Чергова виставка, присвячена 160-річчю Греківки – про одну з них я писала тут – в суботу 28-го червня відкрилася в ONFAM / Одеський національний художній музей.
Проєкт «Плеяди: до 160-річчя Одеського художнього фахового коледжу» на відміну від концептуальної і лаконічної виставки в MSMO охоплює – зараз звертаюся до релізу «історію Одеського художнього фахового коледжу імені Митрофана Грекова — від заснування Одеської рисувальної школи у 1865 році і до перших років незалежної України. За цей довгий час навчальний заклад пережив дві світові війни, громадянську війну, революції, голод і терор, періоди застою і репресій, крах імперії та розпад СРСР»…
Виставка насправді потужна і мабуть, якщо говорити саме про «Другий поверх музею», масштабніша за всю активну фазу війни. Роботи учнів та педагогів школи (з приватних колекцій, фондів самої Греківки та Музею), займають кілька залів другого поверху, переходячи якими ми мандруємо в часі – з самого заснування школи і до її сучасності.
Переходимо, не тільки роздивляючись роботи, а ще й вивчаючі історію школи, яка представлена у вигляді текстового супроводу – короткого, але чіткого та інформативного, та дуже наочних схем. Взагалі, оформлення виставки, як на мене, дуже влучне і допомагає відвідувачам орієнтуватися не тільки в історії школи. Бо перед нами своєрідне дзеркало історії українського живопису під час двох імперій – а СРСР був безумовно такою – до часів Незалежності.
Знов з релізу:
«Через ретроспективу учнівських робіт ми простежуємо зміну наративів, політичних режимів та ідеологій, а також роль мистецтва в них. За кожною роботою — життя реальних людей, цілих плеяд молодих художників і художниць. Це понад півтора століття самоорганізації, спротиву та взаємовпливу в історії одеської культури»…
Тут я знову повернуся до теми, яку я підняла в попередньому матеріалі, що був присвячений ювілею (той, що про виставку в МСМО). Я мабуть говорю тут банальні речі, але оскільки я аматор, мені важливо дійти до них своїм власним розумом, то майте терпіння. Тим більш, якщо там, в МСМО – стрибок, тут – послідовність. І це важливо.
Я таки вважаю що мистецтво взагалі і візуальне зокрема в своєму розвитку залежало від замовника (яким би він не був) більше, ніж нам би того хотілося. За радянські часи єдиним практично замовником була держава – і наявно можна бачити, як з навіть за невербалізованими вимогами часу змінювалися стилі та напрямки.
Тут важливо те, що, коли йдеться про державну установу, ми майже не маємо справи з неформальними експериментами. Дух вільності тут (якщо є мистецтво, то і він є за визначенням) закований у рамки формальних художньо-ідеологічних вимог (бо ж дипломні або курсові роботи, приймальна комісія, все таке). Тому перед нами, я би сказала, чистий наочний пособник впливу Великих Наративів на мистецькі тренди.
Від академізму засновників, від класичних портретів, пейзажів, гіпсових голів та голих червононосих натурщиків-бомжів – до прикладної творчості, агітматеріалів, і формальних експериментів 20-х; коли ми наявно можемо бачити звернення до «народного», зацікавлення коренями, сплеск національного, дух, що вирвався на волю.
Від мертвих вже 30-х, коли навіть самі кольори протистояють зусиллям держави нав’язати відому тезу «Эх, хорошо в Стране Советской жить!» і крізь Війну (те, що тут пов’язано з періодом «Трансністрії», для мене, враховуючи моє юдейське коріння, виглядає сумно, мовляв, ну так, євреїв, звісно, знищили, але мистецтво румунська влада таки не давила на відміну від совку… але й робіт цього періоду майже не зберіглося).
Від штучної яскравої бадьорості 50-х, від товстого візерунчатого маньєризму прикладного мистецтва, від жовіальних м’ясистих спортсменів та веселих ряжених колгоспниць, до більш-менш вільного повітря 60-х з їх мінімалізмом, та пошуками чистих ліній та кольорів, оспівуванням інтелекту та тілесної сухої краси – легкі спортсмени; замислені вчені, молоді, але вже в окулярах; натхненні дівчата з книжками на гострих колінках…
І знов видно, як у 70-х, хоча і відносно, але все ж таки вільний дух 60-х виродився у профанацію… Але саме це дозволило певному ряду одеських митців піти у до того не опрацьовані ніші, пересунутися у так звану «романтику» – освоєння приморських, умовних, трошки потойбічних ландшафтів; або відважитися на формальні експерименти, бо в глибинах державного замовлення визрівало вже нове мистецтво. Саме так, як в глибинах 30-х -50-х під пресом державної ідеології визрівало правдиве національне, ховаючись у прикладних формах, у дрібницях, у ілюстраціях, у мозаїчних панно – власне, всюди, окрім живопису. Бо мабуть саме тільки живопис оті куратори й вважали за «мистецтво» – і контролювали жорстко (нагадую, що всі офіційні виставки теж були під егідою держави, з приймальними комісіями, ідеологічними кураторами й все таке)…
А ось наприкінці 80-х – початку 90-х дуже показово в дипломних роботах змінилася форма, прийоми, кольори, а не саме теми – так, кидається в очі депресивна гама робіт. Тут фішка в тому, що саме «депресивний настрій» владою вважався непритаманним радянській людині, і, як слід, небезпечним і неприпустимим. І ото позбавлення або навіть тільки полегшення total control з боку держави вилилося в першу чергу в зміну інструментарію.
Ну а потім стало все, що є зараз, і це окрема розмова.
Марія Галіна
