Доля батька Соні Делоне до недавнього часу залишалася зовсім неописаною. Треба сказати, що сама Соня у своїх спогадах (у 1978 році вийшла її автобіографія «Nous irons vers le soleil», укладена переважно її другом Жаком Дамасом та маюча фактичні помилки) згадувала батьків і брата лише побіжно. Перші двадцять років її життя вкрай скупо описані й у численних біографіях художниці, і це зрозуміло — вона сама доволі рідко про них розповідала, і біографи просто не мали інформації.

Ситуація змінилася після того, як відомий французький дослідник українського авангарду Жан-Клод Маркаде передав мені частину її архіву, а саме низку документів, що стосуються дитячих і юнацьких років, а також листування з батьками й родичами. Жан-Клод був добре знайомий із Сонею і в останні десять років її життя не раз бував у гостях у її паризькій квартирі на rue de Saint-Simon, 16. Після вісімдесяти років вона почала систематизувати свій архів, готуючи його основну частину до передання до Національної бібліотеки Франції, а згодом — і до Бібліотеки Кандинського, що міститься в паризькому Державному музеї сучасного мистецтва в Центрі Жоржа Помпіду. А частину документів, пов’язаних із ранніми роками життя — Одесою, Петербургом, Карлсруе, — передала Маркаде. Власне, саме Жан-Клод Маркаде першим почав публікувати документально підтверджені подробиці про її одеських родичів і коло петербурзьких друзів.*

Паралельно мені вдалося отримати низку відомостей із Державного архіву Одеської області.** Зокрема, мені вдалося знайти в книгах одеського рабинату записи, пов’язані з її родиною, з народженням двох братів і смертю одного з них. І тепер, поєднавши ці знахідки з документами з архіву самої художниці, збереженого Маркаде, можна відновити багато деталей того, як пройшли перші двадцять років життя Сари Штерн, яка згодом стала Софі Терк, а потім і Сонею Делоне.

Свою роботу я розпочав із листів від батьків, які практично все життя жили й померли в Одесі. Після багаторічних досліджень нам із родичем Сониної тітки, Анатолієм Білогорським, вдалося встановити обставини життя і смерті брата Соні, Соломона Штерна. Доля матері, Хани Штерн (у дівоцтві Терк), простежується завдяки її листам до Соні, останній із доступних датований 1931 роком. Листування ж із батьком, Елею (Іллею) Штерном, перервалося в 1917 році. Що відбувалося з ним після цього, відомо не було.

Архівні знахідки дали змогу визначити, що народився Еля Штерн у 1858 році. Достовірно ми дізналися й те, що він служив в армії — у книзі рабинату, в записі про народження Соні, зазначено, що він був «звільнений у запас»***. Те саме зазначено й у записі про шлюб батьків Соні.

Загальний військовий обов’язок був запроваджений у Російській імперії 1 січня 1874 року. З цієї дати призову на службу підлягали молоді люди, «яким на 1-ше січня того року, коли проводиться набір, минуло двадцять років від народження»****. Для армії встановлювався 6-річний термін дійсної служби, для флоту — 7-річний. Статут про військову повинність передбачав різноманітні пільги та звільнення від служби за станом здоров’я, родом занять і сімейним станом. Наприклад, від служби звільнялися єдині сини в батьків, а також єдині працездатні: син «при батькові, нездатному до праці, або при матері-вдові»; брат при «круглих сиротах, братів або сестер», і онук «при дідові або бабці, які не мають працездатного сина».*****

Виходячи з цього, можна припустити, що Еля не був єдиною дитиною в родині й завершив службу зовсім незадовго до весілля. 16 червня 1885 року в книзі «Про вінчання» під номером 244 зроблено запис про те, що шлюб звільненого в запас Елі Штерна, неодруженого, з дочкою одеського міщанина Товія Терка, дівицею Ханою, відбувся 21 травня 1885 року. Для обох це був перший шлюб. Обряд вінчання здійснив рабин Шмуель Янкелевич Полінковський. Елі (у книзі він записаний як Елья) на той момент було 27 років, Хані — 22. Сара народилася через п’ять місяців після одруження батьків, 1 листопада (за старим стилем) 1885 року, тобто шлюб був, так би мовити, вимушеним.

Народження дитини вплинуло на всі подальші події. Еля, який повернувся з армії й одразу одружився (нескладно підрахувати, що служив він з 1878 по 1884 рік), був змушений почати заробляти, і навряд чи цей заробіток був достатнім для безтурботного існування молодої родини. Насамперед потрібно було здобути професію, і тепер ми знаємо, що отримав він її в Одеському ремісничому училищі Товариства «Труд». Це було училище для бідних єврейських хлопчиків, відкрите 1864 року і розташоване в будинку № 17 на Базарній вулиці. Усе це вдалося з’ясувати завдяки даним, отриманим під час Першого загального перепису населення Російської імперії. У матеріалах перепису зазначено його по батькові — Йосєв (Осипович), і станом на 1 січня 1897 року Еля Штерн разом із дружиною Ханою та чотирирічним сином Соломоном мешкав в Одесі за адресою: Прохоровська, 28, квартира 9, будинок Степанова. Працював він тоді механіком при фабриці з виробництва гачків для жіночих суконь, а щодо військової повинності перебував у званні нижчого чину запасу. У відомості зазначено, що Хана не працювала, була «при чоловікові», а освіту здобула «вдома». Рідною мовою для всіх трьох вказано російську, стан — міщанський. Також зазначено, що всі троє народилися в Одесі.

3 січня 1888 року в Елі та Хани народився син Зейлик. І народився саме в Одесі, про що беззаперечно свідчать ті самі книги рабинату******. Обряд обрізання здійснив рабин Блінчевський. Зейлик помер від скарлатини у п’ятирічному віці, 18 жовтня 1893 року (запис 1179 у книзі «Про померлих»). Проте на той час у Штернів народився ще один син — уже згаданий вище Соломон, якого рідні й друзі все життя називали Сьомою*******. Ця радісна подія сталася 28 липня 1892 року (хлопчика обрізали 4 серпня). І, як ви вже здогадалися, теж в Одесі.

Подальші знахідки, зроблені вже під час опрацювання архіву Жана-Клода Маркаде, дали змогу з’ясувати, що після фабрики з виробництва гачків для жіночих суконь (тема моди увійшла в життя Соні з раннього дитинства) Еля Штерн працював керуючим на Заводі білої жерсті та металевих виробів інженера М. Г. Левіна і, за словами дружини Хани, пропрацював там двадцять сім років. Очевидно, що з Одеси вони вже нікуди не переїжджали. Протягом багатьох років вони мешкали в квартирі 26 будинку № 8 на Херсонській вулиці. Перше згадування цієї адреси я знайшов у листі до Соні від Анни Сергіївни (насправді Ізраїлівни) Терк, дружини її дядька Генріха, брата матері, в родині яких у Санкт-Петербурзі вона виховувалася й зросла. 

Лист датований 28 жовтня 1907 року: «Якщо не помиляюся, одеська адреса — Херсонська, 8».

Та сама адреса зберігається до початку 1930-х років у листах матері до Соні, а також у листах її родичів і знайомих.

Однак на момент народження брата Соломона майбутня велика художниця вже не жила в Одесі й навіть не мешкала з батьками. Що саме спонукало їх віддати доньку на виховання до родини родичів, ми навряд чи коли-небудь дізнаємося. Найімовірніше, причиною були фінансові труднощі — молодій родині було важко більш-менш пристойно забезпечити двох дітей, до того ж очікували третього. Хана Штерн погоджується віддати Сару на виховання своєму успішному, заможному братові Генріху Терку та його дружині Анні, яка після перенесеної операції не могла мати дітей. Соня стала для Генріха й Анни практично рідною донькою — тітка навіть певною мірою ревнувала її до батьків, що відчувається в її листах. Хоча згоди на удочеріння, якої вони домагалися, Хана Штерн так і не дала. Тож прізвище Терк, яке дівчина (саме після переїзду до Санкт-Петербурга вона з Сари стала Софі, а згодом Сонею) носила протягом багатьох років, було фактично псевдонімом — у документах до одруження вона значилася як Сара Штерн.

Звісно, відірваність дівчинки від батьків у такому ранньому віці не могла минути безслідно. 14 серпня 1904 року, готуючись до від’їзду на навчання в студії професора Людвіга Шмід-Ройтте в Академії мистецтв у Карлсруе, вона записала в щоденнику:

«Написала листа батькам, повідомляючи про свій від’їзд за кордон. Які ж вони мені чужі: нічого спільного, ані краплини любові не прив’язує мене до них. Жахливо й неймовірно — і лише доводить, що в родинній прихильності (крім материнської любові) головну роль відіграє звичка».

Ці слова можна було б списати на юнацький максималізм, але й на схилі життя, у своїй автобіографії, вона писала:

«Мій батько був робітником. У Градижську в Україні він працював на цвяхарській фабриці. Від нього в мене — велика принциповість, відраза до жадібності й дріб’язковості. Він не терпів скарг. Це налаштовувало його проти моєї матері, яка тільки й робила, що нила й стогнала над своєю долею. Саме це, очевидно, є причиною моєї нелюбові до неї. Вже з трьох років я реагувала, як батько. Усе життя я стискала зуби й не скаржилася; я не люблю скигліїв»********.

Наприкінці життя вона була вже зовсім іншої думки про батька, ніж у юності. Ось ще один фрагмент з автобіографії:

«Нещодавно я отримала листа від українки, яка живе у США й вийшла заміж за директора однієї з художніх галерей. У своєму листі вона згадує мого батька, з яким була знайома: “Це людина, яка завершила своє важке робітниче життя на чолі заводу, де починала простим робітником. До кінця своїх днів зберегла вимогливість і принциповість, властиві їй у молодості. Він залишився чистою й суворою людиною, ніколи не опускався до підлості й не терпів мерзоти”. І тоді я зрозуміла все, чим зобов’язана своєму батькові».*********

Ми ще повернемося до цього листа.

Ставлення до матері у Соні, однак, не змінилося. Попри це, вона постійно допомагала їй, яка жила в украй злиденних умовах, надсилаючи вже у 1920-х роках із Парижа і грошові перекази, і посилки.

Напевно, вона бачилася з батьками й у період життя в Петербурзі. Нам уже достеменно відомо, що мати приїздила до неї в Париж саме в той час, коли вона готувалася до весілля з Робером Делоне і вже була вагітною. У листі з Санкт-Петербурга від 12/25 вересня 1910 року тітка Анна пише:

«Хотілося б знати, як довго залишиться твоя мама в Парижі. Чи повідомила ти їй про своє майбутнє?»

Цікаво, що Соня повторила долю своїх батьків — вона народила сина лише через два місяці після весілля, яке відбулося 15 листопада 1910 року.

Приїздив до Парижа — і причому надовго — і Сонин брат Соломон. Він прибув туди на початку 1909 року й перебував до літа 1911-го.

Листування з батьками стає інтенсивнішим після смерті Анни Сергіївни Терк (вона померла 11 серпня 1911 року у Швейцарії й була кремована в Берні). Листи з Одеси надходили до Соні навіть під час Першої світової війни — завдяки тому, що вона з Робером у той час перебували в нейтральних Іспанії та Португалії. Наприкінці 1917 року листування з Одесою перервалося на вісім років, а в 1925-му відновилося, але вже лише з матір’ю.

Листи від батька, Елі (Іллі) Штерна, датуються періодом 1911–1917 років. Усі вони написані на бланку: «Інженер М. Г. Левін. Завод білої жерсті та металевих виробів. Завод і контора: Куяльницька дорога, власний будинок № 17. Телефон № 30-25».

Цілком імовірно, що в перші роки завод містився за іншою адресою. Нечисленні джерела, у яких він згадується, свідчать, що завод білої жерсті та металевих виробів М. Г. Левіна був заснований у 1896 або 1898 році. Вперше він згадується в адресному довіднику «Вся Одеса на 1904/5 рік»; щоправда, земельна ділянка, що належала М. Левіну, зазначена на сусідній вулиці Філодорова, 19. Є також відомості, що 25 червня 1907 року інженера Левіна було вбито, і управління виробництвом перейшло до його дружини, яку Ілля Штерн згадує в одному зі своїх листів.

Завод згадується також у довіднику Л. Б. Кафенгауза «Синдикати в російській залізній промисловості», виданому в Москві 1910 року (с. 100).

Підприємство розташовувалося на власній ділянці, але, попри те що було досить великим, на картах позначене не було, тож його точне місце розташування невідоме. Цілком можливо, що у «власному будинку» містилася лише контора. Тодішня Куяльницька дорога — нині вулиця Вапняна, і будинок Левіних розташовувався орієнтовно поблизу сучасного № 79. Я їздив туди, щоб зробити фотографії, але нічого примітного не виявив — лише типові для Вапняної непримітні одноповерхові будинки за високими парканами.

Слід зауважити, що у своїх листах до Парижа, надісланих після 1925 року, Хана Штерн жодного разу не згадує про долю свого чоловіка й Сониного батька. Однак сам факт відсутності листів від нього змусив мене припустити, що він помер у 1918–1920 роках.

І ось тепер, завдяки Валерії Дороговій, блискучій дослідниці творчості Соні Делоне, вдалося заповнити прогалину щодо останніх днів життя її батька — і не лише це. Тепер нам відомо, що Ілля Штерн у 1914 році побував у Парижі й бачив не лише доньку та її чоловіка, а й свого онука — майбутнього теоретика джазу Шарля Делоне.

У Бібліотеці Кандинського, що міститься в Центрі Помпіду, у Фонді Соні та Робера Делоне їй вдалося знайти дивовижного листа французькою мовою до Соні Делоне з Нью-Йорка, підписаного ім’ям Renee Raggio.**********

Наводжу текст листа майже повністю:

«Нью-Йорк, червень 1970 року

Дорога мадам Делоне,

Пишу Вам із великим хвилюванням, адже вже багато років я хотіла з Вами познайомитися…»

Я не є великим знавцем живопису (моя донька — так, адже вона історикиня мистецтва), але все ж я була присутня і відвідала Вашу виставку у Венеції 1962 року***********, а за кілька років до того — виставку в Нью-Йорку на Медісон-авеню.************ Відтоді, як Ніна написала мені приблизно три тижні тому, я навіть знайшла Ваш портрет на афіші венеційської виставки, яку зберегла на пам’ять про Вас.

Мені безмежно шкода, що я можу лише дуже частково задовольнити Ваше бажання отримати від мене спогади про Вашого батька, адже, на жаль, він помер навесні 1919 року, через шість місяців після моєї матері, а незабаром після цього я виїхала з Одеси до Рима. Мені було 19 років, і до того часу, навіть після одруження, я залишалася дитиною.

Поки була жива моя мати, саме вона опікувалася фабрикою, повністю керувала нею, а ми — діти (мій молодший брат і я) — жили своїм дитячим життям: школи, приватні уроки. Наші дні були дуже насиченими, і, будучи заможними, ми не замислювалися над тим, чим займатимемося в майбутньому.

Коли моя мати померла 6 жовтня 1918 року, для мене все, що стосувалося фабрики й грошей, остаточно закінчилося. Я вийшла заміж 16 січня (3 січня за старим стилем), і чоловік наполіг, щоб я відмовилася від своїх інтересів у сімейному підприємстві; мене категорично не хотіли допускати до участі в усьому, що стосувалося наших справ, під приводом того, що це нібито зачіпало честь глави родини! Без сумніву, моя мати мала б хоча б трохи привчити мене до справ. Можливо, якби я знала бодай щось серйозне, у нашій наївності було б менше помилок, і все не пішло б так погано…

Мати втратила обидві свої опори: спершу не стало тата, а потім, від атеросклерозу, після довгих років хвороби, між квітнем і травнем 1918 року помер і її власний батько — мій дід.

Деякі поради з комерційної частини надходили від діда. Але головним чином фабрикою керував саме пан Штерн: він займався технікою виробництва, прийманням і виконанням замовлень тощо. Думаю, моя мати довіряла йому це, і він ніби захищав нас, а особливо саму фабрику. Але, звісно, ніхто не міг очікувати й передбачити, що Ваш батько захворіє на важку форму туберкульозу — чи то швидкопрогресуючу, чи то сенільну (точно не знаю).

Він був ще досить молодим і виглядав так: трохи вищий за середній зріст, тримався дуже прямо, носив невелику борідку, яка, як з’ясувалося, знову увійшла в моду. Його борода й волосся все ще були зовсім чорними. Думаю, йому не було й 58 років.************* Як би його лікували сьогодні, коли медицина розв’язала так багато проблем, що тоді ще були нерозв’язними? Туберкульоз у 1919 році був невиліковною хворобою. Можливо, його замкнутість і страшна відданість обов’язку також його виснажували. Усі дні він проводив на фабриці й, імовірно, досить довго переносив нездужання мовчки. Коли хворобу було діагностовано, для лікування вже було надто пізно. Його відправили до санаторію, що містився в одному з мальовничих околиць Одеси, неподалік моря.

Оскільки весь 1918 рік і початок 1919-го були неспокійними часами через політичні кризи, що настали після Революції, нашу весільну подорож ми здійснили лише через три місяці після шлюбу.

Перед від’їздом ми поїхали до санаторію відвідати Вашого батька! Звісно, ми не розуміли, що це було прощання назавжди. Стояла тепла весна, Ваш батько сидів у шезлонгу в саду.

Він був спокійний і усміхався; можливо, в ту мить він знаходив задоволення в думці, що я перебуваю під захистом порядної людини, адже саме Ваш батько був одним зі свідків на нашому весіллі, і що моє майбутнє буде безхмарним, так само як і майбутнє його власної доньки.

Ми трохи поговорили й розпрощалися з побажаннями щасливої подорожі (ми їхали на місяць до Криму) та якнайшвидшого одужання для Вашого батька. Нам було трохи сумно, коли ми залишали санаторій, бо ми знали, що туберкульоз — це не та хвороба, яку легко подолати.

Під час нашої поїздки, через одну з численних політичних криз, що накрили Україну аж до початку серпня, ми не отримували жодної пошти. Наше повернення до Одеси було складним і супроводжувалося пригодами, і коли ми приїхали в середині травня, то дізналися, що пан Штерн помер… Це було для мене важкою й болісною звісткою.

Треба сказати правду: я дуже мало знала Вашого батька — хоча, як не дивно, він у певному сенсі був однією з головних дійових осіб, які примножували наші статки, і без умислу та, звісно, без відома (адже хто знає майбутнє?) — узяв участь у їхньому краху.

У листі Ніна написала мені, що Ви вважаєте, ніби Ваш батько пройшов шлях від простого робітника до посади технічного директора, якою він став завдяки своїм здібностям. Я думаю, що це не зовсім точно.

У мого батька було дві фабрики. Перша випускала гасові лампи — гадаю, це було ще наприкінці минулого століття. Власність цієї фабрики наполовину належала ще одній людині — здається, це був якийсь пан Шер. Ця фабрика згоріла, і мій батько заснував іншу (так уже склалося). Коли кажуть, що «він збудував свої фабрики», це радше образний вислів. Насправді інженер і технік не можуть власними руками звести гігантську металургійну фабрику на 300 робочих місць.

А насправді все було так: мій батько і Ваш підняли виробництво мінімальними зусиллями. Вони керували робітниками, уважно стежили за виробництвом, приходили на допомогу в найважчі моменти, особливо в усьому, що стосувалося техніки. Адже верстати роблять більше, ніж просто працюють: вони потребують людини і навіть знань, що виходять за межі простого робітника. Я знаю, що мій батько, перш ніж поставити людину на виробництво, сам випробовував усі машини, і саме так він і пошкодив руку — на верстаті йому відрізало фаланги третього і четвертого пальців лівої руки. Відтоді він завжди носив гумовий протез. Звісно, щойно встановлення було завершене й роботу запущено, Ваш батько, завдяки своїм високим професійним і моральним якостям, швидко досяг вершини управління всією технічною частиною. А після смерті мого батька фактично саме пан Штерн керував усією справою протягом 11 років. Моя мати, яка з якихось своїх причин нікому не довіряла, мала до нього повну довіру. Він ніколи цим не зловживав і завжди зберігав надзвичайно скромну поведінку.

Восени 1913 або навесні 1914 року, коли виникла потреба в безпосередніх контактах із постачальниками та клієнтами за кордоном, моя мати поїхала до Англії та Франції, взявши із собою і пана Штерна. Саме під час цієї поїздки вона познайомилася з Вами та паном Робером Делоне. Моя мати була музикантом і в живописі, особливо в сучасному, нічого не тямила. Але сама особистість пана Делоне так її зачарувала, що вона передала мені всі його пояснення та міркування з дивовижною точністю.

Через кілька тижнів після повернення мандрівників, одного дня, коли пан Штерн повернувся до міста, щоб зустрітися з мамою, він запросив мене до кабінету моєї матері, щоб показати портрет маленького хлопчика у оксамитовому костюмі з великим мереживним коміром. Портрет Вашого сина щойно прибув. Ваш батько дуже ним пишався, і я також із великим захопленням милувалася цим прекрасним портретом чарівного хлопчика… Це були, вочевидь, останні звістки на довгий час… У серпні вибухнула війна, а потім — Революція…

Наприкінці цього періоду, навесні 1918 року, сталася подія, яка наклала відбиток на все моє подальше життя. Я пишу Вам про це тому, що моя кузина Ніна сказала мені, що Вам буде приємно, якщо я поділюся своїми спогадами, які ожили сильніше, ніж будь-коли. Коли помер Керенський, газети Нью-Йорка були заповнені статтями, що розповідали про його минуле. Головним моментом була його катастрофа навесні 1918 року. Більшовики остаточно підкорили Україну лише дещо пізніше. У цей період в Одесі змінилося 17 урядів!

У лютому 1918 року там протягом місяця панував комуністичний режим, реквізуючи все можливе та саджаючи до в’язниці або вбиваючи всіх заможних людей, яких міг упіймати. Кожен, охоплений жахом, намагався знайти прихисток у когось із близьких. Ми розбіглися: мати поїхала до клініки, брат — до нашого дядька-лікаря, а я… я знайшла притулок у домі Ваших батьків на Херсонській вулиці, № 8. Будинок був скромний, але я й досі дуже яскраво пам’ятаю їхню делікатність і доброту.

На жаль, саме того місяця відродилася моя дитяча дружба з дітьми Варшавчиків (раніше ми разом гралися на дачі), і тоді ж зав’язався мій роман зі старшим сином. Батько цієї родини обіймав скромну посаду на фабриці Вальтух (де виробляли цвяхи та інше).************** Ця фабрика містилася навпроти нашої,*************** і, звісно, пан Штерн і пан Варшавчик були добре знайомі. Родина Варшавчиків жила просто на розі, навпроти ваших батьків, за адресою Херсонська, № 10, і щойно наше знайомство відновилося, я цілими днями бувала в них, повертаючись до дому ваших батьків лише на ніч.

Я думаю, що мій чоловік (тобто мій колишній чоловік) міг би мати для Вас деякі цікаві спогади, тим більше що, будучи майже на п’ять років старшим за мене, він, можливо, зберіг їх більше й точніше. Не знаю, чи захочете Ви йому написати, щоб розпитати про це. Звісно, за жодних обставин не можна згадувати, що я Вам це підказала. У такому разі він би Вам не відповів. Після нашого весілля — як це було передбачено в заповіті мами, поряд із Вашим батьком — право опікуватися мною та моїм молодшим братом перейшло до Григорія Варшавчика, і саме тому мій чоловік отримав владу ухвалювати рішення, довіривши гроші моєї родини своєму батькові всупереч моїй волі… Невеликої суми, яку ми вивезли з собою до Італії, могло вистачити лише на кілька місяців для трьох осіб. Ці гроші мали дати змогу моєму чоловікові вступити до Академії мистецтв у Римі й отримати там диплом архітектора.

Фашистська криза того часу не дала йому змоги знайти роботу в Італії, і він емігрував до Бразилії. Усе це, зрозуміло, знову коштом моїх останніх засобів. Але замість того, щоб надіслати мені гроші на дорогу для возз’єднання з ним, як було домовлено, він здобув собі фальшиві документи неодруженого й, пропонуючи свій знаменитий диплом архітектора (отриманий за мої гроші), здобув, так би мовити, чимало вигідних будівельних підрядів. Там він одружився з якоюсь Міною Клабін, іншою багатою спадкоємицею, — завдяки її грошам і зв’язкам він зумів створити собі величезний статок. Я так і не змогла притягнути його до відповідальності законним шляхом. Бразилія — це країна, де справедливість і закони ще примарніші, ніж будь-де.

Можливо, Ви знали сестру Міни Клабін — Жен (Жене) Клабін. Вона була одружена з художником Лазарем Сегалом — він помер кілька років тому. Мені розповідали, що за його життя родина Сегалів багато часу проводила в Парижі.

Існування моєї доньки пояснюється нещасливою й дуже короткою зустріччю, що сталася на початку років моїх лих. Я присвятила своє життя цій дитині — обдарованій значними інтелектуальними здібностями та винятковою доброю волею.****************

<…> Надто довго було б розповідати все, що нам із донькою довелося подолати, щоб вижити й дати їй можливість здобути диплом Римського університету. Це припало на повоєнний час — дуже важкий для Італії та зовсім непридатний для початку кар’єри для того, кому потрібно було одразу заробляти гроші.

Спробувавши щастя у Сполучених Штатах, моя донька знайшла там роботу в Метрополітен-музеї, де її дуже цінують: вона стала хранителем відділу скульптури. Вона також упродовж чотирьох років викладала в одному з університетів Нью-Йорка (Institute of Fine Arts). Таким чином вона створила собі суспільне становище, якого я сама не могла б їй забезпечити.

<…> Музей часто відряджає мою доньку працювати до Європи, і я її супроводжую, бо ненавиджу Нью-Йорк і рада майже щороку знову побачити Європу. Часто моїй доньці доводиться бувати в Парижі, де ми вже кілька років зупиняємося в готелі «Монтальбер». Він розташований у 7-му арондисмані, вочевидь недалеко від Вас, хоча я й не змогла знайти вулицю Сен-Симон на мапі нашого путівника — здається, ця маленька вуличка зовсім поруч із «Монтальбером».

Як же я шкодую, що ніколи не наважилася зустрітися з Вами. Ніну я також відшукала лише минулого літа (я не бачила її 45 років!). Ми приїздимо до Парижа лише ненадовго, і мені знадобилося три поїздки, три роки, щоб дізнатися її адресу. Тепер, коли кригу зрушено, я як ніколи хочу познайомитися з Вами, але не знаю, чи вдасться мені цього року проїхати через Париж. До того ж я сумніваюся, що Ви перебуватимете там усе літо, особливо в серпні.

Прощаюся з Вами з теплим і вдячним привітом на згадку про Вашого батька.

Від усього серця бажаю Вам міцного здоров’я й сил, аби продовжувати творче життя.

Я й надалі сподіваюся колись отримати радість зустрічі з Вами — не лише тому, що Ви видатний художник, а й тому, що Ви в певному сенсі належите до найкращої частини мого зниклого минулого. Такі радості й дива трапляються нечасто!

Ще раз щиро надсилаю Вам свої найкращі побажання, сподіваючись, що мої скромні спогади про Вашого батька будуть Вам корисні.
Прошу вибачити мій недбалий почерк, але для мене писати так швидше, ніж на машинці. Я рідко маю можливість користуватися нею.

Рене Раджіо.

Моя адреса: Mrs. Renee Raggio, 64 East 94th St., New York 10028, N.Y., U.S.A.

*

Цей дивовижний лист, з якого я не опублікував лише деякі подробиці особистого життя авторки, не тільки відкриває цілий пласт нових імен, а й ставить нові запитання.

Почнімо з того, що Ніна, яку Рене згадує як свою кузину, — це, найімовірніше, та сама українка, яку, своєю чергою, згадує сама Соня Делоне у своїй автобіографії («Нещодавно я отримала листа від українки, що мешкає у США і вийшла заміж за директора однієї з художніх галерей…»). Навряд чи це сама Рене — хоча цього не можна повністю виключити.

По-друге, справжнє ім’я самої Renee Raggio — Раїса Мошевна Левіна. У книгах одеського рабинату є запис про те, що студент Одеського політехнічного інституту Григорій Ельяшев Варшавчик 16 січня 1918 року одружився в Одесі з «дочкою одеського купецького сина» дівицею Раїсою Мошевною Левіною (1898—1991).  Їй на той момент було дев’ятнадцять років, йому — двадцять три.

По-третє, досі не з’ясоване питання місця розташування Заводу білої жерсті та металевих виробів інженера М. Г. Левіна. Якщо він справді знаходився навпроти фабрики Вальтух, то, можливо, його будівля збереглася й донині.

Родина Вальтухів є важливою для історії Одеси. Купець Герц-Генріх Ісаакович Вальтух був одним із перших євреїв, які прибули в 1820-х роках до Одеси з міста Броди. Він став засновником купецької династії. Трохи пізніше, після закінчення Київського медичного інституту та стажування в Європі, до Одеси приїхав його брат Арнольд Ісаакович, який став засновником медичної династії. Син Герца, Марк, здобув славу, виїхавши з Одеси до Італії: він був драматургом, публіцистом і перекладачем, захоплювався спіритизмом. Ще один син, Адольф, народжений 1837 року, пішов слідами дядька Арнольда й став лікарем. Після закінчення Імператорського університету Святого Володимира в Києві він удосконалювався в Празі та Лондоні, а 1863 року здобув звання ліценціата в лондонському Королівському коледжі лікарів. На деякий час повернувся до Одеси, брав участь у боротьбі з холерою, але згодом остаточно оселився в Манчестері. Окрім медицини, він захоплювався шахами, створив у Манчестері кілька шахових клубів, а його син Віктор-Леонард двічі ставав чемпіоном Лондона й на Олімпійських іграх 1930 року виступав за збірну Англії.

Справу батька продовжив син Давид. У 1876 році він розпочав будівництво заводу з цинкування та лудіння жерсті на вулиці Прохоровській, 48. 25 вересня 1876 року господарський стіл канцелярії відкрив справу «Про будівництво заводу для виробництва білої жерсті купцем Д. Вальтухом». У 1885 році він відкрив торговий дім «Д. Вальтух». Незабаром, за клопотанням міської думи, він отримав звання почесного громадянина Одеси. У цей час до бізнесу долучилися його сини Бернард, Карл, а згодом і Борис (останній власник заводу). 

На початку ХХ століття Вальтухам належало понад десять прибуткових будинків і ділянок у центрі міста, на Молдаванці та Ближніх Млинах, а також одна з найбільших дач на Французькому бульварі (два суміжні маєтки загальною площею понад 11 десятин). На дачі було збудовано шість будівель на 22 квартири. У 1890-х роках власником дачі був син Давида, потомствений почесний громадянин Бернард Вальтух. Про розміри ділянки можна судити за сумою, виділеною на благоустрій Мало-Фонтанської дороги, що проходила повз дачі (внесок був прив’язаний до площі ділянки): найбільші внески — по п’ять тисяч рублів — зробили Григорій Маразлі та Бернард Вальтух. Останній також відмовився від 4 641 рубля компенсації за ділянку землі, яку передав для розширення дороги.

У 1910 році на заводі торгового дому «Б. і К. Вальтух» працювало 250 осіб, а обсяг виробленої продукції становив 500 000 рублів. Основною продукцією була біла луджена та оцинкована жерсть. Як «ширвжиток» виготовлялися відра, бідони для гасу й молока, гасові лампи, металеві банки для консервів, а також декоративні цукерниці-скриньки. Завод був одним із найбільших підприємств в Одесі.

У 1918 році, рятуючись від більшовиків, до Одеси приїздить найбільший кінопродюсер Росії Дмитро Харитонов; разом із ним прибуває й більша частина колективу його московської кіностудії. На дачі Вальтуха споруджується великий павільйон, у якому дознімають старі фільми та починають знімати нові. У січні 1919 року помирає актор Вітольд Полонський, через місяць — Віра Холодна, частина колективу емігрує, а 23 травня 1919 року павільйон і дачу Вальтухів націоналізують. Так починається історія Одеської кіностудії та ВУФКУ.

Про лікарів із династії Вальтухів (окрім Арнольда Ісааковича, в Одесі діяла також Ортопедична лікарня Йосипа Арнольдовича Вальтуха, його сина) відомо, зокрема, завдяки пісеньці «Коло Вальтуха лікарні», яку повністю наводить Володимир Жаботинський у своєму романі «П’ятеро».

Завдяки листу Рене Раджіо ми тепер знаємо, що її донька, також безпосередньо пов’язана з Одесою, стала однією з легенд Метрополітен-музею. Після її смерті у 2009 році в The New York Times було надруковано такий некролог:

«Ольга Раджіо, всесвітньо відома науковиця й кураторка, яка за майже 60 років роботи в Метрополітен-музеї організувала одні з найвідоміших його виставок, об’їздила весь світ у пошуках скарбів і зуміла здобути для експонування рідко показувані твори мистецтва — від Ватикану до розташованого неподалік абатства в Нью-Джерсі, — померла 24 січня в Бронксі. Їй було 82 роки, вона мешкала на Мангеттені.

Причиною смерті став рак, повідомили в музеї. Докторка Раджіо, яка вийшла на пенсію 31 грудня 2008 року з посади почесної наукової кураторки, не залишила близьких родичів.

Одна з перших жінок, що очолили кураторський відділ у Метрополітен-музеї, докторка Раджіо керувала відділом європейської скульптури та декоративного мистецтва з 1971 по 2001 рік. У її віданні перебували десятки тисяч експонатів, зокрема скульптура, кераміка, гобелени, меблі, ювелірні вироби, металеві предмети, скло, годинники, математичні інструменти та архітектурні елементи — практично всі види європейського мистецтва, створеного між 1400 і 1900 роками, за винятком живопису й графіки.

Фахівчиня зі скульптури доби Ренесансу та бароко у Франції й Італії, докторка Раджіо 1977 року розглядалася як можлива наступниця Томаса Говінга на посаді директора Метрополітен-музею, коли той пішов у відставку, згідно з публікаціями того часу. (Втім, цю посаду отримав Філіп де Монтебелло, який обіймав її до минулого року.) Крім того, вона багато років викладала в Інституті витончених мистецтв Нью-Йоркського університету.

Ольга Раджіо народилася в Римі 5 лютого 1926 року в родині російської матері та італійського батька. У 1947 році вона здобула диплом Школи Ватиканської бібліотеки, а 1949 року — ступінь доктора філософії в Римському університеті. У 1950 році вона почала працювати в Метрополітен-музеї як молодша наукова співробітниця.

У музеї докторка Раджіо поєднувала в собі риси історика мистецтва, дипломата й детектива. Вона володіла шістьма європейськими мовами, що було надзвичайно важливо в її безперервних пошуках творів мистецтва, які могли привести її в будь-яку точку світу. Одного разу підказка антиквара привела її до швейцарського банку, де було відчинено сейф, і предмет, що в ньому зберігався, просто випав на підлогу. («Це був не найкращий спосіб експонування, знаєте», — розповідала вона газеті Los Angeles Times у 1989 році.)

Докторка Раджіо впізнала в цьому предметі бюст Козімо I Медічі (1519–1574), одне з найраніших відомих зображень молодого герцога. Автором роботи був видатний італійський скульптор доби Ренесансу Баччо Бандінеллі. Сьогодні цей бюст перебуває в постійній колекції Метрополітен-музею.

Іншого разу стаття в науковому журналі привела її до Моррістауна, штат Нью-Джерсі. Там, у саду бенедиктинського абатства, майже забуті, обвітрені й зафарбовані, стояли дві мармурові статуї початку XVII століття, створені батьком і сином — П’єтро та Джан Лоренцо Берніні. На той час у Сполучених Штатах налічувалося не більше дюжини творів Берніні. Статуї були перевезені до Метрополітен-музею для реставрації, а згодом музей придбав їх.

Докторка Раджіо курувала кілька виставок, які широко вважаються одними з найвражаючих в історії музею, зокрема «Велич Дрездена» (1978), «Скарби Кремля» (1979) та «Колекції Ватикану: папство і мистецтво» (1983) — масштабну експозицію, що включала твори, які рідко покидали Рим.

Вона написала численні наукові статті та кілька книжок, зокрема перший том двотомного видання «Студіоло з Ґуббіо та його реставрація», опублікованого Метрополітен-музеєм у 1999 році. Книга присвячена конкретному studiolo — приватному кабінету, створеному наприкінці XV століття для герцогського палацу в Ґуббіо, в області Умбрія в Італії.

Раніше докторка Раджіо брала участь у реставрації патіо Велес-Бланко — вишуканої мармурової споруди, збудованої для іспанського замку XVI століття. Метрополітен-музей придбав його у 1945 році у вигляді 2000 окремих фрагментів. У 1964 році, після багатьох років досліджень, вона керувала його кропіткою збіркою.

Для докторки Раджіо одним із найглибших задоволень у роботі було відновлення подібних пам’яток — або, як вона любила говорити, повернення їх до життя.

«У цьому й полягає радість цієї професії, — сказала вона The New York Times у 1971 році. — Ви постійно маєте справу з питаннями науки та експертизи, але при цьому працюєте з дуже конкретними творами мистецтва. Ви повинні їх інтерпретувати — робити науку живою та актуальною. Завдання полягає в тому, щоб зберігати високий науковий рівень, не забуваючи про видовищність».

Отже, тепер ми знаємо ім’я ще одного видатного мистецтвознавця, який має пряме відношення до Одеси.

Завдяки листу ми дізналися й нові подробиці з життя великого архітектора Грегорі Варшавчика. Неймовірним чином потрапивши до Бразилії (як пише Рене Раджіо, за кошти її родини), він став там одним із найвідоміших архітекторів-модерністів.

Варшавчик почав вивчати архітектуру ще в Одеському політехнічному інституті й уже 1917 року розробив проєкт певного мавзолею. До Риму, судячи з листа його першої дружини, він потрапив у 1919 році. Там він навчався в Інституті витончених мистецтв (Regio Istituto Superiore di Belle Arti), який закінчив 14 липня 1920 року. Перші два роки після закінчення навчання працював у професора та архітектора-неокласика Марчелло Пьянчентині (1881–1960), пізніше відомого як «архітектор режиму», і керував будівництвом кінотеатру «Савой» (1922) у Флоренції.

До Бразилії Варшавчик приїхав 1923 року, а вже 1928-го спроєктував і збудував для себе перший модерністський житловий будинок у країні. Бразилію він описував як «землю, підготовлену для моїх ідей і мрій» — тут суспільство якраз дозріло до прийняття ідей, привезених ним з Європи, — принципів Вальтера Ґропіуса, Міса ван дер Рое та Ле Корбюзьє.

Поселившись у Сан-Паулу, він майже відразу став своїм серед групи модерністів та інтелектуалів і познайомився з молодою Міною Клабін, донькою великого промисловця з еліти Сан-Паулу, на якій одружився 1927 року, ставши натуралізованим громадянином Бразилії.

У 1925 році Варшавчик написав перший маніфест модерністської архітектури в Бразилії, спершу опублікований італійською мовою в газеті Il Piccolo 15 червня під назвою «Футуризм?».

Серед архітектурних робіт Варшавчика: будинок Casa Modernista (вулиця Санта-Крус, Вілла Маріана, Сан-Паулу, 1928), будинок у стилі модерн (вулиця Ітаполіс, Пакаембу, Сан-Паулу, 1930), будинок у стилі модерн у Ріо-де-Жанейро (1931), ресторан на пляжі Копакабана в Ріо-де-Жанейро (1932), житловий будинок на Аламейда-де-Барао Лімейра в Сан-Паулу.

А головне — із листа Рене Раджіо ми дізналися обставини останніх місяців життя Іллі Штерна, батька Соні Делоне. І він, і його дружина Хана майже напевно були поховані в Одесі на Другому єврейському цвинтарі, ліквідованому радянською владою в 1973 році. Могили їхні втрачені, але пам’ять про людей, які дали життя одній із найвизначніших місткинь XX століття, жива.

Євген Деменок

***

* Sonia Delaunay exhibition book. Edited by  Anne Montfort & Cecile Godefroy. Tate Enterprises Ltd., 2014. С. 18-23.

** Е. Деменок. «Соня Делоне возвращается в Одессу». Альманах «Дерибасовская-Ришельевская», № 44, 2011. С. 206.

*** Е. Деменок. «Соня Делоне возвращается в Одессу». Альманах «Дерибасовская-Ришельевская», № 44, 2011. С. 206.

**** «Статут про військову повинність, Височайше затверджений 1 січня 1874 року». Реформи Олександра II. М., 1998. С. 339.

***** Там само. С. 345

****** Державний архів Одеської області, фонд № 39, опис № 5, од. зберігання № 38, запис номер 8.

******* Державний архів Одеської області, фонд № 39, опис № 5, од. зберігання № 63, запис номер 1120.

********S. Delaunay. Nous irons vers le soleil. Edition Robert Laffont. Paris, 1978. С. 12.

*********S. Delaunay. Nous irons vers le soleil. Edition Robert Laffont. Paris, 1978. С. 12.

********** Centre Pompidou, Musée national d‘art moderne, Bibliothèque Kandinsky, Fonds Sonia et Robert Delaunay, DEL 172

*********** У венеційській галереї Galleria del Cavallino в 1956 та 1962 роках відбулися персональні виставки робіт Соні Делоне.

************ У 1955 році в галереї Rose Fried у Нью-Йорку відбулася виставка робіт Соні Делоне.

************* Еле Штерну у 1919 році виповнилося шістдесят один рік (прим. автора).

************** Заснований у 1876 році завод після націоналізації став називатися «Державний завод № 1 ім. Хворостіна Одеського тресту масового виробництва металевих виробів (Одтремас)» (виробництво ложок, американських петель, бляхових виробів, друку на бляхах).

***************  Цей момент доволі цікавий, оскільки фабрика Вальтуха розташовувалася за адресою: вулиця Прохоровська, 48. А завод Левіна за документами знаходився на вулиці Вапняковій. Ймовірно, на Вапняковій була лише контора, а сам завод теж розташовувався на Прохоровській. Цікаво також, що Штерни певний час також мешкали на Прохоровській.

**************** Ольга Раджіо (5 лютого 1926 — 24 січня 2009) — мистецтвознавець та куратор, яка пропрацювала в Метрополітен-музеї понад 60 років.