Це, мабуть передостанній в цьому місяці матеріал, і він буде не дуже довгим. Як ви знаєте, в Одесі наразі проходять потужні виставки, про які я зробила кілька матеріалів – ці виставки, мабуть, є явищем національного масштабу.
Але є й події, які зазвичай отримують відгук у місцевій пресі, не виходячи на сторінки великих ресурсів. Бо вони не стільки концептуальні та впливові, скільки теплі та локальні.
Але.
Зараз буде ото «Але».
Місто тримається саме на локальних подіях.
Це можливість відвідати Старий ботсад, куди «просто так» ходити заборонено, і послухати там лекцію про біблейські рослини. Або відвідати Новий ботсад, де серед лавандових кущів грають Шопена. Або послухати лекцію про відомих мешканців Одеси в затишному підвалі з паралельною дегустацією локальних вин… Або пройтися одеськими двориками. Ну, словом, все, куди можна піти з родиною або подругами. Тобто – жити.
Насправді зараз життя в Одесі ділиться на денне та нічне. Денне – це прогулянки, посиденьки в кафе, походи до моря… Нічне – це вогонь і смерть.
Якби не денне, мабуть витримати нічне було б взагалі неможливо.
Улюблене прощання зараз – не «До побачення».
Улюблене прощання зараз – «Тихої ночі».
Власне саме тому всі локальні заходи носять психотерапевтичний характер.
Деякі – цілком свідомо.
Зоя Казанжи, журналістка та письменниця, вже кілька разів проводила в Науковій Бібліотеці ім. Грушевського терапевтичні стендапи, де одеські жінки у жвавій та навіть юморной формі ділилися зі своїми проблемами; а в війну до звичайних жіночих проблем додаються ще проблеми незвичайні і незрівнянно страшніші. Але… це ж одеські жінки! Недарма цей проект має назву «Щоб не плакати, я сміялася» («Коли навкруги хаос і потрясіння, коли відмовляють логіка і здоровий глузд, варто бути поряд з тими, хто підтримує, підбадьорює, слухає, радить, жартує, обіймає – і готовий про це розповідати. Ми зібрались, щоб відверто говорити про свої досвіди і пройдений шлях, де є все – щастя, біль, тривоги, любов, відчай, надія»).
А цієї п’ятниці, 27 червня, в Книгарні – Кав’ярні, що на Європейській, 77 (до речі перший мабуть живий культурний заклад в Одесі, що стало підтримував Українську Одесу ще з 90-х), вона ж організувала читання віршів – приходьте, хто хоче, і читайте що бажаєте, своє або чуже… По два вірша. Але все, що бажаєте. Виявилося, для всіх бажаючих ледве знайшлися стільці. І виявилося, що це переважно про пам’ять і біль (я не буду тут розповідати про душещимний епізод, коли весь зал піднявся, щоб віддати пошану Загиблому Воїну). І виявилося, що за час війни в нас вже склався і свій пантеон героїв і мучеників, а певні поети з сучасної літератури перейшли в розряд класики…
Читали Ліну Костенко, Ірину Цілик, Мар’яну Савку, Максима Кривцова, Вікторію Амеліну, свої тексти – не завжди досконалі, але завжди зворушливі…
Взагалі такі вечори не тільки про поезію, а ще, а може переважно – про спілкування, про знайомство, про все разом…
Власне дух міста маніфестує себе в різних проявах. Це не завжди про камерне, звісно, але мабуть тут він помітніший.
Так, в Арт-Простір «Діалогі» (Соборна, 2) тиждень тому відкрилася виставка-продаж «Про мрію» (Катерина Машошина) – тихе мистецтво, тиха маленька приватна Одеса, тихі камерні композиції, чорно-білі, або стриманих кольорів. Взагалі офорт та ліногравюра – демократичний вид мистецтва, і тому що він через певну кількість копій доступний не тільки колекціонерам, але ще й через те, що таке приватне мистецтво в часи війни легко сховати до валізки, або навіть до рюкзаку… А це, мабуть, найважливіше, бо всі ми плачемо не стільки навіть по стінам, скільки по ознакам пам’яті або життя, що в тих стінах прийшлося кинути.
Взагалі триматися за тепле притаманно у темні часи. Друга виставка, про яку тут йдеться, – зовсім інша по замислу, але схожа по духу, відкрилася в цю п’ятницю на Торговій, 2, де Арт-кафе співпрацює з Виставковою залою Одеського відділення спілки художників. Це збірна виставка як професійних так і аматорських робіт з говорючою назвою «Одеські котикі».
Звісно, котики – це своєрідний символ Одеси, бо вони улюблені, товсті, вгодовані і доглянути, навіть вуличні, яким будують затишні домики, а годують всі, кому не ліньки. Мабуть немає в Україні іншого міста, де би так шанували котів (варто подивитися на роботи одеських фотохудожників, які на виставці теж є). Може це через географічну близькість до Туреччини, де котів теж шанують, може – тому що одеситі самі схожі на котів своїм раціональним та гедоністичним відношенням до життя. Але виставка вийшла дуже барвиста і – завдяки різним манерам учасників – строката. І теж, як на читаннях, з юрбою відвідувачів. Мабуть у темни часи треба збиратися разом. Щоб одягти щось веселе, подивитися на червневе, квітуче місто, зустріти однодумців, поспілкуватися, побачити або почути не тільки вибухи вночі, або просто зрозуміти, що ти не один.
Марія Галіна
