концерт звітував найнеординарнішими авангардними творами чотирьох українських та одного західного композиторів. В цьому розділі увагу також привертала прем’єра, а, вірніше, прем’єри творів Золтана Алмаші («Карпатська пісня» для струнного квартету) та Сергія Пілютикова («На шляху до Вудстоку» для струнного квартету), які так експресивно, харизматично та епатажно виконав струнний квартет імені Левка Ревуцького — Маріана Скрипа (перша скрипка), Едуард Скрипа (друга скрипка), Андрій Тучапець (альт) та Золтан Алмаші (віолончель).

Три концерти

Втім, не можна сказати, що решта творів були «прохідними». Ні. Ні. Ні. Скоріше, вони були надто різні та презентували колоритність різних паттернів мислення: юнацьку мрійливість та душевну поривчатість в неоромантично-експериментальній сонаті Ігоря Щербакова, експресивну сміливість інтелектуальної музики в Reflektion 1 від Марцеля Хижиньскі та відверто атональний (та страшенно мелодійний)  квартет Любави Сидоренко — щоб сподобатися на всі сто відсотків будь-якому слухачу.

І якщо «На шляху до Вудстоку», як другий етап концерту, розкрив все багатство сучасної авангардної музики, то «третій акт» знову повернувся до класичної академічної традиції музики. Оскільки завершальний концерт стосувався музики для струнного оркестру, то кожен твір немовби підсвідомо брав участь в олімпіаді на найбільш майстерне застосування струнних інструментів.

Почувши  хітові, немовби саундтреки, призначені для чергового фільму «Піратів Карибського Моря», мелодії скрипкової партії та карколомні пасажі для цимбал (з якими віртуозно справився Андрій Войчук) з «Ash-Rock» Віктора Теличка, я подумав, що цей твір стане моїм улюбленим цього вечора. Втім, вже досить скоро мою увагу привернув «Warum?» Ігоря Щербакова, — під чутким керівництвом Ігоря Пучкова, ансамбль «Київські солісти» ніжно і водночас дуже емоційно передав ті самі музично-ономастичні алюзії на шуманівські романтичні інтонації, яких часто бракує сучасному академу, що черпає своє натхнення в будь-яких стилях музики крім чистої («дитячої», «невинної», як би це дивно не звучало) неоромантики. Найбільше ж здивування мене чекало наприкінці концерту – коли на сцені почали грати твір Юрія Ланюка. І хоча по силі музичного вміння це не могло затьмарити попередній твір українського класика Юрій Карабиця, саме цей твір мені найбільше запам’ятався – постфактум концерту.

Три короткі концерти Київ Музик Фесту

Резюмувати подію хотілося б переліком тих позитивних нововведень, що свідомо чи, може, вимушено – через пандемію, які були введені організаторами Київ Музик Фесту та коротким коментарем на цей перелік. По-перше, онлайн-трансляція, її якість та динамічність операторської роботи робили цей концерт дуже насиченим у візуальному плані. По-друге, лаконічність кожної частини та тематичне розбиття всіх творів на основні групи глядацьких вподобань (умовні рубрики «класики», «авангарду» та «неокласики») дозволяли потенційному глядачу насолодитися неперервністю стильового та художнього смаку в обраній сфері музики. По-третє, зірковий склад артистів та інструментів-солістів: Наталія Фоменко (клавесин), Дмитро Таванець (фортепіано), Андрій Войчук (цимбали), Богдана Півненко (скрипка) та Богдана Стельмашенко (флейта). І, по-четверте, відверте пропагування української культури через інструментальні рішення (використання українських народних інструментів), ідеологічні рішення (пропорційна кількість українців до західних композиторів) та концептуальні рішення (включення до програми творів українських класиків), що разом давало змогу відчути те, як саме українська культура моделює національну ідентичність в умовах постколоніального світу.

Текст: Іван Матлаєв

Фото: Аліна Гармаш

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *