В нас події якось так ходять парою — цієї п’ятниці одразу дві виставки, між якими можна провести певні паралелі (якщо забажаємо). То спочатку трохи таких міркувань.
Під час війни поняття простору змінюється. Простір може бути небезпечним, відкритим для ударів з неба, для ракет та БПЛА, а може, навпаки, маніфестувати собою поняття та символи, пов’язані з безпекою та відчуттям домівки. Це не обов’язково дах над головою, а просто прив’язки до знайомих контурів, краєвидів та навіть символів — бо наша свідомість розмовляє з нами не тільки візуальними образами, але й символами… Тож усе, що пов’язане з домом, у війну набуває особливих сенсів. І не дивно, що сучасне українське мистецтво зайняте дослідженнями цих сенсів — а ми зайняті тим, що їх сприймаємо (або ні). Тож зараз про дві виставки.
Перша відбулася в ONFAM / Одеському національному художньому музеї. Це проєкт архітектурно-художньої групи МНПЛ «Хаталог», присвячений традиційній українській архітектурі. Взагалі саме символ хати як домівки — це та вісь, на якій будується багато історичних культурних сенсів. Тут взагалі можна було б багато міркувати про те, що саме мікрокосм хати запроваджує певні риси національної свідомості (незалежності, відповідальності, ініціативи, тяжіння до землі тощо). Я цього робити (тобто міркувати в цей бік) тут не буду. Скажу тільки, що «Хаталог» — це одна зі спроб перевести імідж «хати» у сучасну культурну сферу не як музейний, умовно «пироговський» експонат, а як щось живе…
Парадоксальним чином, щоб надати хаті таке місце в сучасному мистецтві, її треба деконструювати, розібрати на схеми та символи. Недарма самі учасники говорять тут про сприйняття хати як модуля, конструкції, яка характеризується певним універсалізмом; у проспекті, який пропонували відвідувачам на відкритті, йдеться про символіку та загальну ідею хати як простору, що служить своєрідним медіатором між людиною та космосом.
Тож при вході на виставку нас зустрічає не стільки макет хати, скільки її архітектурний кістяк, так би мовити, паросток, з якого в потенції виростає повноцінна структура — і кожен вільний сам добудовувати той імідж згідно з власною пам’яттю та досвідом. Показово, що цей кістяк стоїть на грубій, голій, розтрісканій землі — тут працює саме тандем земля/деревина, і те, й інше зведене до схеми, до першооснови, і потребує перетворення на щось живе, тепле та плодюче.
Інша зала — численні схематичні зображення хатинок, де основними мотивами квазіархітектурних ескізів виступають елементи оздоблення та розпису різних регіонів України. МНПЛ — архітектурно-художня група, більшість її учасників — випускники архітектурно-художнього інституту, які у своїх дослідженнях і проєктах наголос роблять на так званій вернакулярній та «стихійно утвореній архітектурі». Вернакулярна, тобто народна архітектура, — це, згідно зі словником, будівлі, зведені без архітектора за локальними етнічними стандартами, тобто ті ж хати.
Проєкт елегантний, мінімалістський і вишуканий — але потребує концептуального наративного супроводу; тут його роль виконує друкований «Хаталог» і пояснювальний настінний проспект при вході. Можливо, саме необхідність теоретичної бази, без якої певні сенси будуть втрачені для відвідувачів, характеризує і такі проєкти, і певний сегмент сучасного мистецтва взагалі.
Друга виставка, яка того ж дня відкрилася в галереї Artodessa (Літній театр Міського саду), на перший погляд не потребує теоретичного супроводу; принаймні численні гості прекрасно обходилися без нього. «Одеський палімпсест» Ігоря Варєшкіна — це живопис, присвячений Одесі як місту, що генерує власне культурне поле. Це (див. реліз) «серія міських пейзажів, виконаних за кілька років творчої діяльності автора» — тобто з початку 90-х років минулого століття. І якщо перші митці, про яких ми тут пишемо, досліджують саме село, причому новаторськими засобами, то Варєшкін досліджує місто засобами традиційними. Олія, полотно, все це…
Тут цікаво ось що. У вступному слові народний художник України Анатолій Олександрович Горбенко сказав, що він сподівається, що наступна виставка художника покаже іншу Одесу — сонячну і радісну. Бо так, Одеса Варєшкіна дійсно застигла в сумному міжсезонні, вона зведена до площини будівель, до сліпих сумних парканів, до одноповерхівок старого міста, вона позбавлена зелені і майже навіть мешканців, а якщо вони й є — це переважно темні сутулі постаті на тлі сіро-рожевих стін, над якими висить важке сіре небо. Це непарадна Одеса, контроверза тому сліпучому іміджу приморського курорту, який транслюється назовні. Це Одеса для своїх, бо свої її такою знають.
Місто зараз — це зона не тільки соціального комфорту, але й небезпеки, об’єкт ракетної та «шахедної» атаки, вразлива ціль. Але дискомфорт може бути і не пов’язаним з зовнішною загрозою — якщо хата вкорінена в мікрокосм селянства, природна, невимушена, невигадана, то місто — сплановане, не природне, штучне, самодостатнє, така собі «річ у собі». Місто — генератор ілюзій і самотності. І особливо це стосується такого суперечливого міту, такого нав’язаного іміджу, з яким асоціюється Одеса.
До речі, Ігор Варєшкін, викладач у художньому училищі ім. Грекова, яке він сам колись закінчив, давно вже цікавиться містом як концепцією. Свідченням тому є його виставка 2012 року («Не случайно и характерное композиционное построение этих картин: всякий запечатленный в них фрагмент городской среды, будь то собор, жилой дом, монастырь, дворец или набережная, собственно среды-то и лишены. Они вырваны из окружающего пространства, существуют словно бы в вакууме, в космической пустоте» – Валентина Левчук тут). Якщо судити з цих слів, те, чим займається Варєшкін, можна теж назвати не «меланхолійними пейзажами», як в релізі, а чимось більш концептуальним — скажімо, ненав’язливою, тактичною (але підспудно дискомфортною) деконструкцією самої ідеї, самого міту міста (зокрема Одеси), хоча й виконаною за допомогою більш традиційних, ніж у першому випадку, засобів.
Марія Галіна
