«Вілла Анемона» як конфлікт світоглядів

Вілла Анемона 

Роман Галини Петросаняк «Вілла Анемона» незабаром побачить світ у «Видавництві 21». Це — дебютний роман письменниці, відомої своїми поезіями, есеями, перекладами. І це — контраверсійний роман, оскільки основне питання, з яким працює у цьому тексті авторка, контраверсійне. Основні події роману відбуваються у наш час у Швейцарії, але завдяки так званим бічним історіям захоплюють Західну Україну – сучасну та близько сорока років тому, а також кілька приватних історій.

Замовити тут.

Галина Петросаняк. Вілла Анемона / – Чернівці: Видавництво 21, 2021. – 192 с.

Вілла Анемона

(уривок)

Розділ 3

У середу була гарна погода, і вийшовши о пів на третю з автобуса на зупинці в Гінвілі, я побачила, що похмура умбра двох уже знайомих пагорбів, у підніжжі яких стояла вілла, виразно посвітліла. Це підбадьорило мене: скоро весна переважить усе решту, разом із острахом, загнаним збадьореною свідомістю у темний кут єства. Попереду я помітила дерев’яний місток, який пам’ятала з минулого приїзду сюди, перейшла ним втиснутий між двох бетонних берегів доволі стрімкий потік і опинилася у центрі села. Обабіч вулиці стіною стояли старі будинки, здебільшого двоповерхові, з дерев’яними віконницями, пофарбованими то в зелений, а то в червоний колір. Оминувши ресторан “Млин”, я вийшла на шосе і за три хвилини ходи узбіччям побачила віллу.

Моє серце тьохнуло. Будинок навпроти досить великого ареалу підприємства виглядав трохи сиротливо, та все ж від нього віяло привітністю. Я прискорила крок. Спускаючись східцями від шосе, побачила на балконі жінку. Вона стояла спиною до мене, збираючи щіткою на довгій ручці павутину з підсуфіток. Мала доволі округлі форми, а її вогняне кучеряве волосся було зав’язане у хвіст. Певно, Керстен.

Вхідні двері були відчинені, я зайшла.

— Привіт, ти, мабуть, Рут?

Жінка, яку я бачила на балконі, спускалася зі щіткою в руці сходами й привітно мені усміхалася.

— Привіт! А ти — Керстен!

Вона простягнула руку мені назустріч. Їй могло бути трохи за сорок, рудоволоса, кров із молоком, усміхнена і рум’яна. Керстен випромінювала спокій і одразу мені сподобалася: дивлячись на неї, легко вірилося у гармонійність світу. В її погляді мерехтіло щось мрійливе. На ній були джинси і зелений светр, що дуже їй личив. Мені вартувало трохи зусиль невимушено звертатися на “ти” до людини, яку бачу вперше. Але тут це було нормою, я вже майже навчилася приймати правила гри, особливо не дослухаючись до своїх відчуттів.

— Тобі подобається? — приязно запитала Керстен.

— Авжеж, — відповіла я і подумала, що порозумітися з Керстен буде легко.

Ми взялися за роботу. Особливо бездоганним мусив бути другий поверх, де поселяться клієнти. Тут було чотири кімнати.

— Ця буде моєю, її я вже прибрала, — відчинила Керстен одну з кімнат, вікно якої виходило на шосе. — Іноді мені доведеться тут ночувати. Сподіваюся, нечасто. На ніч особливо важкі наші клієнти отримуватимуть снодійне. Час від часу мені допомагатиме Беата, якщо роботи буде забагато. Побачимо.

Кімната була невелика, світла, бо, крім вікна, під яким стояв письмовий стіл зі стільцем, тут були ще й скляні двері, що виходили на терасу. Під стіною біля столу стояла доволі велика чорна софа в стилі кубізму. Через усю довжину протилежної стіни вмонтована біла шафа, ліва частина якої складалася з шухляд і пеналів.

— Незвично. Мабуть, колись це була кімната господаря, — припустила я.

— Можливо. Ходімо, покажу тобі, що тут є ще.

Услід за Керстен я вийшла у невеличку залу посередині. Праворуч був ліфт, далі велика лазничка з двома умивальниками, дзеркалом через усю стіну й ванною під іншою стіною. Поруч — з одного боку — туалет із душовою кабіною, а з іншого — комірка.

Наступна кімната ліворуч — дещо більша від тої, в якій працюватиме Керстен. Вона стояла порожня, була бездоганно білою, легка прозора фіранка на вікні заслонена.

— Тут я теж уже прибрала. Завтра Рон привезе три ліжка, й нічні столики для кожної з кімнат. Дві інші виглядають приблизно так само. Ти можеш прибирати ось цю.

Керстен повела мене на східний бік дому. З вікна кімнати було видно двір із басейном, частину садка, а далі — дахи Гінвілю й високий скелястий горб на протилежному боці потічка, що перетинав село. Ця кімната теж була порожня, як і наступна, з вікна якої виднівся під’їзд до нашого гаража, а далі — лука й кілька дахів поодаль. Я почала мити вікно й витирати підвіконня, мов легкий поріз, тамуючи думку про того чи ту, хто поселиться тут через кілька днів.

Ми працювали зо три години. Позбирали павутину в кожному кутку, пропилососили і ще раз продезінфікували умивальники й унітази.

Десь близько шостої, коли ми з Керстен якраз закінчили прибирати в сутеренах і виставляли надвір мішки з мотлохом, приїхала Беата. Запаркувавши перед гаражем свій срібного кольору “Opel Corsa”, вона покликала нас пити чай. Посуд у кухні був не найновіший, але цілком пристойний. Беата принесла круасани й нарізаний тонкими скибками сир, зелений і чорний чай, апельсиновий сік, кілька яблук і бананів.

— Завтра Рон привезе ліжка, нічні столики й устаткування. А в п’ятницю, поки Керстен готуватиме кімнати, стелитиме білизну й таке інше, Рон займеться садом. Приєднаєшся до нього, Рут?

— Так, у п’ятницю до обіду я вільна.

— Чудово. Поїдете з ним до маркету садівництва, купите квіти для клумби. У суботу ми відпочиваємо, а в неділю привезуть першу клієнтку. Ти теж можеш поселитися уже в неділю. Допоможу тобі перевезти речі.

Поки Керстен розкладала серветки й тарілки під круасани, я розливала чай, думаючи, що зараз могла б почуватися щасливою, якби не відстань між мною і Філоменою. І хоча щовечора ми обмінювалися есемесками, а у вільний час провадили довгі розмови у скайпі, все це лише поглиблювало мою тугу за дівчинкою. Їй минуло тринадцять, тепер вона жила у моєї молодшої сестри, яка мала дев’ятирічного сина. Батько Філомени, мій колишній чоловік, не міг дати раду самому собі, не кажучи вже про доньку. Дистанціюючись від нього, я зазнавала менших втрат, аніж якби вимагала аліментів на дитину. Прагнучи вберегти Філомену від напруги важких стосунків, я вирішила самотужки заробляти гроші на купівлю невеликої квартири для нас із донькою. Досі нам доводилося знімати помешкання, щомісяця це забирало більше, ніж половину моєї платні вчительки німецької мови. Щоб опинитися тут, довелося звільнитися зі школи і вдатися до хитрих трюків із паспортом. Але все вдалося.

— Рут, я принесла меню з будинку для старих, аби ти зорієнтувалася, що їстимуть наші клієнти. Але остаточно ми побачимо це вже у процесі, — Беата вийняла з папки листочок із меню й поклала переді мною.

Поки ми пили чай, на дворі почало сутеніти.

Із розділу 5

У п’ятницю я приїхала до Гінвілю ще перед восьмою. Йдучи вже знайомою дорогою від автобуса, бачила десятки школярів, що поспішали до школи у новому центрі села. Моя дитина, мабуть, теж якраз збирається до школи, із завмиранням серця думала я. Сонце поки що не діставало западини між пагорбами, сюди воно проб’ється аж по обіді. Але день обіцяв бути погідний. Перед гаражем вілли стояв довгий і місткий “Peugeot Partner”.

А якийсь чоловік — мабуть, господар авта, — невисокий, дещо округлий і рожевощокий, як і його дружина, складав садові меблі в альтанці. Тим часом до гаража під’їхала Беата.

— Вітаю, Рут! Як ведеться? Ти вже познайомилася з Роном?

— Поки що ні, — відповіла я, а Рон, побачивши мене, попрямував від альтанки назустріч.

— Привіт! Сьогодні саджаємо, еге ж? Я Рон.

— Приємно познайомитися, Роне, Рут, — я подала йому руку.

Невисокий рожевощокий Рон дивився на мене з погано прихованою цікавістю.

Підійшла Беата:

— Учора Рон привіз ліжка й устаткування. Усе за планом! Ти любиш квіти, Рут? Можеш вибрати й посадити свої улюблені.

Винайняті міські помешкання, в яких я провела останні п’ятнадцять років, не вельми сприяли навикам садівництва, але про це я вирішила дипломатичнопромовчати. Колись дитиною поливала вазони, які мама любовно плекала у нашій двокімнатній хрущовці на вулиці Бельведерській. В інший час, на іншій планеті.

Ми поїхали до маркету в сусіднє село. Незважаючи на ранню годину, покупців було чимало: тут любили і вміли впорядковувати садочки. Щоправда, тутешні садки запросто обходилися без фруктових дерев, і це принципово різнило їх від того, що цим словом заведено називати у нас. Рон закинув у візок чотири мішки гумусу й зупинився у відділі інструментарію, а я тим часом вийшла у двір маркету, де стояли квіти. Від розмаїття первоцвітів голова йшла обертом: фіалки всіляких відтінків і видів, тюльпани, нарциси, гіацинти. Мене огорнула ейфорія: знайомі з дитинства квіти умить створили ілюзію, ніби я вдома. Кинулася складати у візок насамперед ті, які знала. А точніше, тих, кого знала, бо тепер як ніколи відчула, що квіти справді живі…

І ось мій погляд упав на квітку, що була мені добре знайома, але її назви я не пригадувала. Вона росла у занедбаному садочку останнього помешкання, яке ми з Філоменою винаймали перед моїм від’їздом, і завжди здавалася мені особливою: уся немовби оксамитова, м’яка, з густим ворсом на стеблах, із розкішним фіолетовим цвітом і масивним жовтим сердечком. Оксамит квітки ніби запрошував торкнутися її, і я, не втримавшись від спокуси, торкала пухнасті стебла, незрівнянну чашечку й пуп’янки, схожі на ніжні, пучками докупи складені пальчики. Її латинська назва на ціннику мені нічого не сказала. Зопалу я взяла аж чотири горщики тих квітів: два кущики з фіолетовим і два із синім цвітом. Згодом запитала Рона, як називається рослина, але він, сміючись, сказав, що знає лише тюльпани й троянди.

— Привіт, Рут! Скільки краси ви привезли, — нам назустріч із вілли вийшла Керстен. Сьогодні на ній був брунатний джемпер із глибоким трикутним вирізом, а довкола шиї — шарфик у тон волосся. Вона аж пашіла здоров’ям і енергією. — На жаль, не можу допомогти вам, бо маю ще посортувати ліки. Хотіла лише глянути, що ви купили.

— Ми впораємося, — усміхнувся Рон, виймаючи з багажника мішки з гумусом. Я тим часом виймала квіти.

— О, Рут, ти теж любиш анемони? Вони ростуть в Україні? Це один із багатьох видів анемон, його називають сон­травою, я в захваті від нього! — сказала Керстен, коли я виклала чотири горщики з “пухнастиками”.

— Анемони? Авжеж, ростуть… Забула, що ці квіти так називаються…

— Вони цвітуть довго, гарний вибір.

Уривок надано «Видавництвом 21»

Підтримайте нас, якщо вважаєте, що робота Дейли важлива для вас

Возможно вам также понравится

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.