9 днів тому — 15 вересня — пішов із життя Академік Міжнародної термоелектричної академії, доктор фізико-математичних наук, професор Чернівецького  університету Олег Лусте (1942-2022).

Навіть для мене, далекого від фізики гуманітарія,  Олег Янович був одним із живих символів Чернівців. Навідуючись до головного міста Буковини у тлумі вулиці Ольги Кобилянської завжди сподівався  під кленом на лавці побачити його усміхнені під склом професорських окулярів очі.

Познайомилися ми на Meridian Czernowitz карантинного 2019-го.  Олег Янович був сталим відвідувачем поетичного фестивалю.

– У тебе гарні цицьки –

подумав він

щоб її потішити, – Лусте прочитав мені  вірш “Найкоротше оповідання Дарека Фокса”  з тільки но придбаної на розкладці біля Целанівського центру  збірки польського поета Богдана Задури  “Найгірше” позаду” в перекладі Андрія Любки.

– За всі роки “Мерідіану” для мене тут було  багато цікавих  моментів, – продовжував розповідати.

– От, наприклад, Задура, відомий у Польщі популяризатор української поезії. Познайомився на фестивалі я і з Юрієм Андруховичем та його колегами з Івано-Франківська. А вгадайте мою рідну мову?

Кажу, що в мультикультрних Чернівцях це займе багато часу.  Мій співрозмовник починає говорити латиською.

– Багато років тому в Криму познайомився з українкою, а це найліпший метод вивчати іноземні мови – мати наставницю кохану, – знову переходить на українську.

– Вона казала, що моє море холодне, тому я опинився в Україні.  Дружина теж працює в університеті. Викладає математику. До поезії байдужа. Хоча мої вірші деякі дуже шанує. Пишу з 14 років. Теж друкувався. Анонімно, в інтернеті це легко. Автори з Латвії на “Мерідіані” ще не приїжджали, але, сподіваюсь, до того йде.

У нас був такий поет Райнніс. У нього є вірш “Три знаки”. Анна Ахматова його переклала отак:

Вера в святость дальней цели,

И на труд дневной надежда,

И любовь ко всем живущим –

Вот в природе их приметы:

Синь небес, и зелень луга,

И кровавый пурпур жизни.

В Райнніса нема ніякого “пурпура жизни”, є просто “червоні маки” , що виросли перед дверима хати. Для мене  переклад Ахматової значно краще звучить за оригінал.  

Доречі,  прізвище Лусте з латиської перекладається як грайливий, веселий.  

У мене не могла не спрацювати репортерська чуйка і за наших подальших не частих, але принагідних бесідах  з паном  Олегом, я вмикав диктофон.

Його фірмовим привітанням було: “моя радість від зустрічі — тигр, порівняно з кошеням вашої”.

Я спробував зібрати уривки цих розмов в  розповідь Олега Яновича точніше, Олегаса Яновича, про себе. Для ілюстрації слід уявити пізню осінь 2021-го на Herrengasse — так Лусте  називав свою улюблену вулицю Кобилянської. Сидимо навпроти   бібліотеки ім. Михайла Івасюка, оповиті  димом сигарети професора.

“Мій батько був членом комуністичної партії з 1914 року. За царату це не давало ніякого зиску чи життєвих благ, лише неприємності.  За радянської влади став  першим директором  селекційної станції біля Києва  (зараз Носівська селекційно-дослідна станція

Миронівського інституту пшениці ім. В.М. Ремесла НААН. Прим. автор)

У 1937-му за наркома внутрішніх справ СРСР Ніколая Єжова батька заарештували. Били, знущалися, але він нічого не підписав проти своїх товаришів. Коли черговий сталінський кат Лаврентій Берія очолив НКВД, всіх, кого посадив Єжов, випустили.

Батько прийшов додому — жінки й дітей нема. Де поділась невідомо. Листи до дружини писав у зошит, бо адреси не знав. Коли мама померла, я їх прочитав вперше. Мені було вже за 50, але мене все одно вразило, що на землі може бути таке кохання. 

Хоча він не поїхав шукати сім’ю, а передусім пішов у обком партії.  

Там заявив:“Мене заарештували не законно, відайте усю зарплату за вимушений прогул, а це півтора року, і поверніть партійний квиток”.

Свого добився. А родинну потім відшукав у Криму, біля мису  Ай-Тодор, мама викладала в дитячому будинку.

Коли почалася війна, сім`ю Лусте евакуювали в Киргизстан. В квітні 1942-го я там і народився. Батька свого  так і не побачив. Він загинув у листопаді того ж року в бою біля Старої Русси. Вже дорослим  я їздив до цього містечка в Новгородській області.

Від батькового роду в Латвії мені у спадок залишився хутір Кактіні. Якби не чортова пандемія, то зараз їв би там сірий горох (латиська традіційна різдвяна страва. Прим. автор).

Матір  не мала багато часу на моє виховання. На 20 років старшому  брату-офіцеру теж було не до мене. Зі мною вовтузилася сестра. Коли я народився, їй було 18.

Що точно мама ненав’язливо навчила, так це любити читати.

Спрацювала її педагогічна хитрість. Приносила додому книжки й просто клала видання з яскраво-спокусливими обкладинками на видноті.  На своєму ютуб-каналі збираю екранізації  улюбленого з юності Олександра Гріна.

1944-го ми переїхали до Одеси. Жили на вулиці Ласточкіна (зараз Ланжеронівська)  біля оперного театру. Чи не першим яскравим спогадом з дитинства був стукіт дерев’яних черевиків  німецьких полонених, яких пізнього вечора  після робіт під конвоєм вели в барак.    

Було шкода їх як людей, але й розуміння, що це їм кара за вчинені злочини.  

Вдома ми розмовляли латиською. В садочку закохався в російськомовну дівчинку, бо в неї була дуже чиста шия. Кохання –  найкращий наставник у вивченні мов. Я знаю багато, слов’янські  розумію усі. Це велика насолода. Мама казала: пробуй розмовляти як і твій співбесідник, будеш помилятися в його мові – він  простить але і буде задоволений, що ти намагаєшся.

Хоча для мене мова над мовами — це математика.  

Любов до цієї науки прийшла в сьомому класі, коли зазнайомився з геометрією.

Вже коли прийшов у фізику, використовував математику як надійний інструмент для  досліджень, бо здавалось мені дисципліною  логічною. Але в другій половинні життя довідався, що математика,  як і будь-яка теорія, якщо  повна, то  містить протиріччя, бо якщо протиріч нема, то теорія не повна.

Тобто математика була для мене як дриль, яким свердлив  різні дірки для фізики. Й  раптом виявилось, що ця штука дуже небезпечна, що це не земля, а фаза.

Захопився теорією множин –  проблемами  парадоксів  в  фундаментальних складових математики. В роботі допомагав принцип: якщо ти щось відкрив, треба дуже радіти, бо завтра виявиться, що це досягнення вже відоме світові. Це правило мене завжди виручало, спонукало до нових результатів.  

Мені дуже сподобалась Японія. Бував там багато разів, спілкувався з  фізиками, інженерами.   

В них зовсім інша філософія мови. От візьмемо займенник я. В колі друзів це ватакши. Я зі своїм шефом вже ватакуші. Японець вживає ті чи інші слова залежно від ситуації. Й стилі розмови є дружні, ввічливі й ще багато інших. Що мене особливо здивувало – математика у них своєрідна. Японець, коли рахує хмари на небі, використовує одні числівники, а коли каміння на дорозі, геть інші.  

І це правда. Ви ніколи не зустрічали в житті, аби по вулиці йшло число 1. Поняття 1 це абстракція.  Один камінь і одна хмарка це різні речі і японці це використовують у спілкуванні.

Я схопився за голову: як же так багато слів треба знати. Нічого страшного, кажуть, у нас крім цього усього є ще й дитячі числівники. Їх вивчити найпростіше.

Мова віддзеркалює філософію народу. Російські  “супруги”  пруть, тащать удвох всі складнощі життя, а в українців “подружжя” –  для них найголовніше бути дружніми в сімейних стосунках.

У нас  латишів нема середнього роду, або чоловічий, або жіночий. І нашу націю це теж характеризує.

Слово сім’я  у нас чоловічого роду, бо чоловік керує.  

За СРСР служити в армії українців і вірмен везли, скажімо, в Латвію, а латишів у Вірменію.

Це щоб, коли виникне потреба  стріляти у людей, то не у своїх. Я був ракетником. Хоч і вчився на військовій кафедрі Чернівецького університету,  до війська потрапив рядовим. І так вийшло, що у Латвію, бо призвали з України. 

  Наш дивізіон на стрільби відправили на Байконур у Казахстан. Тільки ми чогось цю місцевість тоді називали Тюра-Там  (зараз це передмістя Байконуру називається Торетам).

Спека страшна.   На Нову землю з Казахстану дуже точно вистрелили і мене, як  командира відділення підготовки даних, нагородили відпусткою. Повернулися у Латвію. Містечко називалось Прієкуле. Побачив вивіску Frizētava  – перукарня. Заходжу. Дівчина стриже і з подружкою розмовляє:  який гарненький солдатик прийшов, як би йому вуха не відрізати, бо вони в нього стирчать. Для місцевих  людина в погонах — це сто відсотків не латиш. Закінчила вона роботу, а я дякую:  liels paldies. У перукарки очі великі: Ти  латиш!? Чекай  закінчу зміну,  зі мною  підеш.  

Вдома її чоловік питає:  Чого це солдата привела? Сміху було. Запропонували в них тримати  цивільний одяг, щоб коли у звільнення йтиму, міг перевдягнутися  і не боятися патрулів, сідати на електричку і їздити куди захочу.

У мене син і три доньки. Й лише наймолодша Оленка захотіла зі мною говорити латиською.  

Це була в нас секретна мова. Дружина знала, лише найпопулярніші слова. Тобто в хаті нас було лише двоє справжніх латишів.

Але, якщо чесно, більше люблю онуків, бо слухають діда.

Діти завжди обирали шлях  власних гуль на лобі, рідко прислухалися до порад.   

Син Андрій зараз  військовий хірург у Хмельницькому. Старша донька Катя працює дерматологом у Чернівцях. Середня Оля у Франціїв навчає іноземних студентів французької мови. Молодша  Оленка викладає на економічному факультеті в Чернівцях.

Який у мене був у житті найбільший страх?

В  армії  вдвох  мали вилізти  на дуже високе дерево, бо там був наш геодезичний сигнал.

Командир узяв теоделіт, а мені дав подставку-башмак  і сказав  тягнути вгору. Я поліз по драбині, а східці старі дерев’яні прогнили, нога зірвалася і оця залізяка випала у мене з рук. Пролетіла в лічених сантиметрах від голови командира.  Це був дуже інтелігентний офіцер Коровченко.  Українець, від якого ніхто ніколи поганого слова не чув, але тут я таких матюків  наслухався.

Та й сам мало не помер від жаху. До найближчого населеного пункту півтора кілометри, як уявив, що мені доведеться тягнути тіло всю цю відстань, пояснювати у військовій прокуратурі що сталося.

Ніколи ніде про цей епізод не згадував, але страх убити людину в мені живе досі.

Що таке гарний смак?

Математично це вміння знайти максимум серед якоїсь множини, а як воно виглядає в конкретних ситуаціях…

Відчуття часу велика загадка.

Для усіх відомі три просторових виміри. Є ще четвертий –  час. Але, насправді, сучасна фізика говорить, що таких вимірів не менше 15-16, а може й більше. Бо існують, так звані, згорнуті виміри. От ви йдете вулицею, дивитесь дротина над головою і думаєте, що має лише один вимір, а якщо наблизитися, то у цього дроту є діаметр і з’являється ще один вимір, а коли ви здалеку на дротину дивитесь , то цей другий вимір зникає. Це залежить від прискіпливості дослідника.

Про те, що зрозумів з віком, не хотів би говорити.  

Наймудріша порада: Festina lente – “Поспішай поволі”.

Через пандемію змушений бути в Чернівцях. В Латвії за будинком наглядає мій далекий родич.  

Це старовинна серйозна споруда з каменю. Зводили ще німці. Поруч  три гектари лісу, невеличке озеро.

Коли я був молодше, весь час віддавав роботі, потім зрозумів, що треба частіше спілкуватися з природою, організму більше користі.

Я дуже уважно читав Біблію, Коран, книгу учнів Будди. Існує багато варіантів релігії. Але мені не подобається, що кожна з них вважає себе істиною в останній інстанції. Мій Бог — природа”.  

Текст: Іван Столярчук

Фото: Василь Салига